Мотивами для Путіна розпочати війну з Україною стали особиста образа та бажання помсти. Остаточною краплею – репресії щодо медіаактивів його кума Віктора Медведчука. Путін вирішив напасти на Київ у лютому – березні 2021 року, підготовка тривала рік. Так стверджує видання "Верстка", яке зібрало думки багатьох джерел та спробувало сформувати повну картину того, що відбувалося в голові російського диктатора. Ми прочитали це розслідування і далі розповімо вам його ключові тези.
До Помаранчевої революції 2004 року у Москви з Києвом серйозні розбіжності виникли лише одного разу. Йдеться про 2003 рік та конфлікт навколо острова Тузла, який у підсумку після серйозного напруження вирішився мирним способом.
Коли Кучма залишив пост президента, Кремль підтримав його наступника – Віктора Януковича. Заради його підтримки Путін навіть приїздив до Києва.
Адміністрація президента України, якою керував Віктор Медведчук, тоді тісно співпрацювала з росіянами. Путін саме у той час став хрещеним батьком доньки Медведчука Дарини.
Переміг Ющенко. Кремль ставив на протиставлення регіонів. Один із прикладів – сепаратистський з'їзд у Сєвєродонецьку, який у підсумку ні до чого не призвів.
Потім Ющенко втратив підтримку. І президентом став Янукович. Він почав ухвалювати рішення, які подобалися Москві: відмова від вступу до НАТО, закон про регіональну російську мову, висловлювання про те, що Голодомор – не геноцид українців.
"Наші спецслужби сиділи у керівництві України, керували їй та окремими бізнес-одиницями. Сенс щось робити було, коли всі свої?" – розповідає джерело, близьке до адміністрації російського президента.
План був простий – зближення з Україною на зразок і подібність до зближення з Білоруссю.
Далі Янукович відмовився від асоціації з ЄС. І розпочався другий Майдан.
Двома ударами для Путіна стали Революція троянд в Грузії та "Помаранчева революція" в Україні. Майдан в Україні у розумінні президента РФ був "порушенням всіх правил гри". Право на протести в Кремлі не сприймали, вважаючи це впливом Заходу.
Далі була "мюнхенська промова" 2007 року, яку виголосив Путін. І "трохи нагрубив" Заходу. Плюс ще кілька моментів, які трактувались ним як образа (приклад: до СОТ прийняли першою Україну, а не Росію).
Під час протестів 2012 року у Росії Путін почав більше часу проводити з книгами. Він почав читати філософів (зокрема Івана Ільїна), які не сприймали Україну як самостійну державу.
Ще в січні 2014 року Путін не збирався захоплювати Крим. Рішення відбулося спонтанно, коли у лютому Кремль зрозумів, що протестувальники у центрі Києва перемагають владу Януковича.
Саме в ніч із 22-го на 23 лютого після втечі Януковича вже з Харкова Путін ухвалив рішення про анексію Криму. На нараді в Сочі він сказав, що це "останній шанс" і він "бере відповідальність на себе".
А пізніше сказав знайомому, що йому начхати на наслідки анексії Криму, тому що "в Росію повернувся величезний історичний шматок її землі, такого за 1000 років не було, щоб практично без крові, без жертв було повернуто її землю". І щоб далі не сталося, "тепер Крим все одно залишиться російським".
"Відділення" Донбасу – це не ініціатива особисто Путіна, а ідея ФСБ, яка вирішила скористатися ситуацією.
Незважаючи на неофіційну участь військ РФ у війні на Донбасі, планів щодо повномасштабного вторгнення тоді не було.
Кремль планував перехитрити владу України, Мінські угоди для Путіна були великим полегшенням. Далі президенту РФ "залишалося лише закликати виконувати" ці угоди.
У Кремлі конфлікт заморозили. До кінця 2014 року в сепаратистських "ДНР" і "ЛНР" нейтралізували або відставили найагресивніших і найвойовничіших.
За словами одного із наближених до Кремля політологів, слово "війна" ніхто не вимовляв, було повне відчуття, що війна закінчена, всім росіянам пояснювали, що Росія не хоче війни.
При цьому на нарадах звучала фраза "Путін хоче всю Україну". Тоді це сприймалося як якісь дурощі. Війна на Донбасі тоді була вигідною Кремлю саме в тліючому вигляді.
У 2019 році президентом України став Володимир Зеленський. Він "викликав обережний оптимізм" у Москві. Путін розраховував, що обіграє недосвідченого політика і нарешті запустить реалізацію Мінських угод, що було б перемогою для Росії.
Потім був Париж і стратегічна дипломатична поразка Путіна.
Останньою краплею стало закриття каналів, підконтрольних Медведчуку. Путін це сприйняв як особистий випад.
Вирішальну роль у рішенні Путіна почати війну відіграв бізнесмен та його друг Юрій Ковальчук, який ніколи не приховував своїх антизахідних настроїв.
Рішення про підготовку до війни було ухвалено наприкінці лютого – на початку березня 2021 року, за рік до війни.
Погроза почати війну мала бути у статті Путіна "Про історичну єдність росіян та білорусів", але в остаточний варіант вона не потрапила.
У грудні, за три місяці до війни, у Кремлі вже обговорювали, як ділитимуть Україну між великими корпораціями.
До довгої війни не готувалися, оскільки "країну чисельністю 44 мільйони людей неможливо захопити військом у 160 тис. осіб".
Міністр оборони Сергій Шойгу не сперечався, а навіть зрадів рішенню Путіна. "Він не розумів, у якому стані армія перебуває і йому було цікаво".
