USD
НБУ
40.52
Готівка
40.85
EUR
НБУ
43.43
Готівка
44.10
Втрати орків: 5 3 1 9 8 0 (+1060)
USD
НБУ
40.52
Готівка
40.85
EUR
НБУ
43.43
Готівка
44.10

"Я такого в житті не бачила і не дай Бог нікому таке побачити...". Медик Катерина Скопіна про полон, допити, катування, повернення додому та нову боротьбу

Медики в полоні головне фото
Джерело: UWN

Росіяни захопили в полон Катерину разом із чоловіком у квітні 2022 року з заводу Ілліча в Маріуполі. Жінка витримала вісім місяців знущань окупантів, нічого не знаючи про долю чоловіка та дитини. А коли повернулася додому, виявилось, що дитину утримували на окупованій території свекри, а чоловік досі в полоні. Катерина не здалася, продовжила боротьбу за власне здоров’я та повернення найрідніших. Свою історію жінка розповіла UWN.

Це сьомий текст із нашої серії про полонених медиків. Історії про звільнених з полону медиків Ольгу та Анастасію, про бойових медиків Дмитра Селютіна, Ярослава Синицького, Андрія Наймана та Дмитра Нея, які досі знаходяться в неволі, читайте туттуттут, тут і тут. А тут – історія дружини бойового медика Ольги Марченко, її чоловік зник під Бахмутом більше ніж вісім місяців тому.

Полон

Катерина – заступник командира Маріупольського госпіталю, була захоплена в полон росіянами разом із чоловіком та іншими українськими військовослужбовцями в ніч з 11 на 12 квітня під час невдалої спроби прорватися з заводу Ілліча. Тоді Катерині вдалося підійти до "Старлінку", жінка подзвонила батькам та повідомила, що їх захоплюють в полон, а також що дитина у свекрів, які мають відвести дівчинку до Львова. Тоді ж жінка встигла переглянути і текст Женевської конвенції.

Півтори доби росіяни утримували їх у селищі Мирному в ангарах на території жіночої колонії. По дорозі на двох фільтраційних пунктах у дівчат та хлопців забрали майже всі речі: флеш-носії, ноутбуки, планшети, телефони.

"Коли приїхали на ангари, зустріли наших хлопців у шльопанцях, вони сказали, що забрали в них навіть берці Lowa. Росіяни весь час принижували нас матюками. Там було два великих ангари, в одному було більше ніж 500 чоловіків, вони всі були здорові. А в тому ангарі, де ми перебували, там були 82 жінки і наші поранені, десь до 150 осіб. На вікнах не було скла, нічого, а якраз йшов сильний сніг, ми були просто на підлозі, залитій бетоном. Туалету не було, стояло відро. У мене нічого не було, окрім двох спальників, які ми розрізали, щоб хоч якось з дівчатами розміститися на тій бетонній підлозі", – згадує Катерина.

Джерело: UWN

Також вона домовилась з росіянами, щоб до неї привели її чоловіка: "Вони одразу не привели, а потім я через деякій час підійшла, кажу "Ви ж офіцери?" Він – "Да". Кажу: "А що, слово офіцера для вас нічого не значить?" На що він почав кричати, що я наче забула, де знаходжусь, але через деякій час все ж привів мого чоловіка. Вони пішли, а Ігор мій почав допомагати, воду таскав, якісь дошки, щоб спати не на бетоні. А потім, коли нас перевозили, я попросила, щоб Ігор їхав з нами".

"Коли нас туди привезли, я зрозуміла, що якщо ми не будемо разом, то цей полон не переживемо. Я питала у них, скільки нас будуть тримати, бо ми військові медики і за Женевською конвенцією нас взагалі не мають права утримувати в неволі. Я думала, що розберуться і відпустять нас", – каже Катерина.

Джерело: UWN

Росіяни забирали документи захоплених, але вже через кілька годин жінка побачила, як їх на двір кинули у багнюку і топчуться прямо по них. Ніхто розбиратися навіть і не думав…

Оленівка

Наступної ночі росіяни повезли полонених в Оленівку, Катерина згадує, що дорога зайняла більше ніж 12 годин.

"Привезли нас в Оленівку і там як почалося, то страшне! Я такого в житті не бачила і не дай Бог нікому таке побачити – собаки розгризають наших військових. Жінки наші їхали в двох автобусах. І поставили наші автобуси біля коридору, де пробігали наші чоловіки, а їх били та знущалися… голова тріскається, кров тече від тих кийків. А голову вони підняти не можуть і просто не бачать, куди біжать, а якщо ти не туди біжиш, вони б’ють тебе. І все це на наших очах. Такий страшний морально-психологічний тиск, щоб злякалися і розказували, що вони хочуть. Така як показова страта, на твої очах катують людину, а ти не можеш нічого сказати, ніяк припинити це і розумієш, що якщо скажеш хоч щось, вони ще дужче почнуть бити наших хлопців. Я тоді взагалі нічого не розуміла, що відбувається", – ділиться спогадами Катерина.

Джерело: UWN

Після цього дівчат відвезли в бараки і там поселили: "Поки ми стояли, я позаглядала у всі віконечка, один чоловік мене впізнав, оскільки я вже давно служу. Встигла швидко йому сказати, що нічого не захопили, щоб нічому не вірили, що нас звільнять, хлопці наші нас визволять. Потім я попросила наглядачів, щоб нас з дівчатами посилили в одну камеру, оскільки в інших і так по 40 людей було. Наглядач спитав "навіщо?", я відповіла, що це мій особовий склад і за нього відповідальна. А він мені каже: "Забудь об этом, ты в плену и не несешь никакой ответственности". На що я відповіла, що я старший офіцер і маю бути разом зі своїм особовим складом. Але таки завели нас в одну камеру. Воду давали з червоними черв’яками. А потім одна з нас знайшла якийсь кран, дістали гачок, там була нормальна вода, то пили воду з крана. В туалет не можна було ходити, під нами внизу була кімната в якій сиділи росіяни, і коли спускаєш каналізацію, а труби діряві, їм воняє, і вони кричали нам "отставить в туалет ходить", а в туалет же хочеться. Ну ми і зливали, щоб у нас не воняло. Закривали той отвір, щоб запаху цього у нас не було. Раз на день там перевірка була, вони на добу заступали, і от над чоловіками знущалися. У нас вікно в камері було відкрите і чули це все".  

Постійні допити та катування

19 квітня дівчатам сказали, що їх везуть на обмін, але привезли в Таганрог.

"Там теж ми пережили і знущання, і на шибеницю водили, і над пічкою гріли, і розтягували. Командира не було мого і мені намагалась "пришити", що ми катуємо їхніх військових, коли вони потрапляють до нас. На такі допити, де по суті катували, приходили по кілька чоловіків, але вони взагалі не розуміли, про що я їм казала, скільки б я не пояснювала, що таке прапор "червоний хрест на білому тлі", який висів у нас в шпиталі, на який вони ж і скинули бомбу", – розказує Катерина.

Джерело: UWN

Росіяни порушили щодо неї вісім справ і постійно тягали на допити.

"Командира немає, зізнавайся, у вашому госпіталю було 500 наших полонених, ви їх катували і статеві органи вирізали, і вуха відрізали, і по ногах стріляли". Уявіть, що у них в головах! І їм неможливо пояснити, що ніхто у нас таким не займався ніколи і не займається. І вони навіть якісь відео мені показували. Я толком не бачила нічого на тому відео, перед тим мене сильно побили, окуляри впали, голова болить, я і не розрізняла, що там на тому відео відбувається. Але ж по акценту зрозуміло, що то російські військові перевдягнуті в нашу форму. Я їм так і сказала, що я в це не вірю. Потім і в екстремізмі мені звинувачували, і заявляли, що я навіювала людям міжнаціональну ворожнечу. Як тільки вони чули, що я офіцер командування, одразу всі збігались, навіть спецназ, за нами додатковий нагляд був, кажуть: "Ти що, командувала операцією?". А коли я сказала, що психолог, вони починали: "А ти навіювала в голови, що треба воювати, що треба тримати зброю в руках". А як інакше, якщо ви напали на нас. На детектор водили, подивитися, чи брешемо ми, чи ні, що не відрізали ніяких кінцівок і статевих органів", – згадує вона.

Витримала, оскільки просто абстрагувалася від усього

В Таганрозі дівчат роз’єднали. Катерину поселила в камеру з іншими офіцерами, а молодший сержантський склад та сержанти жили в інших камерах. Проте і за таких умов жінки не здавалися.

"Ми пристосовувались в кожному місці. Серед нас була дівчина-перукар, вона показала нам, як вищипувати брови та видаляти волосся на тілі ниткою, як в салонах роблять. І росіяни так злилися від того, що ми не втрачаємо нормальний вигляд і підтримуємо одна одну. Також ми постійно аналізували, що нам показували по їхньому телебаченню, намагалися логічно думати і розуміли, що ніхто Україну не захопив. У нас були прогулянки у внутрішньому дворі по п'ять хвилин і за цей час ми обмінювались інформацією, хто що почув, про що надзирателі спілкуються, спецназ. Навіть деякі прізвища знали", – розповідає Катерина.

Джерело: UWN

Також жінка для себе вивела "формулу", як пережити цей полон:

"Треба абстрагуватися. Ти не можеш нічого зробити, все залежить від їхнього настрою. Вони захотіли, тебе на пічку повели, захотіли – на шибеницю, захотіли по ногах б’ють, по голові. Дівчати, коли бігли в туалет, їх могли вдарити електрошокером. Хлопцю сказали татуювання знімати. Чим? Чим хочеш… щоб до вечора не було.

Джерело: UWN

Чуємо, кричить страшно, ложкою знімав собі татуювання з ноги, шматками шкіру повідривав, щоб його не били. Не уявляю, як він це витримав. Вже якщо в полоні, треба абстрагуватися, ти не можеш впливати на них ніяк. А ще, головне – підтримувати одна одну, приймати ситуацію як є, розуміти, що нічого зробити не можеш. Не піддаватися на їх морально-психологічний тиск, фізичний, на їх знущання. Як тільки це починалося, я розуміла, що не можу повпливати, щоб воно закінчилося раніше або геть припинилося. Також з часом прийшло розуміння, як з ними розмовляти – тупе питання – тупа відповідь. От він у мене питає, чи я заміжня, я кажу, що так. Він до мене, мовляв, твій чоловік вже давно іншу знайшов, навіщо тобі додому, я кажу "в Україну поїду, нового чоловіка знайду". Він аж рота відкрив, настільки не очікував такої відповіді. І це скорочує розмову. Був момент в Бєлгородській області, коли до нас приїжджав якийсь полковник з їхньої прокуратури. Він заходить до нас в камеру і питає "Як у вас умови, як до вас ставляться? А чого ви голову не підіймаєте? Педикюр розглядаєте?" Я йому сказала, що нам не дозволяють голову підіймати. Розповіла йому все. Після цього дівчат електрошокером не били, в туалет вони ходили самі без спецназу. На карачках ніхто їсти не ходив і ходили з піднятою головою", – додає Катерина.

Джерело: UWN

І все одно дівчата продовжували боротися. Пробували навіть голодувати, сподіваючись, що буде хоч якийсь розголос: "Розраховували, що приїдуть журналісти, щоб хоч який галас був. Покажуть по телебаченню, нехай навіть зі своєї сторони, що ми якісь хворі, а до нас типу нормальне ставлення. Але наші побачать, що ми вже не можемо тут знаходитися. Ми ж нічого не знали, що відбувається. Погодились навіть дівчата з анорексією. Нас було 55 жінок, деякі відмовились. Ми викликали і начальника колонії, і заступника, казали, що хочемо і писати додому, і дзвонити", – згадує Катерина. 

Повернення з полону і нова боротьба

Потім дівчат обміняли. Катерина повернулась до дому 6 грудня: "Коли нас везли на обмін, дали якийсь папірець, що вони на нас ще й гроші витратили. Уявляєте?! Типу перевозили нас, годували… Я просила віддати мені мої речі, які вони відібрали, серед яких і обручка чоловіка, а вони кажуть "Йди мовчки, немає у тебе ніяких речей". Думаю, добре немає і немає".

Після обміну Катерина проходила лікування, але до кінця так і не пройшла. А з реабілітації був лише тиждень з дівчатами у Карпатах. 

"Я повернулася з полону, дізналася, що дитину не віддали, почала спілкувати зі свекрами, дізналася, що машину росіяни забрали, квартири пограбували, гроші позабирали, нічого у нас не залишилось. Дитину вони не віддають… і чоловіка на той момент ще не обміняли. І почала займатися тим, щоб повертати дитину та чоловіка. Вийшла з березня на службу. Вдома було важко, постійні ці думки, ніяких позитивних новин, а на службі вже відволікалася трохи. Але свекруха доводила страшенно, казала, що дитину не віддасть, а потім ще в трубку мені кричала, що всі діти, які народилися в 2014 році, на її думку, росіяни. Я кажу, що у дитини є свідоцтво про народження в Україні", – каже Катерина.

Джерело: UWN

Чоловіка Катерини Ігоря обміняли у квітні, він пробув в полоні рік і два тижні: "Я чоловіка коли побачила, я його не впізнала, він важив більше ніж 130 кілограмів, а з полону вийшов 77".

А процес повернення доньки Анни-Марії вже відбувався за участі уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця та представника уповноваженого в системі органів безпеки і оборони Олександра Кононенка.

"Вони постійно були з нами на зв’язку, скеровували мої дії, говорили, куди треба звертатися, які листи писати. Знаю, що вони виходили на уповноважену з прав людини РФ Тетяну Москалькову".

Дівчинку вдалося повернути батькам 9 травня: "Відбувалося це в "сірій зоні" латвійського кордону з РФ. Свекруха була на російському кордоні. Сказала, йти по "сірій зоні" не буде. Казала: "Як тобі треба, то йди сама". А я ж не могла цього зробити, і представник уповноваженого забороняв, казав, що мене знов заберуть в полон. І "сірою зоною" він пішов зі мною. Біля кордону я попросила латиша, аби він зійшов на російський кордон. Коли Анна-Марія побачила мене, одразу побігла назустріч. Я почала плакати та обіймати малу. Я не бачила дитину понад рік. Зараз все добре, ми всі разом, а Анна-Марія вже йде перший клас", – додає Катерина.

Читайте також:
Складна ситуація у Донецькій області: Армія РФ намагається просунутись в районі Калинівки та Часового Яру Складна ситуація у Донецькій області: Армія РФ намагається просунутись в районі Калинівки та Часового Яру
Посвідчення ветерана замінять на цифрове - рішення Кабміну Посвідчення ветерана замінять на цифрове - рішення Кабміну
Повітряні сили наразі не підтверджують застосування РФ нових бомб ФАБ-3000 на Харківщині Повітряні сили наразі не підтверджують застосування РФ нових бомб ФАБ-3000 на Харківщині
В Україні 60% випадків домашного насильства вчиняють військові, багатьом з них потрібна психологічна допомога, – очільник МВС В Україні 60% випадків домашного насильства вчиняють військові, багатьом з них потрібна психологічна допомога, – очільник МВС