Її знають як маму Дмитра Козацького, або просто "Ореста" – захисника Маріуполя, фотографа, екскерівника пресслужби "Азова". Проте Ірина Юрченко – і сама ще та героїня. Жінка вивозила українців у перші дні війни з обложеного росіянами Києва на захід. Згодом стала героїнею книжки. Пані Ірині є що розповісти – і про себе, і про Дмитра. Власне, про це Христя Равлюк і поговорила з Іриною Юрченко в рамках проекту "Перехрестя" на каналі UWN.
Як виглядав залізничний вокзал у перші дні повномасштабного вторгнення очима провідниці евакуаційних поїздів?
Це був жах, це була страшна незрозуміла ситуація. Ми, залізничники, провідники, мали зосередитись і діяти по ситуації. Коли ми приїхали перший раз на вокзал, ми очікували людей, ми очікували натовп, бо мені дзвонили сотні номерів, яких я не знала. Просили допомогти виїхати. У колег теж телефони не замовкали.
Як вдавалося з сином в Маріуполі підтримувати зв’язок і як ви заспокоювали один одного?
У перший день, як я мала виїхати на роботу, мене дочка попросила, щоб я не їхала. Діма мене запитав, як почуваюся. Я сказала, що їду на роботу, він зрозумів, що в мене свій фронт, я маю бути там, я маю хоч чимось допомогти. Я дітей з першого дня просила давати мені знати, що вони живі, від чоловіка також цього плюсика чекала.
Я обслуговую люкс-вагон, в якому розміщується 18 пасажирів. Тоді в мене було по 140–170 осіб. Це забитий людьми вагон, поїзд Київ – Ужгород, один з перших евакуаційних потягів. Дивишся на цих людей, дітей і розумієш, що твоя дитина у Києві у бомбосховищі, друга – у Маріуполі. Я просто їх просила давати про себе знати і відповідала тим же.
Як відбувся цей перехід зі звичайного поїзду на евакуаційний?
24 лютого у нас все змінилося на "до" і "після". 25 лютого, коли приїхали на роботу, у нас мало бути зібрання: інструктор приходить, розказує новини, підписались, розписались. Я була в такому захваті, що я не одна прийшла на роботу, наша бригада майже вся прийшла. Я побачила, що мій колектив є, моя бригада є, ну, думаю, – прорвемося! Нам сказали, що треба брати всіх людей, кого зможемо, йде евакуація, і все. Коли ми приїхали на вокзал, мені дзвонили люди, які ще купували квитки за 40 днів до того. Звідки вони мої телефони брали?
Як взагалі була організована робота "Укрзалізниці", як виглядала сама робота?
В перші дні залізниця не була до цього готова, ніхто до цього не був готовий, ми знали, що це може бути, але не вірили, що в такому масштабі. Дуже велику роль зіграли прості провідники, колійники, слюсарі, які ремонтували колеса, щоб рухомий склад був на ходу. Їсти нам нічого не давали, тому що ніхто нічого не розумів. Першими вийшли нам назустріч волонтери – у Хмельницькому, Ужгороді, Мукачевому кидали нам маленькі мішечки з консервацією, печивом, яблуками. За кілька днів залізниця відійшла від шоку, нам організували харчування. В Ужгороді нам приносили одноразові бокси з їжею – це вже було легше. В Києві теж. Ми по 10 днів їздили, магазини не працювали, в Києві взагалі продуктів не було, і в принципі все закрито. В Ужгороді в нас часу не було вискочити навіть хліба купити.
Що ви відчували, дивлячись на людей, які намагаються втекти від війни?
Я думала, куди вони їдуть, а що далі. Але коли ми приїхали перший раз в Ужгород і побачили цих студентів-волонтерів, які приймали тисячі людей в перші дні, я вже людям, які до мене забилися у вагон, говорила: ви не хвилюйтеся, вас не кинуть напризволяще в Ужгороді, у Львові, там вас чекають волонтери, вони вас перенаправлять далі.
Як вдалося підтримувати дисципліну у вагонах?
Іноді приходилось підвищувати голос. Це була друга поїздка, 25–27 лютого, вагон забитий вщент. Ти закриваєш двері, а там на пероні ще багато маленьких дітей з молоденькими мамами, ти просто не можеш вже нікого взяти і просто закриваєш ці двері. Розумієш, що ти їх залишив напризволяще і не знаєш, чи вони звідти виїдуть, чи туди щось прилетить, і це було на кожній станції. Нам стукали у вагон, кричали, що я бездушна. А ти розумієш, що нічого не можеш зробити.
Одного разу в мене вже був вагон вщент заповнений, і там був дідусь, він сидів біля вікна. Я просила закрити жалюзі, виключити світло. У вагоні мертва тиша, але зовні стукають. Ми виїхали, цей дідусь сидить, і десь під Васильковим я дивлюсь – летить ракета. Я кажу: "Закрийте вікно і без паніки". Я тоді підняла голос. Деякі люди обурилися – а чого ви кричите, я тікаю від війни. Я кажу: "В нас зараз біда одна, я не кричу, я хочу вас дисциплінувати, щоб не було паніки". Коли вони виходили в Ужгороді – обнімалися і плакали.
Хто вертався назад?
Назад в основному їхали військові на службу, назад ми везли гуманітарну допомогу. Це було так патріотично, класно. В нас перший пункт загрузки був Ужгород, потім Мукачево, потім Стрий і Хмельницький. Все це загружають, поїзд відходить, і вони співають гімн.
Як довго вам вдавалося підтримувати з сином зв’язок, і що він розповідав про перші дні у Маріуполі?
З перших днів там було пекло, я просила за можливості дзвонити, а в нього було "все нормально мам, все нормально". Дзвонить, питаю, чи хоча б їсти є що? Каже мені, що ось каву попили. Було так до тих пір, поки не проговорився, що вчора вночі пізно добрались до розбомбленого складу з їжею, хоч змогли поїсти і заснути на кілька годин. Я зрозуміла, що там не так все легко, і хоч він намагався мені нічого не розказувати, та вже усюди в новинах показували, що там – пекло.
У мене теж повний вагон людей з дітьми, які тікають від цієї війни, я просто мала триматися, я мала вірити в те, що вони виживуть. Я не знала, яким це шляхом буде, я не знала, як це буде – вони вже в повному оточенні, їх уже бомбили із неба, із води, і з суходолу всім чим можна. Коли в березні по них був дуже потужний "приліт", і коли загинули його друзі, тоді він перший раз сказав, що його побратими померли, і він півтори доби не міг відійти від цього, ми зрозуміли, що там пекло.
Коли Діма виставив відео, що там є дітки маленькі і цивільні, ми зібралися з рідними азовстальців, які там знаходяться. Я прочитала, що проходять акції в Києві на підтримку "Азовсталі", я до них приєдналася, ми створили чат, почали спілкуватися і почали вже думати, як їх звідти визволяти. Зверталися до президента, ми зверталися до всіх, кого можна, а нам відповідали, що поки немає виходу.
Як ви дізналися, що Дмитро попав в полон?
Коли Діма виставив фотографію поранених, перед цим він скинув деякі мені. Каже: "Мамо, я вчора був у шпиталі, робив фотографії поранених, нам треба якось світу показати, що тут твориться". І він мені показав ті фотографії, у мене холод такий пройшов по тілу. Каже: "Я теж, як зайшов туди, спочатку не знав, як вести себе, як спілкуватися". Вже і ліків не було, анестезії не було, їм три рази розбомбили той шпиталь, уже практично нічого не було, ампутації робили наживо. Каже: "Я дуже боявся, але мені потрібно було зайти туди і зробити фотографії, я зайшов, у мене був ступор, але я почув, що хлопці між собою жартують".
Коли він мені казав, що азовці не здаються в полон, що будуть воювати до кінця, я з ним намагалася говорити чітко, холодно, тверезо, але коли клала трубку – це просто жах, я просто молилася і благала, щоб знайти вихід. Ми розуміли, що виходу немає. Ввечері подзвонив і каже: "Мамо, тримайтеся, все нормально, все добре, мамо, скиньте мені свій номер карточки, мені потрібно кошти перерахувати". Я питаю: "Які ще кошти?" А вони тоді прощалися з усіма, не тільки він намагався переслати всі кошти, багато хто також – бо не вірили, що залишаться до ранку живі. Але я сказала: "Діма, ти приїдеш і свої кошти витратиш сам". У мене була істерика, і не тільки в мене.
Якось вранці прокинулася, була на роботі, записала йому відео. Кажу: "Синку, я не знаю, але в мене таке відчуття, що вихід буде, повір в це". Це були пророчі слова, потім він виставив ті фотографії, ми почали їх показувати по світу – ці фотографії поранених бійців. Це вразило всіх, і тоді наше керівництво України із керівництвом "Азова" вирішили… Мені син подзвонив, сказав, що кілька днів може не буде зв’язку, виходимо у благородний полон, тільки про це нікому не кажи.
Мій є син виходив з командуванням 20 травня, в останній день. У нас був час, і ми з ним зробили відеочат, ми всі трималися, чоловік взяв себе в руки, я привела себе в порядок, "вділа посмішку", Даша теж, і Діма. І ми говорили гарно, ми трималися, але я бачила, що хто відчуває. Я спитала: "Так потрібно?" Він каже: "Це наказ командування і так є хоч якийсь шанс залишитись живими, бо на "Азовсталі" вже було все повністю розбомблено".
Коли був теракт в Оленівці, ви знали, де Дмитро?
Дмитро був в Оленівці. Теракт 29 липня був, а 27 липня російські пабліки виставили начебто зізнання "Ореста". Російській владі треба було принизити його. Я хотіла скоріше побачити це відео, хотіла побачити, в якому стані мій син, і навіть не слухала слова, я дивилася, чи в нього шия ціла, зуби на місці. Через два дні стався теракт в Оленівці, я була в такому шоці, думала, чому вони виставили за день до цього його зізнання, тим паче якщо азовці почали "давати зізнання" проти української влади. Я не знала, чи мій син живий, чи він там загинув. Мене дуже підтримував мій чоловік, моя донечка, мій колектив, з якими ми об’єдналися.
Коли через два дні з’явилися ці списки, хто загинув, і я побачила, що там молоді хлопці, там не було Діми, але там було 52 загиблих, ні в чому невинних чиїхось дітей – це було дуже боляче. Потім 3 серпня пролунав дзвінок, на тому кінці телефону був мій син, я зрозуміла, що він живий. У нього був подавлений голос. Сказав, що вже в донецькому СІЗО, мене не б’ють, не катують, у нас все добре, як завжди, але я чую його сумний голос. Я розуміла, що може фізично не катують, але психологічно на них тиснуть дуже сильно. Я спитала за Оленівку, він сказав, що його вже звідти вивезли, але він про це знає і він знає, що там загинули його побратими. Потім він сказав, що йому змінили статус з військовополоненого на затриманого. Потім, коли він віддав трубку, я сказала на російській мові: "Я очень благодарна как мать, что вы мне дали услышать моего сына, я благодарна вам от всех матерей Украины за то, что вы даете возможность им остаться живыми". Потім, коли Діма повернувся, сказав, що вони були з претензією, чого вона до нас по-російськи.
Розкажіть про цей день, коли дізналися, що Дмитро повертається?
Звичайний день, набрали пасажирів, приїхали на український кордон, була така тиша в вагоні, паспорти зібрали, я сіла, знову щось накрило, почала труситись, якась паніка, істерика. Тут дзвінок, невідомий номер, я кажу "алло, добрий вечір", а там чоловічий голос. Каже: "Наскільки знаю, у вас скоро день народження". Я кажу: "Так, а з ким я розмовляю? Діма, синок це ти?" Так, це я, в Україні. Я не можу зрозуміти, як ти, тебе не б’ють, не катують? Мам, я в Україні, нас звільнили, зараз дадуть мені телефон, я передзвоню".
Сімейне фото після звільнення Дмитра з полону
Я побігла до свого начальника потягу, до своїх провідників – "звільнили, його звільнили!!!" Я біжу по вагону – "звільнили, звільнили!!!" Пасажири розуміють, ця тема була дуже на слуху, тут же всім своїм родичам дзвонила розказала. У мене завжди на роботі була фотографія Діми, і з другої сторони я написала псалом 90, завжди читала його. Дімині друзі організували поїздку в Чернігів, до них на зустріч, і ми з дочкою, з Ігорем, ще Таню взяли, її чоловіка теж звільнили, ми вже їдемо щасливі, я не уявляла цю зустріч, я просто їду і плачу. Ми приїхали туди, як я побачила ці кістки, худого, але живого… І він нас зустрічав з двома букетами квітів. Думаю: дитино ти моя, оця романтика його, ці квіти, війна його не змінила.
Після повернення Дмитра чи змінилось у вас ставлення до організації Червоний Хрест? Як наша держава допомагає родичам полонених?
За Червоний Хрест я хочу сказати, що це дуже бездіяльна організація. Буквально вже рік війни пройшов, Діма повернувся з полону у вересні, а вони мені буквально десь місяць назад подзвонили і хотіли дізнатися, чи нашого сина звільнили.
Як ви сприйняли його рішення долучитися до полку "Азов"?
У 2015 році він у 20 років вступив до лав Національної гвардії України як призовник. Він відслужив рік контракту і потім в 2017 році каже: "Мамо, я дуже хочу вступити до лав "Азову". Він був зв’язківцем, він не кулеметник, не танкіст, не артилерист, він налаштовував зв’язки (мається на увазі, що "Орест" був комунікаційником, – ред.). У нього була мрія – пресслужба, він дуже хотів і йшов до цього. Здав усі тести, хоча у школі був таким ботаніком, ніколи не думала, що в нього буде другий кандидат майстра спорту у військовій сфері.
Я поважаю людей, особливо якщо це мої діти, якщо вони ставлять собі ціль і йдуть до неї. Він мені розказував про "Азов" як про сім’ю, там немає по старшинству звань, там є побратими, там вони всі на рівні, там вони чують один одного.
У грудні Дмитро після відновлення повідомив, що повертається на військову службу. Чи готові ви, що він може ще раз піти в гарячу точку?
Всі полонені, які повертаються з полону, особливо азовці, мають йти туди, на передову, вони не мають права підвести тих, хто в полоні, вони не мають права, вони мають бути на нулі. Це в них тяга, показати тим, хто в полоні, що вони за них борються, що вони не підведуть. Він полежав в лікарні після полону, трохи відновився, пройшов реабілітацію, потім його запрошували в Америку з діловою поїздкою, як амбасадор він розказував про ті жахи, які вони там переживали в полоні. Він зараз не має права залишити службу. Правда, перейшов з "Азова" в Нацгвардію, бо поки вони були в полоні, вже місце в пресслужбі зайняте. Він прийшов в Нацгвардію, теж у пресслужбі. Він зараз служить, слава Богу, в тилу.
Розкажіть, як воно бути героїнею книжки, які у вас відчуття?
До війни до книжок і до героїв я ставилася зовсім по-іншому. Це актори, це люди з великої літери, це якісь люди, які досягли великих досягнень в цьому житті. Війна це дуже змінила. Зараз героями стають прості люди, які не здалися, які виконували свою роботу. Я просто людина, просто людина, яка робила свою роботу, але чомусь так сталось. Попросив Андрій Пермяков розповісти, як це в мене проходило, я розказала йому. Є люди, які це пережили і тримають в собі, а я хочу, щоб ці історії знали люди, тому що це наша історія і наші діти, наші внуки, правнуки – всі мають знати, якою ціною ми цю волю, цю вільну Україну здобували. Тому що треба залишати слід, не ту історію криву, яку нам завжди всюди вплітали, а ту історію, яку ми самі пишемо і робимо, ми – прості громадяни.
