Я б сьогодні на вістрі нашої дискусії поставив би питання ідентичності, культури, цінностей і тих речей, складників нашої історичної пам’яті, культури, які нас об’єднують, роблять нас сильнішими і справді дають нам велику надію на те, щоб в нашому демократичному українському суспільстві, яке демонструє свою незламність, ми знайшли б ті відповіді, за які нам би справді не було соромно.
Козацькі часи, період Великого князівства Литовського, руйнування у Січі, Олешківська Січ, яка фактично була окупована вже в нинішні часи, нинішніми ординцями, – це якраз ті компоненти, які в розумінні постімперських комунікацій, інтерпретацій потребують сучасного осмислення. Звичайно, у фаховому середовищі, точно не в соціальних мережах.
Історія з Булгаковим, із музеєм Булгакова, його спадщиною, визнання його чи то уродженцем Києва, чи російським письменником спонукає до ширшої дискусії і залучення фахівців.
Висновок, про який активно говорять у різних ЗМІ, називається "Щодо належності географічних об’єктів у назві юридичних осіб, пам’ятників, та пам’ятних знаків, присвячених російському письменнику Булгакову до символіки російської імперської політики".
Там стоять підписи дев’яти експертів і звучить наступне: пам’ятні знаки, присвячені Булгакову, містять символіку російської імперської політики, а подальше використання імені Булгакова в назвах географічних об’єктів і юросіб, перебування у публічному просторі встановлених на його честь пам’ятників або знаків є пропагандою російської імперської політики.
Тобто інститут не рекомендує (і наводить аргументовані висновки) називати нові об’єкти топоніміки або інші географічні об’єкти іменем Булгакова. А ті, що вже названі, підпадають під деколонізаційні закони, які треба виконати.
Я проаналізував позицію музею. На превеликий жаль, я не побачив жодного прізвища авторів.
Цей музей є в структурі Музею історії Києва, є комунальною власністю громади української столиці. Тобто фінансуються такі заклади, відповідно підтримується державницька позиція на прикладі конкретної установи.
Музей був заснований в 1991 році, за ці роки не тільки Україна, а світ змінився. Київ заговорив українською мовою, змінилася шкільна програма, топчиновники проявляють державницьку позицію і про них, їхню активність, їхню діяльність знають по всьому світі.
Є кілька міфів, які варто було б спростувати. Ніхто не забороняє читати, досліджувати, вивчати і тим паче ніхто не викреслює Булгакова з історії Києва, з історії України.
У висновках Інституту національної пам’яті і в коментарях науковців, яким я довіряю, йдеться про те, що повинно відбутися переосмислення життєпису кожного, кого свого часу з тих чи інших причин завели до культу.
Не може бути культу чи то Булгакова, не може бути культу інших письменників.
Якщо ми говоримо про дослідження творчості, ми не повинні його вирвати з контексту. Ми прекрасно розуміємо, що в період української революції відбулися тектонічні зміни і всередині нашого суспільства, і з боку наших міжнародних партнерів.
На превеликий жаль, радянська імперія пішла косою по долях мільйонів людей.
У шкільній програмі, наскільки мені відомо, є частина творів. В цьому випадку я кажу про "Собаче серце" Булгакова.
Якщо подивитися на Булгакова в розрізі доступності української мови, то не так багато і перекладено його творів українською мовою. Не всі володіють російською мовою, так сталося в Україні.
Питання Булгакова – це той Рубікон, який громада Києва повинна перейти і зробити для себе висновки.
Мова про закриття музею не йде.
Ніхто не може примушувати людину читати тих або інших авторів.
В Києві поволі, але відбувається процес деколонізації, але разом з тим деякі речі відбуваються надзвичайно повільно.
Питання ідентичності – це те, що з молоком матері і воно нікуди не поділось.
Я прекрасно розумію, що мовний закон – це один із показників того, що ж у середині цієї людини, що з її освітою, що з її ідентичністю, що з її інтелігентською позицією, чи є вона насправді, чи ні.
Питання мови – це якраз та скринька, яка відкрила безліч інших проблем, які нам справді треба долати і бороти.
Ми повинні давати нашим дітям відповідь, ми повинні давати їм впевненість, ми повинні давати їм слово рішучості, мудрості і сили.
Українська мова – це наша державна мова. Вона звучить і в Конституції, вона звучить і на вулиці, вона звучить і в церкві, і в нашому етері, будь-де.
