Молилися, трималися, дякували Богу за підтримку. Провідниця, мама Дмитра Козацького, або просто "Ореста" – захисника Маріуполя, фотографа, екскерівника пресслужби "Азова" Ірина Юрченко у день професійного свята поділилася враженнями від пережитого з початку великої війни з ведучими каналу UWN.
За словами пані Юрченко, ніхто не знав, куди вони їдуть спочатку, але кожен хотів сісти в цей вагон.
"І ти мала дати раду кожному, якось підтримати. Я навіть не знаю, де бралися сили, де бралась фізична, моральна, духовна сила. Періодично читала "Отче Наш", дякувала Богу за підтримку і так, напевно, ми трималися, як кажуть, з вірою, з якимись нашими патріотичними українськими наративами. Навіть зараз думаю про це – це важко, я не можу без сліз згадувати, але ми це все витримали, ми це перемогли", – розповіла провідниця.
Жінка додала, що на той час обслуговувала зі своїм колективом потяг Київ – Ужгород.
"25 лютого ми вийшли на роботу. Я на той час теж обслуговувала вагон СВ, люкс вагон, в якому мирний час розміщувалося 18 пасажирів, 18 місць, але 25 лютого, коли все це стало для нас зовсім з голови на ноги, перевернулося в моєму вагоні й кожною поїздкою з Києва до Ужгорода по 140–170 осіб. Я навіть не уявляю, як і куди люди ті забивалися, але вони просто намагалися влізти в цей вагон, ніби це останній вагон в їхньому житті, ніби це вогонь надії. Ти просто дивився на це все і просто контролював так, щоб закрити двері, щоб люди хоч якось втислися в цей вагон. Щодо випадку "Ампула життя", то це сталося в моєму вагоні – це історія з моїми пасажирами, це була мама з дитиною і коли в тебе в вагоні, це не тільки в моєму вагоні, це у всіх вагонах нашого потягу було забито людьми, тому що кожен хотів врятуватися і виїхати", – зазначила Ірина Юрченко.
Провідниця також згадала, що з Києва до Ужгорода їхав поїзд повністю забитий мамами, дітьми, бабусями, дідусями старенькими.
"Коли ми під'їжджали в Ужгород, до Львова, де люди виходили, їх там зустрічали волонтери, відразу надавали медичну допомогу, психологічну, "брали в оборот." Коли ми відправлялися назад, в нас в основному в потязі були військові, які їхали із заходу на схід на війну, і ми загружали повністю всі вагони гуманітарною допомогою, яку люди просто в перші дні збирали ящиками. І коли цей потяг відправлявся з цією гуманітарною допомогою, всі нам співали гімн України. Це було потужно, ти розумієш, що ти їдеш додому за мамами, дітьми, які тікають з Гостомеля, з Бучі, з Ірпеня, Чернігова, але ти вже їхав з такою надією, що їх захистять, їх тут збережуть і наскільки Україна об’єдналася. Ти вже їхав і знав, як ти будеш підтримувати наступну партію цих людей. Перші рази було дуже тяжко, а наступні – ми вже знали, що їх там зустрінуть і не залишать з бідою сам на сам", – сказала Ірина Юрченко.
