Про що фільми?
"Навальний" – це біографічний фільм про російського опозиційного політика Олексія Навального, а точніше про його отруєння у серпні 2020 року. Стрічку зняв канадський режисер Деніел Роер, а вперше вона побачила світ ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну – 25 січня 2022 року на фестивалі незалежного кіно "Санденс", де стала фаворитом і отримала приз глядацьких симпатій.
Фільм "Навальний" – це спогади самого політика, його сім’ї, журналіста-розслідувача Христо Грозєва, медиків, які вплетені в історію отруєння Навального, його лікування та розкриття самим політиком своїх отруювачів. Один з головних героїв стрічки – ФСБшник Костянтин Кудрявцев, який під час пранку з Навальним розповів йому деталі спроби вбивства опозиціонера. Кудрявцев після цього зник. Фільм дотягує хроніку до затримання Навального і початку мітингів на його підтримку.
Одну з найкращих рецензій на кінокартину написала журналістка Каріна Орлова:
"Десятки мільйонів людей тепер дізнаються, хто такий Навальний і за що він постраждав. Побачать російських ментів, які б'ють прихильників Навального. Побачать обличчя безликих в інший час співробітників російської гебні. Але найважливіше, що побачать десятки мільйонів людей по всьому світу, – справжню Росію Путіна, яку весь фільм видно на задньому плані, і його справжній режим. Не "велику державу", що регоче "Іскандерами", не оплот цивілізації, не технологічну державу, а злиденну країну без доріг, з обшарпаними лікарнями, убогими новобудовами в найбільших містах на кшталт Новосибірська, а також банду відморожених гопників, яка заправляє цим усім, з однією звивиною на трьох. Які служать у ФСБ, але здають у телефонній розмові держтаємницю про спробу вбивства хімічною зброєю людини".
Фільм про Навального дуже компліментарний і це його головна проблема. У документальному кіно можна було б глибше розкрити образ головного героя, але тоді б довелося ставити йому незручні питання. Наприклад, про імперіалістичні погляди, Крим та зв’язки з російськими олігархами. Режисер обмежився питанням про участь Навального у маршах націоналістів.
Кінострічка "Будинок зі скалок" знята у співпраці між Україною, Данією, Швецією та Фінляндією. Це тяжкий фільм режисера Сімона Вільмонта про життя дітей Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги поруч з війною. Коли стрічку знімали у 2019–2020 роках, у притулку ще жили діти, а лінія фронту тоді проходила за 20 км від Лисичанська, і обстрілів не було. Зараз місто напівзруйноване, у червні його захопили російські війська.
Герої фільму – діти та вихователі Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги. У стрічки не було сценарію і дублів, його головні герої не грали ролі. Оператори знімали реальне життя у притулку. Фільм показує дітей, які чекають своєї долі, які гадають на магічній кулі, куди їх відправлять жити.
Свого часу BBC написала про цей центр хороший репортаж. У ньому йдеться, що до 24 лютого 2022 року через напівзаморожену війну, безробіття і алкоголізм центр у Лисичанську майже ніколи не пустував. Коли одну дитину забирали, майже відразу привозили іншу, говорять вихователі. У фільмі діти ведуть недитячі розмови про алкоголізм батьків, про напад тата з ножем, про дружбу. У таких дітей дві війни: одна – через росіян, інша – вдома, говорять автори фільму. І, як зазначило кіновидання Roger Ebert, "Будинок зі скалок" пояснює, що "не всі жертви війни з'являються на полі бою".
Коли почалась велика війна, дітей з притулку у Лисичанську вивезли – спочатку до Львова, а потім частину – до Австрії. Головний герой фільму Коля завдяки участі у зйомках знайшов родину. Глядачем одного з перших показів фільму був представник місцевої адміністрації, який вирішив всиновити хлопця. Молодших брата і сестру Колі теж всиновили, але вони живуть у різних родинах.
Ідея фільму "Будинок зі скалок" – привернення світової уваги до проблем дітей через російську агресію і для боротьби з архаїчними радянськими інституціями – інтернатами: "Головне, що ми хочемо сказати через цей фільм, що кожна дитина має рости у родині. Інтернати мають бути закриті. Всі мають працювати над тим, щоб з таких проблемних сімей дітей забирали у прийомні родини".
Фільм брав участь у 15 кінофестивалях, має п'ять нагород, у тому числі з фестивалю незалежного кіно Sundance. Стрічка потрапила у номінацію найкращий документальний фільм Європейської кіноакадемії. Цю нагороду іноді називають європейським "Оскаром". The Guardian назвала "Будинок зі скалок" екстраординарним фільмом про вразливих українських дітей. The New York Times написав, що фільм зняли з чуйністю, ніби "сплітаючи карколомний гобелен, що світиться співчуттям". "Це карколомний документальний портрет дітей, чия доля невизначена", – ділиться враженнями про видання Variety.
Чому "Оскар" віддали "Навальному"?
Причин є кілька. Почнемо з того, що фільм був знятий на замовлення стримінгового сервісу HBO Max і компанії CNN Films, а потім показаний на телеканалі CNN, стримінговій платформі CNN+, на BBC та HBO. Це важливо, бо його змогла побачити широка американська та британська аудиторія. У лютому фільм отримав премію Британської кіноакадемії BAFTA. Промоція і прокат у "Навального" були на високому рівні. По-друге, історія "Навального" - це типова американська драма про героя, який бореться з режимом. До того ж з режимом у Росії, що викликає у середньостатичного американця додаткові емоції.
Отже, політика у цій нагороді – вирішальний фактор. Та сама, якої нібито не має бути на "Оскарі". У соцмережах дуже багато хейту з цього приводу, але не поспішайте з емоціями.
"Навальний" – це продукт для американської аудиторії, яка втомилася від міжнародної напруги, необхідності США боротися проти російського імперіалізму. Це нагадування американцям, який мерзенний режим Путіна. Друге – це підвищення "акцій" самого Навального напередодні можливої зміни влади у Росії. Це для України мета – розвалити Росію, а для США – прибрати навіжений режим і спробувати ще раз демократизувати цю країну. Навальний ідеально вписується у цю концепцію американців. По суті, він єдиний кандидат не з оточення Путіна, який має шанс взяти владу у майбутньому. По-третє, це сигнал російським олігархам і всім, хто не підтримує Путіна: США ставлять на Навального, США сильні, США скоро переможуть, а тому – не вигадуйте велосипед, а гуртуйтеся навколо в’язня.
Фільм про Навального – це не лише стрічка про одну особу. Це ще один посил, що режим Путіна – терористичний. Ми в Україні, звісно, скажемо, що Росія – терористична країна, але нам доведеться змиритися з тим, що американці просувають дещо іншу тезу зі зрозумілих причин. У будь-якому випадку для України корисно, якщо фільм переконає когось в США, що з цією Росією не можна мати справи.
Цікаву тезу висловила журналістка Наталія Гуменюк: "Фільми – це дійсно непоганий спосіб адвокації. Якщо ви пам’ятаєте "Ікарус" – про те, як російський спорт виявився зав’язаним на допінг, то цей фільм був інструментальним для розслідувань і подальшої дискваліфікації РФ з міжнародного спорту. Тут схожий посил. "Ікарус" був корисним фільмом".
Багато хто скаже, що було б набагато корисніше показати світові наші жахи війни, аніж говорити про якогось недоімперіаліста з Росії. Звісно, нам постійно потрібно привертати увагу світу до війни, але є два "але". По-перше, світові ЗМІ вже перенасичені інформацією про війну, і навряд чи один фільм зіграв би тут якусь вирішальну роль. По-друге, ми часто не задумуємося, що є інша, важлива стратегічна задача – прибрати російську загрозу у майбутньому. Американці працюють у цьому напрямку, і тут варто визнати, стратегічно дати "Оскара" фільму про Навального – більш виправдано.
Зверніть увагу, всі ці роздуми – абсолютно не про кіно і його культурну цінність. "Оскар" – це ще і яка політика, що б там не говорили. Річард Гір якось на церемонії перед багатомільйонною аудиторією почав говорити про порушення прав людини в Китаї і розкритикував політику Ден Сяопіна у Тибеті. Після цієї промови актору взагалі заборонили з'являтися на премії. Бо США було не вигідно сваритися з Китаєм. Зате Юлія Навальна зі сцени у Лос-Анджелесі заявляє, що мріє, щоб Росія була вільною, що є абсолютно політичним гаслом.
Звісно, шкода, що ми не здобули "Оскара". Документальний фільм про Україну вперше змагався за отримання статуетки за майже століття вручення нагород. Але якби "Будинок зі скалок" взяв "Оскара", про це також говорили б як про політичний реверанс.
