Про перші місяці повномасштабної війни
Я можу їхати абсолютно спокійно. Бо, напевно, той досвід, який в мене є, – пережиті ті п'ять перших місяців з 24 лютого... мене вже нічого, в принципі, не лякає. Я їжджу туди, бо відчуваю, що треба. Для мене, як і для багатьох українців, війна триває і зупинятися допомагати немає моральної можливості. І психологічно я відчуваю, що відповідальність за регіон в мене є. Все ж таки ті перші п'ять місяців були найважчими, бо в нас задача була витримати наступ з усіх боків. Завдання було чітким. Ми зараз про це вже можемо говорити, якби Київ впав, то, напевно, і війна, можливо, б закінчилася. Це припущення, бо, напевно, не було б тої допомоги, яку зараз виділяють Україні. Президент і його найближче оточення не поїхали з міста, і якщо був би прорив в урядовий квартал і, не дай Боже, щось сталось з ними, то, напевно, так само зараз би не була ситуація такою, яка є. На жаль, це частково було і за рахунок Луганської області, тому що ми чотири з половиною місяці трималися. Не було чим зупиняти танки, я можу так сказати це з усією відповідальністю. На той час не було ніяких HIMARS, KRAB, CAESAR чи іншої західної зброї. На той час взагалі для нас, якби передали вагон NLAW, ми були б на сьомому небі від щастя, а не було нічого. Я особисто першу фуру затягнув в область ще з радянськими гранатометами РПГ 7. І це на певний час рятувало. Я особисто домовлявся і завозив снайперам ящиками патрони. Я особисто зробив свою першу поїздку до Києва буквально на добу, тому що хлопці просто звернулися і кажуть – немає чим зупиняти танки, в нас "Стугни" зламалися. Я взяв ті "Стугни", зателефонував Юрію Гусєву, слава Богу, що ми в хороших стосунках, він підняв слухавку я просто сказав: "Немає часу, є поламана зброя, треба відремонтувати". Хлопцям обіцяли через півтора місяця їх відремонтувати, я приїхав о 4:30, о 18:00 вже забрав відремонтованими. Такого багато, сотні автомобілів ми привезли, дуже багато броньованих автомобілів, дуже багато всього. Але в цілому це те, що зробив я, мої знайомі, якісь наші міжнародні партнери, мої колеги з інших областей, але стабільно такого постачання західної зброї не було.
Після 24 лютого, як почалось повномасштабне вторгнення Росії, я намагався максимально все ж таки спілкуватися і за допомогою телевізійних етерів з людьми також. Уявіть собі, більше ніж 300 тисяч луганчан виїхали, вони вимушені були поїхати, кинути свої домівки. Хтось поїхав в Росію, хтось поїхав до Європи, але більшість людей виїхало все ж таки в інші області України. Ми проаналізували, більше ніж 200 тисяч людей реально проживають по всій території України, і вони чекали, вони чекали ту інформацію щоденну, вони чекали хоча б щось про Луганщину.
Про роботу головою Луганської ОВА
За результатами моєї роботи Луганська область була на третьому місці в Україні. Це 29 пунктів Кабміну, тобто були певні дедлайни і був коефіцієнт корисної дії з багатьох пунктів. Ми були на третьому місці. Я вважаю, що вдалося. І можу сказати, що, на жаль, на долю Луганщини за час моєї каденції випали ще ковід і пожежі дуже страшні, які принесли величезну біду, – люди загинули. 32 тисячі гектарів лісу згоріло, і я особисто вивозив людей з того полум’я, бачив зсередини, що відбувалося. По ковіду ми одні з кращих за кількістю людей, які не померли від ковіду. Ми зробили одне з кращих в Україні інфекційних відділень і це зафіксовано МОЗ. Я вперше в Україні застрахував всіх лікарів, які мають стосунки з ковідними хворими. Багато таких речей ми зробили швидко, якісно... Бюджет Луганської області був 700 мільйонів гривень. Це ні про що. Це бюджет не розвитку, а загальний – з зарплат в основному вчителів, медичного персоналу і так далі. А розвитку – це буквально декілька десятків мільйонів гривень. Тому мені здається, що я, в принципі, зі своєю роботою впорався.
Проблем, з якими я мав справу з першого дня, була взагалі величезна купа. В Лисичанську не було світла і в Сєвєродонецьку проблема була. В Лисичанську не було води, бо заборгованість за електроенергію була на той час 181 мільйон гривень. Мені вдалося з керівником обласної податкової знайти механізм, як швидко наповнити бюджет Лисичанська. З компанією, яка постачала електроенергію і перед якою була заборгованість, вирішили питання з реструктуризацію за декілька днів. Уявіть собі, є регіон, з якого просто викачували гроші і все, ніхто нічого не вкладав. Людей заганяли в копанки, я мав ще справу з заборгованістю перед шахтарями, величезну – вісім місяців. Це був потужний виклик, хоча в цілому вертикаль, яка оплачувала шахтарям зарплату, не мала жодного відношення до обласної адміністрації. Це чітко вертикаль міністерства. Я знайшов слова, щоб мені повірили, і в мене повірили шахтарі і "Первомайськвугілля", і "Лисичанськвугілля" – я взяв у них тайм-аут і дав їм слово, якщо я до певного часу не вирішу питання з зарплатою, то приїду і спущусь разом з ними в забої і буду сидіти, поки не дадуть зарплату... Це величезна проблема була, яку вирішили, і я потім через декілька тижнів поїхав по тих шахтам знову – знову зібрав шахтарів, знову з ним поспілкувався, але дуже коротко. Я кажу: "Є питання?" Вони відповідають: "Ні немає, дякуємо".
Про лінію розмежування
Лінія розмежування – це лінія фронту. Звісно, що активні бойові дії порівнювати неможливо тоді і зараз. Це абсолютно різна війна, це абсолютно різна кількість обстрілів. В нас ми тоді фіксували один-два "прильоти", після 24 лютого ми фіксували на одну позицію 186 – на годину. Це на добу тисячі "прильотів", тоді в них була необмежена кількість БК і вони робили все що завгодно. А в нас, можливо, 12 снарядів. Така була несумісна різниця. В Луганській області найбільший кордон з РФ – 780 кілометрів завдовжки. Якщо врахувати частину окупованої Луганської області після 14 року, все одно залишається 550 кілометрів. А зараз давайте згадаємо початок нашої розмови – треба було в першу чергу захистити Київ. Тому не було можливості тримати оборону по всьому кордону з РФ, плюс лінію розмежування. Це було б просто нереально. Ми могли б виставити, напевно, таку лінію оборони, яку прорвав би будь-який батальйон "ЛНР", чи хто в них на той час йшов, вони б просто пішки нас пройшли. На жаль, це дуже важко сприймати і важко згадувати, але в перші пару днів військові залишили 70 відсотків області. Лінія фронту почала проходити від Кремінної – Кремінна – Рубіжне, Сєвєродонецьк, Золоте, Лисичанськ, Попасна. Така невеличка частина Луганської області і вона протримала всю цю навалу чотири з половиною місяці. Коли вони вже зайшли в Лисичанськ і наші війська відійшли, то в них вже не залишилося сил для того, щоб далі йти. Після перемоги ми вже будемо говорити, якою ціною нам це дісталося. Це було вкрай важко...
Про початок великої війни
До останнього була надія, що це буде Донецька, Луганська, максимум Харківська область, до останнього. Ніхто інформацію не доводив, що буде повномасштабне вторгнення, ніхто з військового командування не доводив інформацію, що буде, але ми чекали вторгнення. Ми вже бачили, що пішли провокації, пішли дуже потужні обстріли території. Можу нагадати, що напередодні в дитячий садочок був "прильот", слава Богу, що діти просто пішли на обід, а цей "прильот" був в ігрову кімнату. Кілька людей поранило вже на вулиці. Другий "прильот" був на подвір’я дитячого садочку і там одного чи двох людей поранило, не смертельно, слава Богу, всі живі-здорові. Але я туди приїжджав, був "прильот" біля приватного будинку, якраз коли я там був. Чи вже були в них дрони, я не знаю чому, але почались "прильоти" і в нашу сторону. Один далеко, другий ближче, третій ще ближче, ми зрозуміли, що зараз буде біда, тому ми вже поїхали. Далі Щастинську ТЕЦ вони розбили повністю, влучили в трансформатори, а там тонни мастила витекло, воно горіло, неможливо було приїхати загасити, тому що були постійні обстріли "Градами". І на Міловому – це кордон з Росією діючий на той час – під’їхали вісімнадцять танків, вони були вишукані в ряд за три кілометри до кордону. І пам’ятаєте, документальні фільми або художню літературу про початок війни в 41-му році, коли безпосередньо нацистська Німеччина вторглася на територію СРСР, – вони провокували тепер один в один. Росіяни завозили танки, проїжджали 500 метрів і зупинялися. Танк сам по собі – це страшна штука, немає різниці, "Абрамс" чи Т-55 – це страшна штука. Якщо в тебе є протитанкові хороші засоби – окей, а в нас на початку не було нічого, то було дуже важко. Коли вісімнадцять їх їде. А 24 лютого о 3:42 мені зателефонував керівник прикордонного загону Луганська і сказав: "Володимирович, все. Наш дозор прикордонників розстріляли ДРГ, вони загинули і танки перетнули кордон України і Росії". Я зрозумів, що все – почалося.
