Розкажи про свою професію. Яка твоя основна задача і ціль?
Я не зовсім воєнний кореспондент, тому що є фотографи, які безпосередньо пішли у військкомат, їх призвали і вони отримали професію знімати фото, відео – ось це воєнний кореспондент. Я називаю себе репортажним фотографом, який передає події до війни і під час війни. Моя безпосередня мета – це показати війну. Буде багато сперечань з приводу того, що таке об’єктивність чи необ’єктивність, на війні фотокореспондент, журналіст, воєнний журналіст не повинен бути об’єктивним. Багато пишуть про це коментарів. Моя задача на війні – показати те, що творить ворог Росія. На війні фотограф може бути у двох випадках необ’єктивним: або він поганий фотограф, або йдеться про ворога. Росія – наш ворог, вона дуже добре використовує інформацію як зброю. То чому мені не взяти цей автомат до рук, умовно кажучи?
Чи були ви знайомі з Максимом Левіним?
Так, деякі люди думають, що ми були друзями, але ми були дуже добрі знайомі. Багато разів перетиналися на зйомках, багато спілкувалися, у нас була одна спільна фотовиставка в Брюсселі, ми туди летіли і жили в одному номері і так далі. Але ми не були друзями, ми були колегами, які один одного поважають. Для мене Макс – це герой. Коли він загинув, в моїй голові згадалися три історії. Перша – це Майдан, де його побили. Потім – вихід з Іловайську, де він виходив з-під обстрілів, де поклали багато наших хлопців, тоді йому вдалось звідти вийти. І третя – початок повномасштабного вторгнення, коли він не зміг вийти. Він завжди працював на межі життя і смерті. Макс започаткував цю моду на роботу в полі, і всі побачили Бучу, Ізюм, масові поховання багато злочинів ворога.
Як будується ваша робота із військовими? Чи стала вона простішою?
Я не можу сказати, куди я заїду, це завжди лотерея. Я просто не роблю дурні речі, якщо я бачу, що туди не треба, то я не поїду. Зараз, безумовно, стало працювати простіше, в мене немає в цьому сенсі жодних претензій до СБУ, до Міноборони, до людей, які нами займаються, надають дозволи. На початку війни всі робили багато помилок, і я в тому числі: підіймав дрон там, де це не можна було робити.
Ми вже всі 10 тисяч разів перевірені, з’їздили в поліцію, СБУ в різних містах, я був в поліції в Нікополі, дві години там просидів, це було десь пів року тому, а потім ще пів години з СБУ спілкувався, вони мене перевірили, вони забирають телефон, перевіряють, я до цього нормально ставлюсь. Я хочу, щоб мене перевірили так, щоб було зрозуміло, що я не входжу в ніякі ворожі групи, і щоб мені давали працювати. Зараз я відчуваю, що у поліцейських є чатики, і вони стежать, хто приїхав. Мені так легше, на мене реагують вже простіше, тому що я всюди побував, зачекінився, познайомився.
Чи знають про тебе у світі? Чи реєстрував ти себе і свої світлини на World Press Photo?
Ні, я не реєстрував туди, з цим у мене багато проблем. Просто треба порівняти. Якщо взяти Євгена Малолєтку і Яна Доброносова – то це різний рівень. В мене комплекс: я знімаю відео, фотографії, стрімлю, як активіст виступлю, слово якесь скажу, а Євген – чистий фотограф, в нього професіоналізм доходить до того рівня, куди мені ще рости.
Я теж маю якісь міжнародні фотографії: жовта кухня з Дніпра, шахи в Бахмуті, найбільші, які мене беруть, – це Reuters і ВВС. Малолєтка і Ліберови публікуються в The New York Times. Це практично як Байдену на стіл. Тобто їхні фотографії бачив Байден, це перша газета, яку він читає.
Як зробити фотографію, яка сколихне увесь світ?
В мене було Дніпро, яке дуже сильно розлетілося. Я теж аналізую, як це зробити. Дуже добре розходяться фотографії, в яких видно різницю життя та смерті: соняшник на фоні розбитої будівлі, дитина плаче на фоні розбитої будівлі і так далі. Ходиш, робиш фотографії, якась вистрелить. Звичайно, треба аналізувати, де пік новин, де найбільш гучні події, але це приходить з часом. Якщо давати поради новачкам, вона одна: ходи, побільше фотографуй, і з часом ти автоматично зрозумієш, що ці фотографії в тебе нікуди не заходять, а ось ці підуть і дуже добре.
Є фортепіано, на якому ти хотів заграти, але не зміг?
В Ізюмі і в Бородянці дуже багато розбитих навпіл будівель. Це було в Ізюмі. Я побачив фото з піаніно у stories і туди приїхав. Там таких будинки всього два, в мене не було широкого пошуку, я швидко знайшов два будинки, бачу – знизу піаніно, я туди підіймаюсь по найближчому під’їзду, до останньої квартири, а там нічого. Я ж повинен потрапити до піаніно, я ходжу по квартирі, в якій воно повинно бути, а там його немає. А потім я зрозумів, що той під’їзд вже розбитий, пів будинку немає. З однієї квартири треба перелізти через балкони і ти опинишся в тій частині. Було страшно, бо там плити, які можуть впасти. Я хотів на ньому зіграти, але мені не вдалося. Воно стояло на відкритому просторі, там дощ, мороз, тепло, і воно розсохлося. Піаніно, до речі, "Україна", в ньому розсохлися клавіші, вони не грають, не б’ють по струнах. А я вдома навіть повторив Гімн України, думав, що тут буду гімн грати. Трішки засмутився, але відфотографував фоторепортаж, він вийшов вдалим, добре зайшов.
Потім поїхали туди інші люди, наклали музику, ніби людина грає. У мене було обурення: я ж не обманув людей, я теж міг накласти гімн і все було б нормально, але я не обманюю людей. Якщо один раз так зробив, то все – вже фотографії, які я роблю, будуть втрачати цінність. З часом я все ж таки подумав, що це був мій шанс і я його профукав. Я себе не критикую, я знаю, що треба робити висновки.
