Під час війни моя впевненість у тому, що зможу надати медичну допомогу ворогу, похитнулася, – військова медикиня Галич

Чи змінилася Одеса під час війни? Що спонукало не виїхати з України та стати військовим медиком? Чи потрібно українцям проходити курси медичної допомоги? З якими пораненнями найчастіше зустрічаються медики та чи забезпечені вони медикаментами на фронті? Христя Равлюк в рамках проєкту "Перехрестя" поспілкувалася з докторкою медичних наук, професоркою акушерства та гінекології, військовим медиком Світланою Галич.

До початку повномасштабного вторгнення був такий певний стереотип, що Одеса –  російськомовна і проросійські налаштоване місто. Яка ситуація зараз, по ваших відчуттях? 

Одеса, на мій погляд, за останній час пройшла як би декілька етапів – до 14-го року, з 14-го до 22-го до війни і тепер. Це три різні етапи, це такі кроки до українськості.

В Одесі до 14-го року було таке переконання, що українською мову розмовляють селюки. Коли відбувся 2014 рік – це був такий водорозділ для багатьох друзів, для багатьох знайомих, і тоді я усвідомила, що ми маємо зробити вибір і, мабуть, багато людей теж це зробили. Тому що я у 2014 році для себе побачила, що багато з тих, кого я знала завжди як російськомовних, почали більше спілкуватись українською мовою, і Одеса почала більше говорити українською, хоча це не було так, як зараз.

Коли я 2 березня поїхала з Одеси, коли я була мобілізована, і зараз я повернулася, я дуже втішена тим, що в Одесі кругом зараз звучить українська мова. До війни вона вже частіше звучала з 14-го року до 22-го, але зараз вона звучить майже усюди. 

Що спонукало вас не тільки не виїхати з України за цей весь період часу, а й з початку  повномасштабного вторгнення піти і зголоситися стати військовим медиком?

Розумієте, моя країна у небезпеці і моя країна захищає себе. Розвернутися і поїхати з країни, яка стікає кров’ю, – це як кинути для мене пораненого товариша або хвору людину.

Я не осуджую тих, хто поїхав, в кожного свої є аргументи з цього, але я вважала, що маю бути потрібна саме тут і я маю допомагати моїй країні пручатися і відвойовувати своє майбутнє. 

Ви сказали вже у нашій розмові, що для вас війна почалася у 2014 році. Чому тоді не ухвалили рішення піти, що вас тоді зупиняло? Думали ви про це чи ні?

Я хотіла, я ходила навіть до військових медиків і пропонувала свої послуги і навіть були такі плани, але мене тоді зупинила одна дуже важлива річ.

Тоді я розпочала з командою проєкт післядипломної освіти акушер-гінекологів і я була в центрі цього проєкту. Моя керівниця тоді мені сказала, що ти, звичайно, зробиш так як ти хочеш, ти так завжди робиш, як ти вважаєш за доцільне, але май на увазі, що якщо підеш, воно зупиниться і ти підведеш всю команду.

Для мене питання команди, питання загальної справи завжди було важливим. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, у мене не було такої справи, яка б могла мене зупинити у цьому моєму прагненні. 

Акушер-гінеколог і військовий хірург – це трошки різні професії. Як вам вдалося швидко перевчитися? Чи є щось спільне чи відмінне?

Я якось над цим раніше не задумувалась, а зараз я називаю акушерство військовою медициною. Тому що готовність до допомоги – це звичка не боятися великих кровотеч, вміти їх зупиняти, вміти працювати з ранами, вміти оцінювати стан пацієнта для того, щоб зрозуміти, якому з 10 пацієнтів найгірше. Це такі речі, які вчаться в медицині протягом всієї практики.

Щодо хірургічних навичок – вони ж однакові, у людини є різні ділянки тіла, які зашиваються, зупиняється кровотеча – вона однакова. Військова хірургія, звичайно, має свої особливості, і ця основна особливість, яка нам цивільним була невідома, – це етапна допомога.

Тобто якщо в акушерстві до мене пацієнтка прийшла, звернулася, я виношую з нею вагітність разом, потім приймаю пологи і потім, якщо треба, оперую її, або якщо є якісь травми я їх ліквідую, якщо кровотечі, то зупиняю і потім її віддаю, і ще післяпологовий період, тобто повний курс надання допомоги.

У військовій медицині це не так. Ти стоїш на певному етапі надання допомоги, ти надаєш термінову невідкладну допомогу, зупиняєш кровотечу і далі відправляєш пацієнта на наступний етап лікування, де вже більш фахові люди, які вміють надавати більш фахову допомогу, це роблять.

Зараз дуже багато говорять про те, що українцям треба проходити курси медичної допомоги. Що ви думаєте з цього приводу? 

Я ще до війни була впевнена, що медичну долікарську допомогу має вміти надавати кожна людина. Я вважала, що це дуже важливо – будь-яка людина має вміти надати елементарну допомогу для того, щоб врятувати життя. Тому що медиків на кожну людину не вистачить.

Для невідкладної домедичної допомоги треба просто знати, як правильно покласти пацієнта, як вивільнити його дихальні шляхи, як йому надати елементарні речі, поки приїде фахівець. І це дуже важливо, я в цьому впевнена зараз ще більше.

Військова служба, як і медична служба, дуже строката. Хто ваші колеги, побратими?

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, звичайно, на штатні посади брали людей, які приходили добровільно. Зараз є великі потреби на передовій, на нулі, і ці люди, які прийшли, – вони різні.

Наприклад, у мене в підрозділі працюють на посадах медичних сестер лікарі. Лікарі, які в той період, коли у нас в країні не було військової кафедри, не отримали офіцерські звання, вони не стали офіцерами і тому вони не можуть зайняти офіцерську посаду, тобто служити лікарем.

Звичайно, до військкоматів і до військових частин більше пройшло лікарів, ніж медичних сестер. Я думаю, що це пов’язано не з тим, що ті більш свідомі, а з тим, що структура в нас така і тому це трошки виручає, що медичними сестрами працюють лікарі.

Вони всі різні. Наприклад, у мене працює медичною сестрою чудова сімейна лікарка, є чудовий кардіолог. Ми, звичайно, використовуємо їх професійні можливості тоді, коли нам потрібна така консультація, звичайно, терміново в таких ситуаціях вони нас дуже виручають. Багато медичних сестер, які мають певні кваліфікації, компетенції точно так же лікарі. Лікарі переважно – це хірурги, урологи, акушер-гінекологи також є. 

З якими пораненнями зараз вам найчастіше доводиться працювати?

Ну статистика відома – це переважно вогнепальне поранення, осколкові вогнепальні поранення.

Наскільки забезпечені військові медики медикаментами?

Це в моєму житті вперше, в моїй професії, коли забезпечення в тому підрозділі, де я працюю, служу, у нас забезпечення абсолютно повне. Я була здивована на початку війни, зараз я до цього вже звикла, я була здивована, скільки всього є в медицині, про що ми раніше не знали. 

Робота військових медиків тісно пов’язана з болем, зі смертю, з постійними негативними емоціями. Як доводиться і вдається підтримувати настрій у шпиталі?

Доводиться бути сильнішою морально, тому що все одно на тобі накопичується цей їхній біль. По-перше, я завжди пам’ятаю, що це чиїсь діти, більшість тих, хто воює сьогодні, мають вік моїх дітей, я щоразу пам’ятаю, що в них там мами є вдома, хтось їх чекає, але якщо ти не будеш підтримувати в собі цей дух, ти не будеш підтримувати його в інших. Тому будучи людиною позитивною по-своєму настрою, особистих характеристиках, я намагаюся просто про це завжди пам'ятати. 

Чи доводилося вам надавати медичну допомогу росіянам, яких брали в полон?

Ні. Я багато думала над цим. Коли я вчила  своїх студентів, я декларувала їм ці всі роки один дуже важливий меседж про те, що лікар має надавати допомогу будь-кому, навіть ворогу, тому що це не має значення, і щоб людина не створила, щоб вона не робила, ти маєш надавати допомогу.

Але я говорила про людей. Коли почалась війна і коли я побачила те, що я побачила, моя впевненість у тому, що я здатна надавати медичну допомогу ворогу, похитнулась. І я дуже багато думала над тим, чи змогла б допомогти, чи не змогла б. Я не маю відповіді на сьогодні на це запитання, оскільки в мене немає такої практики. 

Які ваші плани після перемоги? Крім того, я знаю, що ви маєте намір написати книжку про війну.

Так, я виношую цю книгу і я її пописую. Тобто те, що я пишу іноді у Facebook – це, мабуть, будуть такі невеличкі розділи цієї книги.

Я принципово не будую професійних планів на майбутнє життя, тому що буде ситуація, тоді буду розуміти. Знаєте, коли я вже прийняла таке рішення, що я маю бути там, де я найпотрібніша, я буду розуміти, де я найпотрібніша. Викладати акушерство-гінекологію чи приймати пологи, чи те і інше, чи, можливо, мені буде цікаво займатися реабілітацією тих пацієнтів, яким ми надавали допомогу, я сьогодні не знаю. Я про це думаю тільки таким чином, що головне – перемогти, а потім буде зрозуміло, де мої сили, мої можливості будуть затребувані більше.

Яке найскладніше рішення вам довелося ухвалювати за цих півтора року війни?

Був такий епізод, коли мене несправедливо ротували в тил. Це був дуже болючий для мене момент, тому що я покинула багато чого для того, щоб піти на фронт, а мене відправили в тил, де я не була потрібна, де я не виконувала будь-яку функцію заради якої я прийшла на фронт. Найскладнішим рішенням в моєму житті було прийняти те, що я не опускаю руки, а буду боротися для того, щоб повернутися до своїх. Більш складних рішень я не приймала, всі інші рішення в моєму житті були дуже простими.

Повне відео