Уявіть, що ви диктатор. Такий весь з себе серйозний диктатор, тримаєте в руках всі важелі влади, за бажання влаштовуєте вечори імені себе, збираєте підконтрольних журналістів, говорите їм якісь речі з дуже розумним виглядом, перевіряєте, чи гарно доять корів, чи гарно працюють трактори. Чисто під настрій, все що ви забажаєте, прокинувшись зранку в ліжку.
Тільки одне "але". Ви нікому не потрібні і ні на що не впливаєте далі за вашу державу. От зовсім. З вас відверто насміхаються сусіди, інші країні лише за інерцією реагують на ваші заяви, причому реагують за принципом, ніби це сказав не президент країни, а якийсь коментатор у Facebook з ніком "Картопляний король з вусами_1954".
Більше того, навіть у себе вдома ви вже не все вирішуєте. Тому що є "старший б... партнер... хазяїн..." тут навіть важко підібрати правильне слово, тут скоріше допоміг би Pornhub і його професійний лексикон.
На фоні цього вам дуже хочеться, хоч щось важити у цьому житті. Щоб вас слухали, прислухались, хоча б щось запитували і чекали на відповідь. А це зробити вже важко, тому що до вас більше ніхто не приходить. Окрім хіба що журналістів від вашого (слово з Pornhub), чия ціль була і залишається єдиною – вчергове від вас почути слова відданості вашому (слово з Pornhub).
І ви це робите, тому що – а як інакше. Але мрієте зовсім про інше. І інколи доля вам приносить шанс хоча б трохи здійснити вашу мрію. "Хоча б трохи", тому що людина, яка опинилась у вас на порозі, м'яко кажучи, не найвідоміша журналістка на пострадянському просторі ще й з репутацією "журналістки легкої поведінки", про що відомо як одним, так і іншим сусідам. Але що ж робити.
Діана П. та Олександр Л.
В цілому це було слухати смішно. З однієї сторони людина, яка відчайдушно намагається знайти себе у зраді державі, де вона жила, і яка дала їй, підозрюю, можливо трохи більше ніж все.
Що цікаво, на початку повномасштабного вторгнення з цієї людини буквально виривалась трохи інша риторика, аніж "Правда, Путін всіх переграв" чи щось подібне. І вона постила ось такі речі.
Які потім героїчно видалила.
З іншої людина, яка відчайдушно намагається запевнити самого себе та оточуючих, що вона щось більше, ніж кишеньковий диктатор для іншого диктатора.
Таким чином, зустрілись дві самотності.
"Ви", "Ви", "Ви", "Ви", "Ви"
Ключове слово, кількість якого протягом інтерв'ю особисто я відверто замахався рахувати, було "Ви". Лукашенко вдавав, що в особі Діани П. говорить з Україною. Діана П. удавала, що так все і задумано.
"Ви програєте". "Ви неправильно вчинили". "Ви залишитесь з маленькою часткою землі, все інше відбере Росія та Польща", "Доки ви не переступите наш кордон, ми не вступимо у війну" (ніби ракет та вторгнення росіян з території Білорусі недостатньо, – авт.).
Все це було схоже на сеанс у психолога. Знаєте, коли пацієнт приходить до лікаря, і лікар під час сеансу пропонує пацієнту виговоритись у пустоту, яку тимчасово він зіграє сам. Ось тут те саме. Тим більш, зазначу, Діана П. дуже круто відіграла свою роль пустоти. Пустоти, з якої хіба що періодично виринали слова на кшталт "Ви людина слова" та інші хвалебні оди, які особливо підкреслювали "чесну розмову", яка була анонсована напередодні. Хоча, давайте визнаємо, можливо, Діана П. і дійсно фанатіє від Лукашенка. Зрештою, це справа її і лікарів.
Він знову приніс карту
Чотирьох позицій не було, скажу відразу. Але періодично під час інтерв'ю Лукашенко указкою впевнено тикав в ту чи іншу частину карти, підкреслюючи свою обізнаність (в чому – це окреме питання). Він був трохи схожий на стажера-турагента, який намагається на картах показати клієнту, що він знає трохи більше країн, ніж дві – Білорусь та Росію. А клієнтка тільки захоплено махала головою (тим більш, давайте чесно, що ще Діана могла на цьому інтерв'ю, окрім як захоплено махати головою).
Власне, коронним номером і було красиве махання указкою, яке мало показати, скільки території залишиться в України, якщо вона прямо зараз не піде на переговори. При цьому "Росія могла б перемогти і так", але переговори, давайте переговори, ніхто в Україні не хоче війни, а ще у вас олігархи, і взагалі війну хоче тільки Зеленський.
До речі, про Зеленського
Це окрема і дуже болюча тема для обох співбесідників. Перший, той що диктатор, дуже погано сприймає те, що Зеленський з ним не розмовляє, і досі намагається удавати, що він такий собі "умудрьонний опитом профі", а Зеленський – недосвідчений, і взагалі мав би слухати старших. Особливо його, Лукашенка, бо кого, як не його (до речі, чому, – авт.).
Друга, та що удає, що вона журналістка, постійно вкручує тему Зеленського практично у кожне питання, доводячи ці питання до абсурду. Виходить щось типу "В Україні вважають, що Зеленський захистив Київ і тому російські війська відступили", хоча ні президент, ні ОП, ніхто ніколи не казав, що столицю захистив президент. Більше того, президент завжди підкреслював та підкреслює роль наших військових у захисті держави, і це просто факт.
Для чого взагалі було це інтерв'ю
Для того, щоб Лукашенко виговорився. Нехай і не для представника України, а для імітації українки. Але ціль була саме в цьому. Білоруський диктатор, який вважає себе президентом, досі сподівається на власну харизму (Господи, навіть смішно таке писати, – авт.) та на те, що його послухають багато українців і після цього здадуться. Тому що (голосом Лукашенка) "Зачем сопротивляться большой России, у нее, видели сколько резервов, и вообще она могла захватить Киев, просто не захотела".
А ще тому, що падіння Росії означатиме падіння особисто його, який залишиться без підтримки росіян проти власного народу, який він мучить уже не один десяток років.
Все це виглядає... смішно та бридко. Спроби розповісти про важку ситуацію в України, про нібито кількість загиблих та поранених, ось ці всі карти, спроби зіграти в "доброго сусіда", який пропонує всім домовитись, але краще на умовах Росії. Все це пояснюється дуже просто.
Воно боїться. І правильно робить.
