Говорити бабусі, яка з котом та козою сидить на даху, "дихай, заспокойся" – абсолютно недоречно, – психологиня Юлія Любшина

Війна триває, і ворог не полишає спроб знищити та залякати українців. Підрив Каховської ГЕС приніс багато горя та лиха жителям південних областей і, безумовно, відіб’ється на всіх українцях. Проте ми маємо пройти цей період, зберегти себе та свої близьких. І по можливості підтримувати своє ментальне здоров’я. Як психологічно допомогти тим, хто продовжує залишатися в зоні катастрофи, та тим, хто вже евакуювався? Чи варто обмежувати себе в веселощах під час війни, а також чому люди нехтують власною безпекою під час масованих атак, в інтерв’ю UWN розповіла психологиня Юлія Любшина.

Як допомогти тим, хто зараз перебуває в затоплених районах Херсонщини?

Тим, хто зараз перебуває в зоні катастрофи, якщо їм хочуть допомогти ті, хто на відстані, рідні, друзі, знайомі, вони мають зв’язатися і з’ясувати, в чому у них є потреба. Ті люди, які перебувають у стані катастрофи, не думають про психологію, вони думають про виживання, і в цьому виживанні допомога має бути суто практична, матеріальна, організаційна. Оскільки говорити бабусі, яка з котом та козою сидить на даху, "дихай, заспокойся"… це їй абсолютно недоречно. Тому допомога може бути така "Що тобі треба?", "Кого до тебе направити?". Коли вона виїжджає, зустріти, облаштувати.

З Херсона багато хто виїхав ще давно і лишилися люди, які дуже прив’язані до своїх домівок, так часто буває, у них виникає покора до ситуації, вони не хочуть нічого змінювати. У них апатія. З ними треба говорити, як з маленькими дітьми – спокійно, не кричати, монотонно і дуже доброзичливо.

Якщо вони не хочуть виїжджати, їх можна умовляти через почуття відповідальності "Ти маєш рятувати котика", "Ти маєш бачити онуків", "Що ми скажемо онукам, якщо ти тут загинеш". Їм треба вручати за щось відповідальність, за збереження того самого котика, навіть збереження пам’яті про рід: "Ти маєш виїхати, онукам хтось має розповісти про рід та родину" або "Ми без тебе не справляємося, ти маєш нам допомогти доглядати дітей". У літніх людей дуже розвинене почуття відповідальності, вони на нього відгукуються. А також на заклики до совісті – це для них сильний аргумент: совість та відповідальність.

І, звичайно, коли ці люди з небезпеки потрапляють в безпеку, їм вже треба кризова психологічна підтримка, можна звертатися на гарячі лінії, там дуже хороші спеціалісти.

Людина, яка виїхала, – в стані гострого стресу. Коли ми перебуваємо в катастрофі, у нас мобілізується організм дуже сильно, відбувається викид адреналіну для того, щоб ми подолали, вижили. Після цього починається постстресова реакція, і таким людям обов’язково потрібна допомога. Дивлячись в якому вони стані, чи вони плачуть, чи вони в ступорі, їм треба допомагати, про них треба дбати, бо у них буде період горювання за домівкою, у них буде період адаптації, звикання до нових реалій. З ними треба бути поряд, все їм показувати, реагувати на стрес – тут підходять дихальні вправи, розвантажувальні методи. Таким людям можна давати буквально завдання: "А зараз ми підемо по воду у цей бювет, а далі ти підеш сама". І хвалити: "Ти принесла воду з бювету, яка ти молодець", обов’язково має бути позитивне підкріплення.

Важливим є налаштування режиму сну, оскільки він збивається, а у нас під час сну йде перезавантаження організму, йде адаптація. Треба, щоб був налаштований режим їжі. Тобто базові функції – дах над головою, базова безпека, їжа, вода, сон.

І ще таким людям не можна сидіти склавши руки, можна піти допомогти комусь: сітки плести, смаколики випікати для військових. Оскільки ресурс допомоги дуже великий – це велике джерело, коли ми допомагаємо іншим, ми знаємо, що ми живемо і робимо недарма.

Треба весь час просити робити щось посильне і завжди дякувати, за те, що людина це робить. І обов’язково, щоб було спілкування з іншими.

Чи варто вдаватися до самообмеження під час війни? Чому агресують на тих, хто вдається до веселощів?

У нас під час війни настільки пролонговане потерпання, напруження дуже велике. І реакцією на напруження є і почуття провини, і агресія. Коли трапляється якась велика біда, всі консолідуються і тримаються один одного. Як тільки попустило, зразу люди агресують – вони таким чином скидають напруження.

Є декілька категорій людей, які дратуються на те, що інші радіють та святкують. Але варто зазначити, що це не стосується людей, які поховали близьких, у них стан горювання і він може дуже дисонувати з радістю. І у них гнів – одна зі стадій горювання, до них просто потрібно ставитися з повагою, до їхнього горя, до їхнього стану. Стан горювання може тривати і рік, і півтора.

Люди, які не є в стані горювання, і вони дратуються на інших через радість, обмежують самі себе. Вони перші себе обмежують і тому страждають, вони не наповнюються ресурсом. Радість нам необхідна. Навіть в Освенцімі психіатр Віктор Франкл, який пробув там три роки, називав здатність побачити красу, відчути надію і знайти смішне, якостями, які допомогли вижити йому і іншим. Він навіть тренував інших це бачити і виживати. Тому радість нам необхідна, а ці люди обмежуються і тому перебувають в дефіциті і дратуються на інших.

Ще є така позиція: "Я зараз себе обмежу і світ зробить так, як я хочу". Це трохи дитяче інфантильне мислення, це торгівля зі світом. "Я не з’їм морозива, я не подивлюся на троянди, я не відсвяткую свій день народження, а ти, світ, припиниш це жахіття". Якби ж воно так працювало. Але це, звичайно, не працює.

Якщо людина обмежує себе, вона так само дратується на інших. Вона обмежена, а інші чомусь ні. Краще отримувати радість і посильно допомагати військовим – волонтерством, донатом.

Людей, які обмежують себе в радості, можна запитати "Чи вони допоможуть військовим, якщо всі будуть похмурі". Я знаю жінку, яка не хотіла мити волосся протягом кількох перших місяців повномасштабного вторгнення, і я її спитала "Ваша брудна голова чим допомагає армії?". Вона зависла, каже: "Нічим". І пішла митися.

Краще радіти, бути в ресурсі і допомагати тим, що є дієвим. Радість має бути у людини не вибухова, але своя маленька. У дітей мають бути дні народження. Задоволення нам необхідне, треба підживлюватися. Ми маємо витримати цей період, крок за кроком, день за днем. Це марафон, а не спринт. Жити і наповнюватися ми маємо день за днем для того, щоб зберегти себе і тих, кого ми любимо.

Чому деякі люди агресивно реагують на тих, хто виїхав за кордон?

Тут треба розглядати кожну конкретну ситуацію. В загальному плані сказати не можна. По-різному поводяться ті, які залишилися і ті, які виїхали. Я не бачила у своєму оточенні хейту щодо виїхавших, але я сама відчувала щось подібне, коли людина дуже показово хизувалася тим, що вона нарешті в Парижі. Думаю, "Невже війна для тебе привід побачити Париж?" Це не дуже приємно.

Я не бачила, щоб хейтили абсолютно нормальних доброзичливих людей. Ті, які виїхали, у них свої аргументи, як і у тих, хто залишився, – це їхній вибір, це і не добре, і не погано. Просто так є.

Крім того, домішується категорія "свій-чужий". І ті, хто виїхали, вже стали "чужими". А у часи катастроф між "свій-чужий" великий проміжок, і люди не розуміють, ти ще "свій" чи вже "чужий".

Чому люди стали дуже безпечно ставитися до загроз? Наприклад, під час масованих атак не ховаються, а йдуть на вулицю подивитися на роботу ППО.

Це велика проблема. Війна триває довго, і людина адаптується, тому що вона має адаптуватися. Але це у нас виникає омана, ілюзія безпеки і ігнорування небезпеки є захисною реакцією. Люди бачать більшість небезпеки віртуально, з екранів і звикають, що вона десь там і фізично нас не стосується. Але все це поки смажений півень не клюне. Небезпека нікуди не зникає, а загинути через цікавість – просто прикро. Як про це говорити? "Вона пішла дивитися на роботу ППО, її вбило уламком ворожої ракети?!"

Ми маємо нагадувати собі, що ракети і дрони – це дуже небезпечно. Це зброя створена, щоб нас вбивати та нищити. І частини цих ракет і дронів теж можуть накоїти багато лиха. Так, наша ППО – титани, у них височенна результативність, вони неймовірні, вони роблять дуже багато. Але навіть 100% збиття не дорівнює повній безпеці. Ракета не лопається, як мильна кулька, вона розпадається на гарячі важкі уламки, які теж дуже небезпечні. Неймовірний рівень небезпеки залишається, треба собі, своїм дітям, близьким і іншим усвідомлено нагадувати про безпечну поведінку. Якщо залізяка розміром з пів шафи потрапляє навіть поряд, то мало місця буде. Це не комар вкусив.  

Що таке синдром того, хто вижив, і як його подолати?

Люди після катастроф, після великих втрат задаються питанням, у них провина. "Чому вижив я? Я ж не найкращий, а той, хто загинув, – він кращий". І це дуже серйозно. Як правило, це стосується військових і людей, які пройшли важкі випробування, і навіть звичайних громадян. Це треба звертатися до психолога. Цю провину треба пропрацьовувати зі спеціалістом. І цим обов’язково треба займатися, це болюче когнітивне спотворення.

Як психологічно підтримати дітей під час масованих атак?

Діток треба привчати до безпечної поведінки. Батьки мають обов’язково рухатися з дітьми, щоб вони не застигали, – десь побігати, долоньками похлопати, це важливо. Бути поряд, реагувати на страхи, не відмахуватися. Якщо маленькі дітки, можна запропонувати іграшку-оберіг. Можна планувати події, коли дітки знають, що є план, їм значно легше, як і дорослим. 

І обов’язково, щоб батьки були поряд і говорили, що ці часи закінчаться. І знову ж таки, дітям необхідна радість – навіть мінімальна, якась маленька іграшка або смаколик.

Ще дуже добре долучати до дитячих спільнот, наприклад при школах є такі табори. Дітям треба відволікатися, знімати напруження. Дуже доброю є арттерапія, якщо є страх, можна намалювати те, чого бояться, а потім побити та порвати цей малюнок, зробити з нього паперові кульки і покидатися нами. Таким чином виливши агресію назовні.