Рік назад від кулі російського снайпера на війні загинув 38-річний Олександр Тараненко з Диканської громади Полтавської області. Воїн від початку повномасштабного вторгнення окупантів захищав Україну на передовій, до того служив у зоні АТО, яка згодом стала ООС, а ще раніше був миротворцем у Косові.
До Дня Героїв Небесної Сотні сестра загиблого військового Світлана Маслак розповіла команді UWN про свого брата, його віру в перемогу та нещадні бої з ворогом.
Розповідь про Олександра Тараненка розпочинається з далекого 2003-го, коли брат співрозмовниці пішов на строкову службу. Спочатку чоловік був у "Десні" на Чернігівщині, а потім служив у Хмельницькому.
"Прослуживши півтора року, уклав угоду з частиною, тоді рік був в Івано-Франківську. А потім підписав контракт їхати миротворцем. Їхня група мала направлятися в Ірак, це був 2005 рік. Проте перед поїздкою контрактників відпустили додому, щоб батьки підписали погодження про відправку своїх дітей. Керівництво дало їм 10 днів, щоб хлопці могли заїхати додому. Брат приїхав додому, вони з мамою зробили документи, повернувся назад. І не встиг – група поїхала раніше ніж через 10 днів: хлопців уже відправили", – згадує жінка.
Тож Тараненко вирішив підписати інший контракт – їхати в Косово миротворцем.
"Поїхав, а через рік повернувся вже учасником бойових дій. Хлопців направляли в інші країни, всі дружили, тож і він зголошувався. Був патріотичним змалку, але взагалі йому подобалася військова форма та дисципліна. Також займався спортом, завжди був підтягнутий", – додає Світлана.
Любив робити добрі справи й вчитися військової справи
Жінка каже, що брат дуже любив робити добрі справи не задля себе, а для інших. Олександр розумів, що стане в пригоді в будь-якій країні й людям там.
"Для нього це не було питанням складності: Сашко був дуже безстрашним, сміливим. Тому завжди їхав за принципом "треба – значить треба". Ніколи не роздумував й не сумнівався у своїх можливостях. Йому цікаво було вивчати армію, закордонну техніку - цьому справді вчився. Хлопці стрибали з парашутів, його й це захопило. Зокрема, за рік служби в Косові навчився чимало для свого фаху", – зазначає сестра миротворця.
Часи Майдану, АТО, велика війна
Після миротворців Тараненко повернувся до звичного життя: почав будувати плани на майбутнє, здобувати освіту.
"Але у 2013 році вже почався Майдан. Дуже рвався туди, стримати його було важко. А вже у 2014-му, коли пішов квітень, травень, почав з хлопцями, з якими були разом у Косові, спілкуватися. Ті бійці потроху йшли на Донеччину, хтось з їхніх друзів під Слов’янськом був, хтось загинув... Сашко ж, нікому нічого не сказавши, не пішов у місцевий воєнкомат (на той час працював у Кропивницькому, – ред.), а поїхав відразу туди. У тій воєнній частині, де були його хлопці, і пішов добровольцем в АТО", – говорить жінка.
Світлана додає, що через пів року служби в АТО отримав поранення та контузію в Краматорську.
"Вдома пройшов лікування, реабілітацію, тоді йому дали невелику відпустку. Брат все зробив, щоб виконати всі свої справи, здав сесію і знову пішов в АТО. У червні, коли рік служби пройшов, йому пропонували поновити контракт. На той час Сашко подзвонив мені і спитав, що робити. Тоді вийшло в нас його відговорити від контракту (сестра була вагітна, а вдома потрібно було доглядати за хворою матір'ю та страшою сестрою-інвалідом, – ред.) і він повернувся додому. Але як почалася вже повномасштабна, то о 6-й годині він вже був у Диканці під воєнкоматом", – зауважує Світлана.
Перші півтора тижня Тараненко разом з побратимами знаходилися в Полтаві, а потім відправили їх у Житомир на навчання.
"Прийшла нова техніка і треба було вчитися. Хлопці, які були в АТО, вважаються резервістами й зобов’язані в першу чергу йти. З Житомира під Сіверськом були, і на Херсонському напрямку, і в тому ж Краматорську, і Лимані. Тобто в них багато були переміщень: ніколи не говорив, де є конкретно. Казав, що нам не треба це знати, дуже коротко телефоном розмовляв, батькам дзвонив кожен ранок і кожен вечір, мені – по можливості. Мої хлопці теж взяли з нього приклад – один, Рома, воює", – ділиться жінка.
У липні 2022 року Тараненко отримав поранення, їхню бригаду під Сіверськом розбомбили, багато було втрат і навіть хлопці не знали, хто з них лишився живий, хто поранений.
"Брат знову потрапив у госпіталь у Полтаву, але й там не втрачав свого природнього оптимізму. Були такі дні, що приходила до нього і він розказував: "Уявляєш, я думав, що оцей мій побратим, його немає. А він дзвонить і каже: "Командир, ти живий?" Сашко був командиром цього підрозділу. І був дуже задоволений, що його менший побратим живий, просто в іншому госпіталі знаходиться", – розповідає Світлана.
З липня по вересень 2023 року захисник проходив лікування, робили операцію – осколкове поранення було в ногу, декілька осколків витягли, деякі так і залишилися.
Після поранення, лікування та реабілітації рідні знову почали вмовляти, щоб чоловік вже не продовжував воювати. Однак він сказав, що "хлопців не покине й все одно туди піде".
"У жовтні пішов – не пройшов навіть комісію і поїхав. Знову його відправили на Житомир на навчання, де вчив новачків. Однак довго там не побув, може, два тижні і сказав, що йому таке не підходить, а треба бойові дії, його це не влаштовує. Саме хотів брати участь в активних діях і пішов на них. Були вже в нього штурмові виїзди часто: дзвонив і батьків попереджав, що дві-три дні зв’язку не буде, щоб вони не хвилювалися. Незадовго до загибелі раз так було, що з ним три-чотири доби не було зв’язку, ми вже дуже злякалися, але тоді вночі дав про себе знати. Потім якраз було 13–14–15 лютого, він мені 13 подзвонив, по відеозв'язку поговорили. 14–15 мамі дзвонив, і взагалі, згадуємо, що багатьом дуже в ці числа подзвонив, а з 16 числа з ним пропав зв’язок", – пояснює сестра загиблого воїна.
Світлана продовжує, що 19 лютого їхній батько подзвонив дружині побратима Тараненка, а вона сказала: "Ви хіба не знаєте? Сашка вбили".
"Ніхто в це не вірив... Ми почали дзвонити у воєнкомат, з'ясовувати, невдовзі нам підтвердили, що дійсно брат загинув в Луганській області. Хлопці йшли на штурм в Діброві, було декілька підрозділів, почався артилерійський обстріл, у нього були осколкові поранення кінцівок, руки, ноги. До речі, ось тільки дізналися більше подробиць з того штурму: Сашко отримав осколкове і впав на землю. А якби упав і лежав, може б його і врятували, але це не його характер. Він піднявся йти далі, а кулеметник йому в голову влучив і добив", – зазначає жінка.
Плани на життя
Світлана каже, що в брата завжди були плани на життя, навіть тоді, коли проходив реабілітацію, попри всі негаразди.
"Здавав на права, відкривав усі категорії. Він ТАК планував життя! Повиписував мамі упродовж року журнали про ведення фермерського господарства – зробив підписку в січні, тож до останнього їй приходили видання. Навіть після смерті потурбувався про маму... Сашко мріяв, в нього було дуже багато планів, завжди казав: "Що ви переживаєте, все буде добре, у нас все є, нічого не треба, все класно й супер". У мене залишилися переписки в соцмережах. Часто гортаю і згадую...", – каже сестра.
Також додає, що єдині моменти, коли брат ходив засмучений, були тільки з однієї причини – несправедливість в Україні, це його могло допікати. І неважливо стосовно кого були проступки – чужого, рідного чи в армії.
Нагороди
Жінка розповідає, що в брата є нагороди з Косова, з АТО.
"Нагороди посмертної й досі чекаємо, тому поки не можемо подати петицію на Героя посмертно. Річ у тім, що дуже багато хлопців з частини є загиблих, тож не встигають всім видати ці нагороди. Але, як мені в воєнкоматі сказали, – обов’язково буде. Проте й без нагород друзі його люблять, всі приїжджають на могилу. Мама там щодня!" – стверджує Світлана.
