Ярослав, строковик з Нацгвардії, пішов на службу всупереч порадам батьків і вже наприкінці лютого 2022 року разом з побратимами відбивав наступ росіян в Київський області. Хлопець згадує: перше, що впало в очі, коли приїхали на Київщину, – повітряні бої і численні артилерійські обстріли. Каже, спочатку було страшно, а потім і до всього звикли. А коли Сили оборони почали звільняти населені пункти, неймовірна вдячність людей підштовхувала Ярослава та його товаришів по зброї йти вперед. Гвардієць розповів UWN свою історію.
"Я дуже хотів служити в армії. Але батьки були проти, просили цього не робити. Я їх не послухав, сам пішов і взяв повістку, так опинився в Нацгвардії. А коли повномасштабне вторгнення – зранку 25 лютого 2022 року вся наша частина виїхала в Київську область, строкова служба, контрактники, мобілізовані, всі. Коли тільки приїхали, перше, що побачили, були повітряні бої. Їх було багато, небо просто стало червоним. Бачили, як наші збивають їхні літаки, безпілотники. Потім, як під’їжджали ближче, нас крила артилерія, ракетні обстріли. Чим ближче підходили до "нуля", тим інтенсивніші були обстріли. Було страшно, а потім вже звикли", – згадує Ярослав.
Гвардієць зазначає, що тоді під Києвом ближніх боїв було мало, лише на зачистках сіл, ворог майже весь час крив артилерією.
"Я – гранатометник. В мене була перша РПГ, хоча раніше я навіть не знав, що це таке. З РПГ я познайомився вже на війні. Дали зброю і кажуть: "Ти гранатометник". І я вже вчився по факту. Ми працювали в основному по посадках, по піхоті. По техніці я не стріляв. В посадках було доволі важко вести бої, погодні умови були не завжди сприятливі. І плюс це були не ближні бої, це були далекі бої, дистанція 500–600 метрів і доволі важко було попасти в посадку прицільно", – згадує хлопець.
Ярослав розповідає, що позиції готували прямо під ворожими обстрілами. А під час боїв в посадках можливості облаштувати бліндаж не було.
"Приїхали, 40 хвилин – і позиція готова. Ти береш лопату і риєш як можна глибше. Тебе обстрілюють, а ти копаєш, робиш собі позицію. І потім з тієї позиції вже ведеш бій. Ночували також в окопах. Було холодно, але інших варіантів не було. Сидиш, якийсь маленький костер розпалив та там і спиш. Людина до всього звикає і до цього також. Звикли і все було добре", – каже боєць.
А витримати такі умови та ще й під постійним натиском росіян гвардійцям допомагали емоції та вдячність людей зі звільнених сіл: "Коли заїжджали в село, яке ми звільнили, бачили, наскільки люди вдячні нам. Люди прямо на коліна падали, намагалися все для нас зробити і це дуже допомагало, хотілося йти вперед-вперед, щоб повністю вигнати ворога".
Коли Сили оборони звільнили Київщину, Ярослав ще п’ять місяців залишався на позиціях на випадок повторного нападу з Білорусі. Зараз хлопець охороняє громадський порядок в Ужгороді і чекає можливості поїхати до своїх побратимів на схід.
"Зараз строковикам не можна їхати у зону бойових дій, то я ходжу в Ужгороді в патруль. Трохи скучнувато, але немає вибору. Якби дозволили строковикам їхати в зону бойових дій, я б поїхав. Хоча і додому хочеться, але багато моїх хлопців вже підписали контракт і зараз на Бахмутському напрямку. То ж треба до них, як тільки закінчиться строкова служба, підпишу контракт", – додає Ярослав.
