Російський диктатор Володимир Путін
Багато хто з тих, хто виріс у Радянському Союзі, знаходять у сьогоднішній Росії знайомі похмурі риси, зокрема квітучу офіційну параною, засновану на облоговому менталітеті. Але, як міг би сказати Толстой, кожен параноїдальний режим параноїчний по-своєму.
Давній погляд Путіна на Захід як на цинічного супротивника має більше спільного з обережністю боса банди перед обличчям суперників, ніж з ідеологічною конкуренцією, яка розігрувалася навіть в останні роки існування Радянського Союзу. Але страх Путіна перед власним народом загрожує досягти апогею сталінської лихоманки.
Арешт репортера Wall Street Journal Евана Гершковича і посилення обмежень на поїздки для функціонерів режиму є симптомами першої з цих двох моделей. Смерть провоєнного блогера Максима Фоміна, або Владлена Татарського, і подальше їх використання для пропаганди – явна ознака другої.
На перший погляд, нещодавній арешт Гершковича нібито за шпигунство нагадує події, які я спостерігав, коли ще навчався у старшій школі, – сагу Ніколая Данілова.
Данілов, як і Гершкович, син російського іммігранта у США, очолював московське бюро US News and World Report у 1986 році, коли його підставив радянський контакт, який вручив йому конверт із секретними документами. КДБ негайно прибув, щоб заарештувати Данілова, доволі обережно, щоб його можна було обміняти на офіцера російської розвідки Геннадія Захарова, затриманого кількома днями раніше в Нью-Йорку. Через два тижні Данілова і Захарова одночасно відпустили в посольства їхніх країн.
Судячи з усього, арешт Гершковича відбувається за тим самим сценарієм. За кілька днів до того, як російська контррозвідка схопила Гершковича, США висунули звинувачення і заарештували Євгена Черкасова, який навчався в Сполучених Штатах під вигаданим бразильським ім'ям. Обмін полоненими із Заходом не є чимось новим для путінського Кремля. Ще 2010 року він отримав групу російських "нелегалів" зі США в обмін на чотирьох осіб, засуджених за шпигунство в Росії, включно з Сергієм Скрипалем, якого Росія пізніше намагалася отруїти у Великій Британії. Наприкінці минулого року вона обміняла американську баскетболістку Брітні Грайнер, обвинувачену в контрабанді невеликої кількості олії канабісу в Росію, на торговця зброєю Віктора Бута, який відбував термін у Сполучених Штатах.
Не маючи можливості вести переговори із Заходом, де лідери відмовилися від спроб поговорити з ним і де виник консенсус щодо того, що з ним слід поводитися як із воєнним злочинцем, Путін, схоже, став розглядати заручників як свій єдиний засіб впливу. Він розглядає готовність Заходу до обмінів як доказ того, що його вороги дотримуються тієї ж логіки. Це, а не радянський страх перед дезертирством, продиктувало посилення обмежень на поїздки для російських державних службовців, про що в понеділок повідомив Макс Седдон із Financial Times.
Поліції та іншим силовикам режиму заборонено їздити в більшість країн із 2017 року; вони зіткнулися з обмеженнями на виїзд із Росії відтоді, як у 2014 році почалася путінська війна з Україною. Уже тоді офіційною причиною обмежень був страх перед незаконними арештами західних спецслужб. Але тепер, коли спортсмени і журналісти в Росії є чесною здобиччю, якою вони ніколи не були в Радянському Союзі – справа Данілова була надзвичайно рідкісною, оскільки радянська влада вважала за краще висилати, а не саджати до в'язниці західних репортерів – будь-хто, хто працює на режим, в очах Путіна – потенційний заручник, якщо йому дозволять поїхати на Захід.
Добровільне дезертирство, ймовірно, є лише другорядною проблемою: більш ніж за рік після початку нинішньої фази війни в Україні жоден із високопоставлених російських чиновників або силовиків не втік на Захід, хоча деякі з них – особливо ті, хто має майно, готівку та контакти в західних країнах, – мали більше шансів на це, ніж їхні радянські попередники. Ризики такого кроку переважують ризики залишитися з режимом.
Тож Путін, схоже, не підозрює чиновників у нелояльності. Від початку масованого вторгнення в Україну не було показових процесів над зрадниками чи диверсантами на держпідприємствах, звинувачень у зраді генералам, губернаторам і чиновникам, а також нечисленним незгодним серед російської еліти. Зокрема, ветерану Анатолію Чубайсу, бюрократу, який був одним із перших прихильників Путіна, дозволили покинути країну. Слуги режиму, як група, підкорилися або принаймні замовкли так легко, що у Путіна не було причин вселяти їм страх.
Інша річ – прості росіяни. Лише 2022 року близько 5000 осіб було засуджено за "дискредитацію російських збройних сил" – тобто за протести в різних формах, здебільшого в соціальних мережах, проти вторгнення. Деякі з них отримали суворі вироки цілком за сталінською практикою – одного блогера, наприклад, посадили на 8,5 років. Незважаючи на те, що більшу частину політичної опозиції відправлено до в'язниць або заслано, режим продовжує вести безжальну війну навіть проти своїх рядових членів. І хоча провійськовій опозиції, яка вважає Путіна занадто м'яким і залежним від своєї корумпованої тусовки, а також пропагандистам, пов'язаним із найманою армією "Вагнера", значною мірою дозволили діяти, кожна з цих груп отримала потужний сигнал про те, що Кремль не зацікавлений у тому, щоб захищати їх як своїх. Вбивство націоналістичної активістки Дар'ї Дугіної торік і вбивство провагнерівського блогера Татарського показують, що принаймні Кремль більше зацікавлений у використанні їхніх смертей у пропагандистських цілях, аніж у їхньому запобіганні.
Ніщо з того, що зробив режим досі, навіть віддалено не зрівняється з жахливими масштабами сталінських репресій. Путін, однак, схоже, має намір показати нації, що він може піти цим шляхом, якщо зіткнеться з помітнішим інакомисленням, ніж нинішній спорадичний, доволі боязкий антивоєнний протест. В ультрапатріотів і людей навколо Пригожина теж є всі підстави для занепокоєння: для Путіна за Росію стоїть тільки держава і люди, які представляють державу; всі інші автоматично викликають підозру, навіть якщо іноді вони можуть бути корисними.
Якщо параноя Путіна і не така жахлива, як параноя Сталіна, вона по-своєму безнадійно похмура.
Переклад UWN
