Що вас здивувало найбільше, коли ви зайшли в Бучу, Ірпінь, Гостомель?
Це були перші звільнення міст, це не враження звісно, а таке внутрішнє відчуття певного задоволення. Ми бачили людей, які розказували, як воно все було, бачили трупи мирних людей, розстріляні автомобілі. Ще трохи вразило, що собаки жерли трупи їхніх бійців, які тут вже більше ніж місяць валялися.
В якому статусі ви заходили на зачистку? На той час ви все-таки були ще при посаді заступника Кличка.
Це був старт вже легендарного батальйону "Свобода". Добровольче формування Територіальної громади, вони отримували бойові розпорядження від керуючого сектором.
Ви ж могли вибрати будь-який інший підрозділ.
У нас зі "Свободою" особисті стосунки. Всі ті роки, що я був керівником поліції, вони були чесними, відкритими і, можна сказати, – щирими, без обманів, без жодних підлостей, і кожен робив свою роботу. Принципи і цілі у всіх одні – процвітання нашої країни. Хтось бачить шлях більш динамічний, я, як поліцейський, бачу все ж таки більш еволюційний шлях розвитку.
За інформацією ЗМІ, у Бучі не було таких боїв, як були в Ірпені, Гостомелі чи в Бородянці, але росіяни обстрілювали Бучу з артилерії. Чому, на вашу думку, була така нелюдська жорстокість стосовно цивільних? Чи є честь у людей, які вирізають і вбивають цивільних?
Честь – це не про російську армію. Є воїни, є якась етика військових по всьому світу, а це якісь дикі орди. Я думаю, там багато причин. Вони побачили значно кращий рівень життя, це і розчарування, що їх тут не зустрічають.
Романівський міст недалеко, але в який спосіб ви його перетинали?
Ми заходили з іншого боку від залізничного мосту, там "Адмірал клуб", там були позиції з Ірпеня. Міст був сильно нахилений, техніка військова не пройде, але легковою можна було проскочити. Потім почали його відновлювати, зробили нормальний об’їзд.
Чи правда, що завдяки маленьким містечкам – Буча, Ірпінь, Гостомель, жахливою ціною, але ми виграли час для укріплення оборони столиці?
Звичайно так, це так і є. На жаль, вони зіграли роль такого щита. До речі, наша 4-та бригада, коли в Гостомелі вперше зустріла цей російський десант, не дала йому розгорнутися, не дала захопити аеродром. Потім героїчна 72-а бригада вже була на позиціях, і кожен такий вузол спротиву, кожна оборона, кожний час, хвилина затримки дали можливість нашим вибудувати оборону по річці, по Ірпеню, і вони не змогли тут прорватися і пішли до Житомирської траси.
Чи думали ви, що до цього призвели процеси, які відбулися на Донеччині 2014 року?
Те, що буде війна велика – я тут не хочу хвалитися, з ким я спілкувався, хто мене добре знає, я завжди казав – велика війна буде. І ми в поліції Києва достатньо серйозно готувалися, навіть військову підготовку проходили. Було таке розуміння, що воно буде, і буде напад з боку Білорусі, що буде в Харкові напад, звісно, намагання вийти на території Донецької і Луганської області. Були люди, які чітко казали, що буде напад з боку Білорусі, і наші готувались, щось робили. Мерія Києва допомагала деяким підрозділам висуватися на цей напрямок, обладнання позицій робили. Наскільки готувалися якісно, наскільки в потрібних об’ємах, масштабах – це не мені судити. Або мені, але не зараз, трохи пізніше.
Ми бачимо, що і в 2014 році, і в 2022 році було дуже багато зрадників серед силовиків. Чому так?
При будь-яких катаклізмах, при будь-яких війнах є зрадники, колаборанти. Були незадоволені своїм положенням.
Дії українських партизанів стосовно колаборантів ви схвалюєте?
Звісно. Я колись сказав в інтерв’ю, що є закон, який підписаний – Верховна Рада прийняла, Верховний головнокомандувач підписав – що ворога можна вбивати чим хочеш і як хочеш. Це права людей, які захищають свою державу. Я знімаю капелюха, це люди, які в найжорстокіших умовах працюють. Я знаю декілька випадків, коли на території Херсонщини поліцейські, які там залишились, вони працювали на нашу розвідку, знищували ворогів, давали інформацію.
Чи готовий був Київ до війни? Що можна було зробити, але не було зроблено?
До цього ніколи не можна бути готовими. Я не хочу давати собі оцінок, це неправильно. В таких ситуаціях завжди є розгубленість, якась криза. На мою думку, не було якоїсь великої розгубленості, чітко все працювало, що стосується Київської міської державної адміністрації, мера Віталія Кличка, зранку всі були на роботі, перші наради, перші дії, допомога військовим пішла відразу, почали завозити пісок на вулицю, блоки бетонні. Вже знали, де брати, бо була нарада з забудовниками, було багато нарад з Територіальною обороною.
Ходили чутки, що мер Кличко хотів евакуюватися. Чи була така хоча б теоретична інформація?
Він не збирався нікуди евакуюватися, навіть брат його приїхав, і вони завжди були вдвох.
Яка зараз ситуація навколо Бахмута?
Наскільки я знаю, ситуацію вдалося стабілізувати. Можливо, ворог трохи виснажився, можливо, десь перегрупування проходить, якісь резерви підтягують, але навіть наші на деяких ділянках витіснили ворога. Є дорога до Бахмута, відбуваються логістичні функції, завозять зброю, боєприпаси, є можливість евакуації поранених, є можливість ротації. Ця історія ще не закінчена, я впевнений, що росіяни не візьмуть Бахмут.
Що мотивує зеків йти десятками тисяч і вмирати на нашій землі?
Якщо брати рядових зеків, то умови перебування в місцях позбавлення волі в Україні і в Росії, я впевнений, відрізняються. Україна, у порівнянні з Росією, це невелика країна, і тут родичі можуть доїхати до в’язниці, тут немає Сибіру. А там якщо людина отримує 15–20 років і сидіть у Сибіру на цих лісоповалах, то рідним туди треба добиратися тижнями, людина вже на все що завгодно піде, на будь-які ризики готова, щоб звідти вирватись. Хтось йшов добровільно, щоб тільки вирватися з цього кола, когось направляли, але, думаю, там ще є незначні прошарки, які фактично викупали себе за гроші. Тобто вербувався до "Вагнера", десь сиділи три-чотири-п'ять місяців і потім – все виконали контракт, заплати і будь вільним. Це така узаконена втеча з зони. Я десь читав, що якийсь чоловік та жінка, які організували найбільший інтернет-магазин з продажу наркотиків у Росії, отримали по 15 років і зараз помилувані – вийшли через цю вагнерівську історію.
У нас закликають робити дзеркальну відповідь і долучити наших зеків до війська. Як ви ставитеся до такої пропозиції?
Будь-який чоловік, громадянин, який хоче захищати державу, прийняв сам таке рішення, а не його прийняли і заламали палками. Він має індивідуально підходити до цього. У нас є амністія – це законний спосіб звільнення людей за тяжкі неумисні злочини, за середньої тяжкості злочини певних категорій. Оголосіть амністію людям, які хочуть піти на фронт. Людина, яка хоче захищати державу, повинна мати таке право. Люди, які за своїми морально-психологічними якостями, фізичними даними можуть захищати зі зброєю в руках Україну, їм треба надати таку можливість з тими самими соціальними гарантіями, які є у воїнів. Можливо, звісно, потрібен більш жорсткий контроль, але, в принципі, це можливо.
Чи є у вас можливість зараз допомагати діяльності КМДА? Чи повернулися ви до своїх обов’язків?
Ні, я на службі, згідно з законом, я звільнений від обов’язків, місце залишається, звісно, після перемоги повернемось до цивільного життя, зараз служба. Звісно, якщо є якісь питання, в чому я компетентний, я спілкуюся з мером.
Які у вас домовленості з мером? Після війни ви маєте можливість повернутися?
Ми це не обговорювали. Якщо суто з точки зору закону, місце збережеться за всіма мобілізованими.
Що особисто для вас буде перемога?
Глобально – це вихід на наші кордони, знищення ворога, а потім цю перемогу потрібно закріпити. Найголовніша перемога буде після закінчення бойових дій, після перемоги у війні – змінити суспільство. Можливо, наші діти це зроблять.
