Історія "Московіади" та її перевидань. Чому вона досі актуальна? Як тексти змінювалися разом з автором? Чи впливають книжки на читача? Тексти для "Мертвого півня", колонка на "Збручі" та "Радіо Ніч".
Ведуча медіапроєкту Ukraine World News Надя Ліра у рамках проєкту "Інтерв'ю без кордонів" поспілкувалася з українським письменником Юрієм Андруховичем.
Ми зустрічаємося під час вашого мінітуру на підтримку перевидання "Московіади". З того часу, як вона побачила світ, минуло уже 30 років. А як вдруге презентувати роман, якому вже 30 років?
Я боюся, що навіть не вдруге, а вже вчетверте або вп’яте за кількістю перевидань. Але, знову ж таки, повертаючись до 93-го року, коли його вперше побачив світ, то на той час такого явища, як "презентація нового роману" фактично не було.
Перша публікація – це не була книжка, це був журнал "Сучасність" і в ньому надрукували цей роман у двох частинах. Тому, власне кажучи, тоді не відбулося нічого, крім того, що я отримував фідбеки. Тоді ми ще не знали цього слова і тоді не було, звичайно, ані соцмереж, ані інтернету, і ці фідбеки надходили від читацьких листів, які були написані від руки. Листи надходили до редакції або в руки найближчого кола від читачів, друзів.
Коли "Московіада" вперше вийшла книжкою, я думаю, що це був 99-й рік приблизно, тобто вже часи змінювалися і тоді відбулася, можна сказати, якась така перша хвиля презентації.
Проте як воно взагалі презентувати свій твір? Не хочу казати "свій старий твір" щось таке, що написалось дуже давно. Це дуже цікаве запитання. Я насправді трохи розгублений, шукаю відповідь. Мені хочеться сказати так, що "Московіада" чомусь продовжує жити... Коли я її писав, я не думав, що так складеться, але так склалось.
Коли "Видавництво Старого Лева" минулого року звернулося до мене, чи не проти я перевидати один із моїх романів, я вже знав, що запитувати будуть про "Московіаду". Уже почалася велика війна, уже було літо 22-го року, уже було багато смерті, багато руйнувань, багато розбитих людських доль тощо.
Напевно, це не в останню чергу зіграло свою роль. Враховуючи, що цей роман, за великим рахунком, присвячений умовно кажучи українсько-російським відносинам... і що він може якось зазвучати, можливо не по-новому, але зазвучати знову актуально.
А ви вважаєте цей текст першочерговим для перевидання серед ваших інших текстів?
Ні, я так не вважаю, але я завжди здогадувався, що мова про нього. Я б хотів, щоб колись знову перевидали "12 обручів", але коли звертаються про перевидання, то це йдеться про "Московіаду".
Зрештою її найбільше перекладали іншими мовами і це не почалося минулого року, звичайно. Cкажімо, за кілька тижнів у мене будуть презентації у Швеції, тобто "Московіада" виходить шведською, минулого року вона вийшла норвезькою. Насправді її переклали 15 мовами за всі часи, і я так собі теж думаю, що це, напевно, знак якоїсь такої актуальності, якщо уже навіть скандинавські видавці зважилися нарешті це зробити, то, напевно, це про щось свідчить.
Cкандинавські видавці і читачі. Чи розуміють вони контекст? Що вони виносять із цього тексту?
Я думаю, що, звичайно, якби вони це видали перед 22-м роком, скажімо, перед великою війною чи вторгненням, то вони б не зовсім зв’язали ці речі.
В мене є приклад з іншої країни. В мене доволі багато читачів в німецькомовному просторі і можна сказати, що там я набагато відоміший, ніж у скандинавських країнах. "Московіада" вийшла там, якщо я не помиляюся, у 2006 році. І це був такий період, коли про неї, про цей роман писали критики і його відзначили. З того часу його багато разів німецькою перевидали, але зазвучав цей текст по-особливому німецькою мовою, коли наприкінці першого тижня вторгнення в одному з берлінських театрів відбулася акція на підтримку України і українських письменників.
Туди запросили наших колег – німецьких письменників, оскільки практично нікого з нас, з українських письменників на той час там не було, то саме вони читали уривки з наших творів. Усе, що було німецькою перекладено з українських авторів, вони принесли до цього театру і розподілили тексти, дівчата читали дівчаток, хлопці – хлопців.
Зала була переповнена, було дуже багато реального співчуття і вболівання за Україну. Це ще окрема тема, ми говоримо про той час, коли вони всі були впевнені, що якихось ще день-два або три і України вже ніякої не буде. Вони туди прийшли зі своїми тривогами, з цим співчуттям і болем за нас, вся ця літературно-мистецька публіка і вони слухали, як один із німецьких письменників читає уривок із "Московіади".
Було видно, це моя редакторка потім описувала цю сцену, як у багатьох людей було відчуття, що я це вчора написав і сьогодні цей текст уже звучить тут. Багато хто не знав, що 2006 року цей роман німецькою вийшов і вони кинулися купувати ці книги, бо в їхньому уявленні це фокус про цей момент. Я думаю, що це теж спрацювало і уже спрацювало в Норвегії і мало б також і у цьому шведському випадку теж зв’язатися. Наприкінці роману є декілька сцен, де окремі моменти звучать як своєрідні пророцтва про те, що трапиться.
Тобто якось контексту і розуміння контексту немає. В Норвегії можуть думати, що ми і зараз так живемо і це наша реальність, як зображено в книжці?
Там зображена Москва, вони не будуть думати так про нас. Вони мають певну систему уявлення, як виглядав Радянський Союз і це все-таки ще про Радянський Союз.
Якщо вони щось із ним пов’язують, то це передусім реалії Москви... Ті, які це прочитають, із цим певний час поживуть, їм стане зрозуміліше, чому відбулася ця агресія, чому вона далі триває і чому такі жертви та інші важливі для нас речі.
"Московіада", звісно, актуальна і особливо зараз, але все ж таки їй 30 років. Ваш крайній текст "Радіо Ніч" за звучанням і за інтонацією зовсім інший. Чи уявляли ви, як буде читач "Радіо Ночі" читати "Московіаду"?
Уявити складно, тобто уявити можна собі або сконструювати читача, але мені здається, знову ж таки, це дуже індивідуально і це зовсім різні люди.
Я можу так покласти руку на серце, що я роблю, і сказати: "Московіада" – це дуже швидко написаний роман і я навіть вжив би таке слово "доволі недбало написаний", що не означає, що він поганий, але це було тоді і я так писав. Я був прозаїком-початківцем, недосвідченим і я писав якимись такими, можна так казати, атаками. Я вибирав якихось кілька годин і виливав усе, що міг за цей час. В мене тоді ще не було комп’ютера і я працював з друкарською машинкою і це теж може якусь роль відігравати, коли ми уже сьогодні забуваємо, як це написати від руки або друкувати на машинці, відповідно кількість варіантів виправлень напевно була в рази меншою ніж тепер, коли комп’ютер дозволяє все і технічно це дуже просто переписувати, підправити себе.
"Радіо Ніч" я писав з максимальною вимогою до кожної фрази. Це дуже майстерно написаний текст і цим він, мабуть, засадничо відрізняється. "Радіо Ніч" дуже продумана, цілий рік я не починав її писати, ходив з нею, робив якісь нотатки, приготування, придумував сюжет, вибудовував якісь лінії, малював якісь схеми і нікуди не поспішав – це те, що важливо. З "Московіадою" я поспішав, бо в мене закінчувалась моя стипендія і я вирішив, що якщо я протягом трьох місяців не закінчу, то потім я ніколи і не зможу цього зробити. Так що тут є багато на перший погляд всіляких мало суттєвих обставин, але в сумі своїй вони впливають.
"Радіо Ніч" – це сюжетний текст, трилер, і екшн, і еротика, і все на світі. Я хотів створити мікс всього, що я тільки вмію, а в "Московіаді" ще таких амбіцій нема. Передусім роман жахів звичайно. "Московіаду" я окреслив – це жарт, це була пародія, але передусім це була різниця, власне, у досвіді і в письменницькій вправності. "Московіаду" написав такий молодий авантюрист, прозаїк, у якого голова йде обертом від нової можливості, яка у нього з’явилася не віршами, а прозою писати.
Якщо говорити від "Рекреації" і аж до "Радіо Ночі". Наскільки змінювалися тексти? Ви змінювалися і сам дух цих текстів. Вони змінювалися, вони росли разом з вами? Як це було?
Я вважаю, що вони росли разом зі мною, я писав і пишу з якоїсь об’єктивної літературної точки зору дедалі краще. Ми всі знаємо і згодні з тим, що досконалість немає ніяких меж, і я не вважаю, що пишу досконало, було б смішно сказати, що я пишу досконало – ні. Але кожна моя наступна книжка краще написана за попередню. Проте це не означає, що при цьому всьому вона також отримує відповідну дозу схвалення читачів. Це може якраз йти у якомусь пропорційному такому режимі. З моєї точки зору, це щось таке, що найкраще написане, а з точки зору читацької – це найгірше читається, найменш знана книжка і так далі. Це пов’язано з дуже багатьма чинниками і, на жаль, тут уже не від мене це все залежить.
Чи взагалі впливає якимось чином книжка на читача? Чи має вона впливати?
Безумовно, впливає. І я думаю, що і погано написана книжка, на жаль, впливає, і іноді впливає на якусь читацьку спільноту у свій такий руйнівний і деструктивний спосіб, але ми про ці випадки тепер, мабуть, не говоримо.
Я думаю, що тут просто ми повинні враховувати зовсім інший темп, зовсім інший темп ритму, я б сказав. Оскільки літературний текст є все-таки явищем ідеологічним і індивідуальним – це розмова автора з окремо взятим читачем, окремо взята людська особа, то ці впливи страшенно полівалентні, багатозначні. В будь-якому разі дуже наївно розраховувати, що хтось може написати і видати таку книгу, яка змінить тут таки безпосередньо щось реально в навколишньому світі на краще.
Вона буде змінювати, але буде це робити в зовсім непомітний для нас, сучасників, спосіб. Тому що це має тривати, це має відкладатися спочатку в окремих особах, в якихось групах, спільнотах, потім ці ідеї уже будуть ставати таким мейнстримом, який прийнятний для всіх і всім подобається, і ці всі навіть не мають уявлення, що насправді це 150 років тому в такій-то книжці невідомого їм автора було сформульоване.
Я думаю, що це все дуже важко покласти на якісь історичні ваги і сказати – ось ця книга спричинила якусь там революцію в такій-то країні і ця країна змінилась. Таких явищ немає.
Про тексти для "Мертвого півня"
Почнемо з того, що це далеко не популярні пісні, а по-друге, я ніколи не писав для них. Тобто я писав це як власні вірші, а те, що вони взяли багато з них як тексти для своїх пісень – це мене, звичайно, втішило і я до сьогодні дуже люблю це прослуховувати і навіть, коли випадає нагода, я з ними разом виконую дещо, але я не думаю, що можливий був би протилежний варіант.
Тобто мені замовляють і кажуть наприклад: "Нам треба пісню про кохання, напиши такий вірш, щоб вона зібрала десятки мільйонів переглядів, прослуховувань", мені стає відразу нецікаво, тобто коли хтось формулює мені завдання. Я знаю, що буду дуже намагатися довести собі свою професійність, я над цим буду довго мучитись і в результаті це відхилять і скажуть, що це не те, що нам було потрібно.
Про екранізацію одного із романів і прохання написати сценарій
Я тепер можу уже ці висновки робити, тому що завжди був якийсь негативний ефект. В сценарії йшлося навіть не про один роман, а про цю ж все-таки "Московіаду", були плани, були задуми, але це ніколи не доходило до якогось такого втілення і я думаю, що це просто брак професіоналізму з мого боку.
Про гастролі з Karbido
Мені подобається. Я тепер скажу, що це окрім літератури друга така підпора життєва, тому що я непомітно для себе перейшов ту стадію, коли почав також компонувати музику. Вже не тільки виконувати те, що створили інші, але брати участь у створенні цих композицій не тільки текстами, але і музичними ідеями.
Це з’явилося не відразу, але коли сотні репетицій і сотні концертів, і коли дуже насичена ця співпраця, коли це справді видатні музиканти, з якими ти працюєш, то не зауважуєш, як сам починаєш мислити музично і під час репетиції привносиш в цю спільну роботу щось своє. Тому що там кожен приносить щось своїм інструментом, а в мене цим інструментом є мій текст і мій голос, власне два інструменти і вони зливаються в один.
Вас часто називають живим класиком, я знаю, що ви можете з цим не погодитись, але тим не менше. Мені видається, що це може бути часом навіть образливо, тому що тобі кажуть, що ти живий класик і тебе ось поставили на п'єдестал.
Образливо ні, але це ніби дисонує з твоїм бажанням. Я просто маю таке собі уявлення, що бути класиком – це означає закостиніти, бути відлитим в бронзі. Уже ніхто від тебе нічого не чекає уже і ніхто нічого не читає, це ж классик. Мої власні реакції, як того ж підлітка 12–13-річного на літературні твори, я ж страшенно багато читав, я просто був таким пожирачем книжок, не за віком складних.
Це була одна з моїх таких пасій життєвих тоді в підліткові роки, але коли той чи інший письменник або письменниця приходили до мене зі шкільної програми і я задля оцінки мусив якісь уривки прочитувати, вони для мене помирали, вони ставали нецікавими.
Я б не хотів, щоб мене читали в шкільній програмі. Я ніколи не кокетую, коли кажу, що якби від мене це залежало, я б заборонив включення якихось своїх текстів у шкільну програму, але виявилось, що я не маю таких прав. Я погрожував свого часу Міністерству освіти, бо там, здається, були якісь використані вірші у програмах. Я дізнався, що якщо йдеться про навчальну літературу, хрестоматію, підручники, то автор втрачає авторські права. Тому що це переходить в категорію національного надбання.
Для багатьох молодих людей і, можливо, не тільки молодих людей важливими були ваші колонки на "Збручі". Здається, рік тому ви після певних подій вирішили їх не писати. "Збруч" – це таке онлайн-видання, де західноукраїнські інтелектуали можуть висловлювати в колонках свою думку стосовно певних речей. Чому ви вирішили це припинити?
Я б не підкреслював цього так. Мабуть, мені потрібна була перерва, я подумав, що, може, я місяць або два відпочину, не буду продовжувати, а після двох і трьох місяців я подумав, як я себе чудово почуваю, не пишучи цього, то, може, я б і не продовжував цього не писати.
В такому стані я до сьогодні і не виключаю, що вже завтра мені захочеться написати наступну колонку, але поки що я думаю, це дуже була непогана ідея і мені все ще подобається, що ця ідея зупинилась.
