Дмитро – бойовий медик 36-ї окремої бригади морської піхоти, в полоні вже майже 1,5 року. За декілька місяців до початку повномасштабного вторгнення хлопець здійснив свою мрію та придбав цуценя американського пітбуля, з яким і продовжував службу. Коли росіяни захоплювали Дмитра разом із побратимами, собаку довелось відпустити. Мати бойового медика Наталія розповіла UWN про пошуки сина, як їй вдалося повернути собаку з окупованого Маріуполя та паралельно боротися за власне життя.
Історія Дмитра Селютіна - друга в нашій серії статей, присвячених українським медикам. Перший текст, у якому ми розповіли про звільнених з полону медиків Ольгу та Анастасію, ви можете знайти тут.
Полон
Дмитро пішов на строкову службу після закінчення медичного коледжу, потім підписав контракт. У 2018 році пройшовши курс підготовки на полігоні, був на передовій в селі Водяному. Повномасштабне вторгнення він зустрів в Широкино. В ніч з 23-го на 24 лютого 2022 року їхня позиція була повністю розбомблена з моря і бійці відійшли в Маріуполь. А 12 квітня з Маріуполя, з заводу Ілліча, були захоплені в полон.
"12 квітня спочатку було смс-повідомлення з невідомого номеру, як потім ми дізналися, цей номер був його посестри з медроти. Десь за годину він зателефонував з цього ж номеру, сказав що їх захопили в полон", – розповідає Наталія.
За її словами, інформації про сина вона не має майже ніякої: жоден звільнений з полону, навіть побратими та посестри, з якими він потрапив в полон, його не бачили.
"Крайній раз, коли його бачили, – це Оленівка наприкінці квітня. Після цього їх частково вивезли на територію "ЛНР/ДНР", частково – в Росію. В "ДНР/ЛНР" його немає, тому що були звільнені хлопці з Горлівської, Суходольської колоній, з донецького СІЗО – там його немає. У нас був лист від нього, датований 30 травня, але ми цей лист отримали 30 серпня минулого року, де було вказано: "Я досі знаходжусь на території РФ". І це все, що відомо".
Афіна
За час, який її син перебуває в полоні, жінці вдалося відшукати улюбленицю Дмитра, собаку Афіну, з якої він служив.
"Мій син на початку вересня позаминулого року придбав собі в Маріуполі собаку породи "американський пітбуль" і з нею служив. Коли вони були захоплені в полон, орки не дозволили брати собаку з собою в автобус і сину довелося її відпустити.
Але автобус з чоловіками відїжджав раніше, а з дівчатами – пізніше. І його посестра забрала собаку до себе, але коли дівчата від’їхали, їй сказали теж саме "або відпускай, або застрелимо". І вона її теж відпустила. Цю дівчину досить швидко звільнили з полону, вона зателефонувала мені і сказала "Шукайте собаку, Діма дуже попросив, щоб ви шукали собаку".
І в середині травня минулого року я почала пошуки собаки сина. На мій пост в соціальних мережах відгукнулись люди, надіслали відео собаки. Ми багато порівнювали, багато роботи зробили для того, щоб переконатися, що це наша собака. І це дійсно наша собака! І 23 червня цього року я її забрала з території Польщі, тому що перевізниці, які її везли з Маріуполя, могли віддати її лише в Польщу. У собаки був тяжкий шлях: вони везли її через Росію, Прибалтику і потім в Польщу.
Виявилось, що Афіна прибилася на підприємство, яке знаходилось пороч із заводом ім. Ілліча. Там її почали годувати, тож собака залишилася. На початку травня так само до цього підприємства прибився стаффордширський тер'єр. І вони створили родину. Перед новим роком вона народила перший раз щенят.
"І от до нас вона приїхала вагітна від цього ж стаффа. 21 липня вона народила сім щенят, зараз займаємось їх вихованням. Вона мене ніколи в житті не бачили вживу, а сприйняла мене як рідну з перших хвилин, коли вона підійшла до мене", – ділиться Наталія.
"Я мушу жити"
Паралельно жінка боролася за власне життя. В липні минулого року їй діагностували онкологію. Була операція, мати Дмитра пройшла шість хіміотерапій, а реабілітація триває досі.
"Пошуки сина давали мені сили побороти цю хворобу. Хімію я переносила дуже важко. Після четвертої хіміотерапії я відмовилась, оскільки було дуже погано, але в останній момент вирішила, що я не маю абсолютно ніякого права як мама трьох дітей здаватися. Я мушу жити: меншій донечці лише 7,5 років, а другий син пішов в 11-й клас. А коли прийде Діма з полону, мені треба буде дуже багато сил на його реабілітацію, і я сказала собі: "Витерла соплі, підняла "хвоста", підняла голову – йдеш на хімію і живеш".
Відволіктись від постійних думок про сина неможливо – Наталія наголошує, що чекає вже майже 17 місяців. Але трошки мінімізувати стрес допомагають цуценята. Крім того, жінка активно займається волонтерством, за 1,5 року повномасштабної війни вона допомогла трьом-чотирьом підрозділам, а це в сукупності близько 500 бійців.
"Для мене це досягнення. І ми невпинно боремося, у нас є громадська організація "Бойові медики України". Боротьба йде саме за медиків, все ж таки хочеться, щоб вони були окремим кейсом, не були обмінним фондом. Але ми не можемо піти проти стихії, а орки – це і є найстрашніша стихія", – резюмує Наталія.
