Нацгвардієць Михайло свій крайній бій прийняв на Луганському напрямку. Під вогнем ворожої артилерії, димовими шашками під час численних спроб піхоти росіян прорвати оборону він 54 години приймав бій, 26 з яких був поранений, але продовжував утримувати позицію. Під час евакуації на руках Михайла загинув важкопоранений побратим. Та попри все пережите, нацгвардієць успішно пройшов лікування і вже 3 травня повертається в стрій – він переконаний, що цього року Україна звільнить свої території. Михайло розповів UWN подробиці того тяжкого бою.
Михайло Селіванов – професійний спортсмен, майстер спорту, чемпіон України з боксу, він неодноразово виступав на чемпіонатах Європи та світу з боксу, є одним із засновників Івано-Франківської федерації боксу.
З початком АТО у 2014 році відклав спортивну кар’єру на другий план і пішов боронити країну. Відслужив строкову службу, перевівся в професійну розвідку "Омега", а згодом, коли активна фаза бойових дій послабшала, – у спортроту. По закінченню контракту відкрив власну спортшколу в Івано-Франківську.
"Наш ворог-москаль заздрить нашій країні"
"Мені дуже подобалась моя цивільна професія, але наш ворог-москаль заздрить нашій країні і вирішив на нас напасти. 24 лютого 2022 року я відклав свою тренерську діяльність і знов поповнив ряди захисників. Коли по нашому аеродрому в Івано-Франківську прилетіло, я вже за годину був у військовій частині. З кінця лютого ми тримали напрямок на Донеччині, місто Мар'їнку.
Тоді були складні вуличні бої, але ми її втримали. І наші хлопці тримають місто по сьогоднішній день. Вже дев'ять років ворог намагається його захопити, проте йому це так і не вдається, що показує неспроможність їхньої армії".
Найважчі – лісові бої
Михайло каже, що вуличні бої доволі важкі, оскільки ворог дуже близько і перестрілки йдуть між будинками. Але зізнається – найважчі для нього саме лісові бої, "коли летить міна, прямо над головою, по свисту вона ніби пролетіла, а вдарилась об дерево і вибухнула". Через це можуть бути осколкові, рикошетні поранення.
В одному з таких боїв Михайло й отримав поранення
"У нас був крайній виїзд на Луганському напрямку. Я був старший на позиції, на посаді старшого кулеметника, в мене було вісім людей у підпорядкуванні. І так сталося, що мене поранило, і я ще 26 годин з осколками в лівому плечі та лівій руці тримав оборону, не відступав", – згадує Михайло.
Боєць розповідає, що вони дуже важко добиралися до позиції – йшли дві години пішки лісом по ожеледиці. Михайло ніс спорядження та сам кулемет, загальна вага всього складала близько 60 кілограмів, воду та їжу з собою не брав. А ще командир попросив його взяти протигаз, оскільки розвідка доповіла, що росіяни можуть застосувати газ.
"Він у мене нікуди не вміщався, довелося надіти на голову. Коли ми дійшли до позиції, я сказав хлопцям, що це вже половина перемоги. І почалися бої.
Зранку, як тільки стало світло, десь о 6:30, почалися артобстріли, прориви російської піхоти, летіли дрони. Нашу позицію закидали димовими шашками. Хлопці, які були зі мною, не мали протигазів, впали на коліна, почали кашляти, намагалися закривати одягом дихальні шляхи, але все одно в них дуже пекли очі. А так як я мав протигаз, надів його і почав стріляти через той туман, щоб росіяни не підійшли близько і не почали закидувати нас гранатами. Я їх не підпускав, але добре, що почався дощ і туман трохи розсіявся. Хлопці водою, яка була на позиції, промили обличчя і ми далі тримали оборону", – зазначає Михайло.
"Ми відбили всі атаки"
Нацгвардієць пригадує, що того дня три рази були стрілецькі бої, прориви піхоти.
"Ми відбили всі атаки, давали гідну відсіч, а потім стався вибух... мене сильно качнуло і я відчув, що запекла спина і ліва рука. В цей час ще один боєць побачив, що загорілися наші боєприпаси. Я зразу піском, грунтом, руками, ногами, затушив той вогонь. Зробив це дуже швидко, бо трохи зволікання – і вони б почали детонувати. А після того, як затушив снаряди, я повернувся до одного з бійців, виявилось, що осколок прилетів йому в обличчя і в район печінки. Я надав йому домедичну допомогу і тут відчуваю, що спина в мене мокра... хотілось вірити, що то піт, але розумів, що це не якій не піт. Хлопці подивилися, виявилося, що там теж осколки. Надали домедичну допомогу і мені".
Михайло доповів командиру про поранення, але, дізнавшись, що 300-і "легкі", він попросив хлопців залишитися до вечора.
"Треба було втримати позицію"
"Коли ввечері прийшов час, одного з бійців змінили, а командир попросив мене залишитися до ранку – треба було втримати позицію, а росіяни дуже хотіли її захопити.
Мене поміняли о сьомій ранку і як тільки я дійшов до пункту евакуації, почув по рації, що четверо хлопців, з якими я був, поранені. Не знаю, як так сталося, одному з них відірвало ноги, одному – руку.
Троє загинули, а одного встигли до мене евакуювати. Його звали Богдан, йому було 20 років. Я взяв його на БТР, притиснув до себе. Він помер у мене на руках. Йому відірвало дві ноги вище колін. Я казав йому "Тримайся! Тримайся!", вірив, що він виживе.
Евакуація була дуже важка, складна, тісна дорога, маршрут довгий, ми робили три зупинки. В нього на третині маршруту зупинилося серце. Посмішка Богдана назавжди залишиться в моєму серці, настільки то була щира людина".
Зараз Михайло завершує реабілітацію і повертається в стрій. Він щиро вірить у нашу перемогу і закінчення війни. А потім сподівається відновити спортивну кар’єру та тренерську діяльність.
