Військовий капелан Андрій Зелінський – людина з великим досвідом. Він починав допомагати нашим воїнам ще в далекому 2014 році. В інтерв’ю UWN Андрій Зелінський розповідає, чим займається Служба військового капеланства, як повернути Бога, коли втратив віру, та чи є різниця між українськими солдатами до 24 лютого і після.
Як створювалася служба військових капеланів і взагалі що це таке?
Коли ми говоримо з вами про службу, ми маємо на увазі інституційну організацію якогось суспільного феномену. Служба військового капеланства – це державна структура, це служба, яка існує відповідно до чинного українського законодавства у Збройних силах України, Національній гвардії, Державній прикордонній службі, адже за лічені місяці до повномасштабного вторгнення російських військ на нашу землю український парламент проголосував у другому читанні закон про службу військового капеланства. Завдання служби полягає у тому, аби забезпечити задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців і членів їхніх сімей.
Коли ми з вами говоримо про початок російської агресії у 2014 році, українське військо вперше, мабуть, почало бачити священнослужителів у районах, де існує серйозна загроза людському життю, де український воїн потребує якоїсь глибшої підтримки, якої держава самотужки не може забезпечити. Варто зазначити, що військове капеланство – це завжди місія церков і релігійних організації, це не місія держави. Завдання держави – створити структуру, яка може у законний спосіб відповідно до чинного законодавства реалізувати права і свободи громадян.
Як це працює?
Це дуже складна система. Військове капеланство – це не ноу-хау в Україні, ми його не вигадали, ми говоримо про тривалий міжнародний багатовіковий досвід, який притаманний, зокрема, країнам Північноатлантичного альянсу. У демократичній державі найпершою цінністю є людина з її світом, і держава гарантує реалізацію прав і свобод. У війську ми говоримо про дуже особливі обставини, які змушують людину повністю переоцінити життєві пріоритети, потрібно потурбуватись про те, щоб ця людина залишалась людиною.
У нас було кілька спроб, зокрема в 2016 році вперше з’явився наказ міністра, яким затверджувались положення про службу військового духовенства. У цих умовах ми, капелани, служили як цивільні працівники у Збройних силах, Національній гвардії чи ДПСУ. Залишалися завжди цивільними, що значно обмежувало наші можливості, це дуже залежало від командира, бо формальних підстав для цивільної особи перебувати на передовій не існує. Враховуючи також той факт, що держава не бере на себе відповідальності за будь-яке медичне забезпечення, тобто у випадку поранення капелана на передовій виникає перше питання "що він там робив", а друге питання – "ми не причетні", тобто держава не бере на себе відповідальності – це неправильно. Парламентарі створили робочу групу в Україні, яка десь майже рік працювала над тим, щоб привести у відповідність українське законодавство до міжнародних стандартів, і відтак у нас з’явився закон про службу військового капеланства, тобто створена окрема структура, яка напряму підпорядковується головнокомандувачу Збройних сил України.
Капеланство починається не зі структури, а з особистого покликання, замало переодягти священнослужителів у військові однострої, аби від них був завтра якийсь результат. Людина мусить розуміти, що вона на своєму місці, вона відчуває власне покликання і вона готова йти до найвіддаленіших меж. Тому церква плекає це покликання, вона формує людей, які себе ідентифікують і можуть навіть на волонтерських засадах сьогодні допомагати там, де є потреба.
У нас у війську служать військові з різних конфесій, як тут бути?
Військовий капелан – це не лише про богослужіння, не лише про літургійні обряди, ми говоримо з вами про комплексний підхід, який називається "задоволення духовно-релігійних потреб". Відповідно до закону України, він має чотири основні напрямки.
Перший – це душпастирська опіка, і капелан може її здійснювати виключно до власної духовної релігійної спадщини традиції, скажімо, католицький священик не може здійснювати намаз чи там іудей не може служити божественної літургії для православних, але військовий капелан є військовослужбовцем, офіцером у підрозділі з чітко прописаним функціональними обов’язками, він є релігійним лідером і його завдання – подбати про релігійні потреби. Якщо звертається до військового капелана представник іудаїзму чи ісламу з проханням про те, що він відчуває необхідність аби здійснили якісь обряди у його традиції, моє завдання зв’язатися через службу військового капеланства, яка має в нас централізовану структуру чи відповідно в інший спосіб, і задовольнити цю потребу.
Друга важлива функція – це просвітницька діяльність. Існує велика кількість питань етичного характеру, які виникають перед військовослужбовцем. Одне з найважливіших завдань, яке доводиться виконувати військовому в умовах війни, – приймати рішення, діяти так чи діяти інакше, особливо, коли за твоїми рішенням завжди життя людини. Це вимагає чіткого розуміння, на основі яких цінностей тобі потрібно ухвалювати рішення. Військовий капелан залишиться завтра, після перемоги він залишиться на своїй посаді у військовому підрозділі. Варто згадати, що в нас в Україні дуже мало військових капеланів, які мають досвід, який сягає поза час війни, більшість тих, які сьогодні приходять на посади, – це військові капелани, які прийшли у військо або розпочали свою працю з військом лише починаючи з 2014 року, тобто для них військове капеланство уже дев’ять років залишається таким собі механізмом подолання конфліктів.
Третя важлива функція військового капелана – це соціальна благодійна діяльність. Капелан може організовувати громадянське суспільство, може подбати про якусь волонтерську підтримку, але понад усе його завдання – це також сім’я військовослужбовців, зокрема родини полеглих, турбота про пам’ять, турбота про сім’ю, турбота про тих, хто відчуває біль втрати.
Четверта важлива функція – це дорадча функція. Капелан, відповідно до сьогоднішнього чинного українського законодавства, є радником командира з питань релігійної ситуації у підрозділі у районі виконання бойових завдань і у місті постійної дислокації, тому що релігійний фактор, як показує досвід, впливає. Наша структура не підпорядкована структурам морально-психологічного забезпечення.
Як повернути Бога, якщо втратив віру?
Це правильне запитання, насправді я його чую вперше, бо, як правило, журналісти запитують, чи це правда, що на війні не існує атеїстів. Ідея полягає в тому, що коли починають стріляти, люди раптом починають повертатися до Бога. Я кажу – ні, неправда, я бачу і можу показати окопи, в яких вони існують. Звичайно, ми сьогодні живемо в ХХІ столітті, і людині ХХІ століття притаманна особиста автономія, вона має власну систему поглядів і може з цією системою поглядів навіть на війну добратись і там вона може допомагати людині навіть під час обстрілів. Тобто ідея про те, що Бог – це механізм подолання страху, це не дуже зріла християнська ідея. Бог – це не такий собі ідол подолання страху. Бог – це глибше, це вимагає особистої відповідальності, це вимагає свободи навіть в умовах хаосу. Людині важливо розуміти, навіщо це все, і віра в Бога пропонує відповідь на це питання.
В Дніпро, коли прилетіла ракета в приватний будинок, в якому загинула рідня військовослужбовця, цей чоловік приїхав з війни, побачив це, підняв руки догори і каже "Боже, за що?". Як відповідати на такі питання?
В християнському розумінні Бог – це не якийсь автоматичний механізм, який раптом діє, відповідно до натиску кнопки "білий" чи "чорний", діє відповідно до наших уявлень. Смерть невинних людей ніколи не може бути результатом Божої діяльності. Бог у християнстві – це абсолютна любов, це абсолютне добро, це джерело життя, але в світі існує також зло, і зло діє в протилежному напрямку.
Є питання, які насправді не мають легких відповідей, є питання, коли ти не можеш відповісти словами, але обійнявши людину, можеш допомогти глибоко в серці відчути, що вона не сама в цьому контексті. Відбувається переосмислення в тобі, відбувається переосмислення в іншій людині. Знаю багато випадків, коли жертви таких ситуацій згодом ставали великими захисниками чи волонтерами і докладали максимум зусиль для того, щоб загоїти рани інших людей. Тобто багато було зцілених через їхні рани. У християнстві є такий мотив нашого спасіння – це слова із книги пророка Ісаї "його ранами ми зціленні". Тобто ранами невинного праведника зцілене людство.
Вам доводилося спілкуватися з полоненими російськими військовослужбовцями?
Ні. Українські військові капелани займаються військовослужбовцями Збройних сил України, полоненими займаються інші служби в державі.
Якщо російський військовополонений попросить поговорити зі священником?
Для цього у нас також є свої люди, тобто в місцях ув’язнення існують капелани, а це зовсім інший формат капеланства.
В нашій службі капеланів є багато різних представників конфесій. Чи не відбувається конфліктів?
У нас ніколи впродовж дев'яти років не було жодних конфліктів. Навпаки, я завжди наводив як приклад, навіть для наших іноземних партнерів, як капеланське середовище в Україні є прикладом міжконфесійного порозуміння. У нас є спільна ціль, ми спільно служимо українському воїну.
На вашу думку, коли ми переможемо?
Це дуже проста відповідь – ми переможемо тоді, коли ми переможемо, це процес і він потребує від нас щоденної перемоги. Він потребує від нас щоденного усвідомлення того, що є горизонт.
Є різниця між українським воїнам до 24 лютого минулого року і сьогодення? Чи змінилося ставлення солдатів до війни?
Звичайно, велика різниця. Коли ми говоримо з вами про 24 лютого, ми говоримо з вами про всіх, хто вже служив до цього часу, це в нас переважно професійні військовослужбовці, тобто це контрактна форма військової служби. А 24 лютого у нас почалася загальна мобілізація. Тобто це вчорашні викладачі, спортсмени, артисти національної опери, це цілий народ. Я завжди диференціюю: військовослужбовець – це громадянський статус, воїн – це тип характеру.
Бог з українським військом?
Бог там, де правда, добро, любов, справедливість, а вони знаходяться сьогодні у лавах Збройних сил України. Ми захищаємо правду, любов, добро, справедливість.
