В Україні є дві великі православні церкви – УПЦ та ПЦУ. Держава по ідеї мала б стояти осторонь церковного життя. Нинішні події – це лише про національну безпеку країни чи також є інша мета?
Треба розуміти, що строкатість релігійного життя є характерною для України. Держава, згідно з чинним законодавством, повинна створювати умови, щоб віряни задовольняли свої потреби, – з одного боку. З іншого боку, держава має правове бачення ситуації, а у нас діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". Згідно з цим законом є певні обмеження, які стосуються тих чи інших моментів релігійного життя. Наприклад, може бути обмежена або заборонена діяльність, якщо є загроза життю, або моралі, або національній безпеці також.
Ми повинні розуміти, що зараз йде війна і не можна допустити, щоб в Україні були ті організації, які афілійовані з країною-агресором. І тут зрозуміло, що виникли питання стосовно УПЦ, яка має зв’язки, довгий час вона була прямо частиною Російської православної церкви, Московського патріархату. В травні минулого року вони заявили про те, що розірвали зв’язки зі своїм центром, але ж в статуті, якій вони прийняли, чітко написано, що вони діють на підставі грамоти московського патріарха Алексія ІІ, яка була видана 1990 року. І згідно з цією грамотою вони канонічно з’єднані з світовим православ’ям через Московський патріархат. Це означає, що залишаються канонічно церковні зв’язки. Це по-перше.
По-друге, у держави також виникли питання стосовно того, що є досить велика кількість священників і навіть єпископів, які стали колаборантами, які обрали шлях співробітництва з країною-агресором і окупантами. Це викликає пильну увагу з боку наших правоохоронних структур. СБУ були проведенні різні обшуки в різних громадах, монастирях, центрах. Вилучено велику кількість літератури про ідеологію "руського міра". А ідеологія "руського міра" – це реваншиська ідеологія, на підставі якої фактично заперечується існування України, українського народу, існування української ідентичності. Все це так чи інакше є моментом, який має поставити питання перед державою, що це за структура, що з нею далі робити.
І стосовно тих приміщень, якими ця церква користується, наприклад Києво-Печерська лавра, в Чернігові, в інших містах, які належать державі. Держава передала в користування, в оренду приміщення, зрозуміло, питання в тому, щоб не було зруйновано архітектурні ансамблі, щоб будь-яка реконструкція велась тільки під наглядом держави, щоб не було новобудов і, зрозуміло, щоб належним чином зберігалися артефакти, які є реліквіями не тільки для церкви, але і для всього українського народу. Ну і, зрозуміло, що коли було виявлено комісією цілий ряд порушень в Києво-Печерській лаврі, то держава поставила питання про розривання цих домовленостей. Інакше кажучи, у держави накопичилося багато питань до УПЦ з точки зору дотримання чинного законодавства.
Тут не йдеться про релігійну складову, тому що в Україні свобода совісті, і ніхто не забороняє вірянам та православним молитися, славити Господа. Це є непорушним правом самої церкви і особистим правом кожної людини. Вона має право бути християнином, мусульманином, іудеєм або атеїстом. Ніхто не може ні заборонити, ні нав’язати і в нас немає ані преференцій для будь-якої організації, ані утисків. Тому тут треба чітко розділити, що є закон, є громадяни, незалежно від їх віросповідань, національності, політичної приналежності, і є природнє право людини сповідувати ту чи іншу віру. Тому до представників церкви держава ставиться як до громадян і вимоги до них як до громадян, які мають дотримуватися законів, які є в Україні.
Силовики кажуть, що серед священників УПЦ є зрадники, побутує думка, що церква контролюється з Москви. Але ж виселення УПЦ з Лаври та справа проти Павла – це ще не вирішення проблеми. Зрадники нікуди не діваються. Як бути?
Ми говоримо про колаборантів, які йдуть на співробітництво з окупантами або стають наводчиками на наші об’єкти, держава знає про них, вона, згідно з законодавством, притягує їх до відповідальності. Якщо це можливо – очно, якщо ні – заочно і виносить певні вироки, такі вироки на деяких священників вже є. Все буде вирішуватися в правовому полі.
Маємо домашній арешт для митрополита Павла, проте розуміємо, що на фоні всієї УПЦ МП – це крапля в морі, хоч і випадок показовий. Чи можна прогнозувати в найближчому майбутньому ще підозри для ієрархів УПЦ, тих самих митрополитів? "Смотрящого" за справами УПЦ Антонія Паканича, намісників двох інших лавр – Антонія та Володимира? І до речі, на яких підставах і звинуваченнях можуть ґрунтуватися такі справи?
У нас вже є підсанкційні особи єпископату, не тільки Павло. Є підозри і іншим персонажам. Якщо говорити про можливі інші подібні звинувачення тим чи іншим ієрархам, це стосується не тільки православної церкви, всі громадяни України рівні перед законом, незважаючи на їх статус, сан, авторитет серед прихильників, для держави всі рівні перед законом – від верхівки. І можливість така є, якщо будуть виявлені подібні порушення чинного законодавства, як, наприклад, стосовно митрополита Павла дві статті, одна – за розпалювання релігійної ворожнечі, друга – підтримка агресії Росії проти України.
Щодо Лаври. Вже зараз зрозуміло, що "антимайдану" вірян, на який розраховував Павло, не буде. Самовизначення ченців – теж питання декількох місяців, частина з них – вже воліє залишитися в Лаврі при ПЦУ. Скільки часу потрібно ПЦУ для "затвердження" монастиря на території заповідника, щоб відновити служби для вірян у всіх 13 храмах Лаври у повному обсязі?
Це питання досить складне, тому що, по-перше, дійсно, наповнення цих приміщень представниками Православної церкви України – це довгий процес, він не вирішується просто так. По-друге, у Православної церкви України такої кількості ченців немає і вони і не планують заповнювати всі приміщення. І ми повинні розуміти, що, з одного боку, вже є створена юридична особа – Свято-Успенський Києво-Печерський монастир Православної церкви України. Але це тільки юридична особа, а ми розуміємо, що повинно бути наповнення.
Чи буде там масовий перехід з Української православної церкви? Це також під питанням. Там дійсно є ті, хто стоїть на проукраїнських позиціях, можливо 15–20%. Є такі, хто стоїть там на проросійських позиціях, їх також десь 15–20% і вони будуть до кінця стояти на своїх позиціях. Є велика частина, відсотків 60 ченців, які індиферентні. Вони живуть на території Лаври, вони є ченцями, вони моляться там роками, вони відчувають, що це їхня домівка, оскільки вони зреклись світу і живуть тільки таким життям. І вони індиферентні до певних таких рухів, і якщо буде рішення прийти до ПЦУ, вони прийдуть. Якщо будуть ті, хто постійно спонукатимуть залишатися в УПЦ, вони залишатимуться.
Чи повинне буде священство УПЦ МП після переходу до ПЦУ проходити певну люстрацію? Як взагалі цей механізм може відбуватися?
Такого не передбачено. Церква живе за іншими законами, ніж держава, в неї свої порядки. Переважна більшість там знає кожного, в тому числі і серед ченців. Я б сказав так: є тиха робота у Православної церкви України, яка відбувається поза спостереженням громадянського суспільства, держави. Вона повинна бути, є зустрічі, спілкування, є перемовини. Це такий процес, який повинен бути тихим.
Хто ж таки буде правити пасхальні богослужіння у Лаврі – УПЦ МП чи вже ПЦУ? Й чи можна вже зараз казати, що ПЦУ має "людський ресурс" для окормлення низки великих монастирів? Бо ще декілька років тому УПЦ МП відчутно переважувала в кількості духовенства.
ПЦУ ніхто нічого не передавав. ПЦУ звертається до заповідника з проханням проводити богослужіння і вони проводили – ми бачили різдвяні у Верхній лаврі. Якщо держава дозволить їм проводити службу і в Нижній лаврі, то, можливо, будуть і там такі служби. Тобто це залежить від держави.
Нещодавно кафедральний собор УПЦ МП в Івано-Франківську перейшов до ПЦУ. Міська влада назвала це "історичним моментом", УПЦ МП – насильницьким захопленням храму. Таким чином, в місті не залишилось жодної церкви УПЦ МП. Чи можуть за таким сценарієм відбуватися події по всій Україні? Чи є регіони, де це неможливо?
Це можливо будь-де. Такі процеси йдуть. Зрозуміло, вони складні. Є складні регіони, це переважно на півдні – Одеса, в Запоріжжі складніша ситуація. Складна ситуація в Закарпатті, там досить велика кількість храмів Московського патріархату. На Волині, як не дивно, також велика кількість храмів Московського патріархату, які стоять на позиціях нез’єднання з ПЦУ. Ці процеси є будь-де. Історично ми знаємо, що навіть в таких складних регіонах відбувалися зрушення. Але по-різному.
Що робити зі свідомістю вірян УПЦ МП, які десятками років перебувають під впливом цієї церкви? Ми ж говоримо про дуже чисельну паству, яка лишається з цими наративами в українському суспільстві.
Це головне питання. Питання не в храмах, не в приміщеннях, питання в людях, і ми повинні розуміти, що боротьба повинна бути не стільки за храми, скільки за свідомість людей. Свідомість великої кількості людей навіть під час війни, на жаль, окупована. Вона окупована "руським міром" тими чи іншими наративами.
Ми розуміємо, що живемо в світі інформації і залежимо від інформації, яку ми споживаємо інформацію, така нас і наповнює. Для того, щоб правильно зрозуміти, щоб правильно оперувати цією інформацією, треба мати рефлексивне мислення. Вміти задавати правильне питання і отримувати вірні відповіді, а для цього треба шукати правильну інформацію. Переважна більшість людей лінива і не збирається шукати якусь нову інформацію, і ця людина довіряє інформаційним джерелам, до яких вона звикла. І вона вважає, що це її думка. А насправді вона просто ретранслює думку своїх авторитетів з телевізору або з інтернету, або того чи іншого священника, до якого вони ходили та слухали роками, той чи інший єпископ, якого вони обожнюють. І людина, яка закохана в свій авторитет, вона вас не почує.
Тому треба змінювати ті наративи, які отримує ця людина. І змінювати наполегливо. Повинна працювати і система освіти, культури, просвітництва. І не тільки стосовно цих людей, а й стосовно їх оточення, їх близьких, рідних. Потрібен діалог держави і громадянського суспільства з представниками Української православної церкви. Це повинен бути конструктивний діалог. Потрібно, щоб була заборонена мова ворожнечі, тому що вона довгий час практикувалася у нас серед християн, що дивно, оскільки християнство побудовано на любові, і ця любов повинна проявлятися в конструктивному діалозі, а не в звинуваченнях і образах.
Це довгий процес. Не скажу, що він безнадійний, але довгій. Людська свідомість, хоч вона і пластична, але змінюється не зразу, поступово. Але частина з них так і залишиться тими, хто буде триматися до кінця свого бачення, своєї віри. Держава Україна не буде примушувати їх змінити свою позицію, наполягати, щоб вони повність змінили свої наративи.
