Як змінилося ваше життя з 24 лютого минулого року?
Небагато змінилося в моїй роботі. Як я мандрував, так і мандрую зараз Україною, дорогами війни, зараз я знімаю війну, роблю репортажі про війну, про воєнні злочини росіян, ми почали відправляти туристів на відпочинок вже теж. Ми завжди на передовій інформаційної війни, волонтерської роботи.
Питання про інформаційний фронт. Ви зараз працюєте з європейськими виданнями, допомагаєте їм?
Інформаційна політика була провалена, тому що ми не інформували інші країни, ми не розповідали про Україну спочатку. Це туризм, кожна країна в іншій країні має своє представництво, наприклад, культурний дім, або туристичний офіс, де всі люди можуть прийти і отримати інформацію. Коли почалася війна, була величезна проблема в доступі європейських журналістів, щоб висвічувати проблеми. Не давали акредитацію, не пускали, не хотіли, щоб висвітлювали, треба було підіймати, робити галас, я сам до цього причетний. Міжнародні журналісти не люблять цензуру, вони професійні журналісти, вони знають, як треба знімати, показувати і що цікаво саме зарубіжній пресі. Я маю друзів серед іноземних журналістів, французькі журналісти мені сказали: "Ігорю, нам треба налаштовувати увесь світ, щоб він був з українцями, і для цього ми показуємо не розбиті колони, ми знімаємо воєнні злочини росіян, треба показувати жахіття війни". Таким чином Європа і світ побачили, що тут відбувається.
Питання етичності – що ми можемо показувати, наші українці люблять цензуру?
У нас зараз на телебаченні теж є цензура, і про це дуже багато говорять і міжнародні журналісти. До речі, багато журналістів сказали, якщо так буде продовжуватись, ми не будемо більше висвітлювати події. Міжнародні журналісти знають, про що говорити і як показувати. Ви запитали про етичність. З одного боку, неетично показувати трупи, це чиїсь родичі, батьки, а з іншого боку, саме оці кадри допомогли нам показати світу що відбувається в Україні. Для світу це був шок. Ми пояснювали, що в нас така історія протягом вже більше ніж 300 років, росіяни вбивають українців, і, наприклад, те, що зараз відбувається, – це ще не так жахливо, тому що раніше нас знищували мільйонами, але просто ви цього не знали, але зараз ви це бачите завдяки журналістам і завдяки тому, що кожен може зараз щось знімати. Зовсім нещодавно мої фотографії були опубліковані в New York Post, вони без цензури. Я також отримую хейт, але я знаю, що це нам дає, і чим більше ми про це розповідаємо, про ці злочини, тим більше нам надходить допомоги: грошей і зброї.
З 2014 року почали робити тури для наших туристів у місця, де не було росіян. Ви вже раніше розуміли, що хороших русских нема, а якщо вони і є, то їх небагато?
Я ще в дев’яностих починав возити тури, розповідав, що найгірше до нас відносяться росіяни, якби не Чечня, то вони б напали на нас. Також я туристам багато чого пояснював, зокрема про мову. Заходите в ресторан – говорите українською мовою і до вас відносяться як до українців, будете розмовляти російською – до вас будуть ставитись як до росіян, це ще 1998–1999 роки. А вже у 2014 році ми робили рекламу на тому, що це відпочинок без росіян. Потім перейшли на українську мову: сайт, наші гіди, потім ми перебудували наші екскурсії, тому що раніше розказували про радянських, про російських діячів, а ми вже – про зв’язки з українською історією і наскільки ми близькі до Європи. А зараз ті, хто хейтили нас, кажуть, що ми ще тоді знали. А зараз ми попереджаємо про те, що треба думати про економіку, про навчання, треба думати, як повертати цих людей. Але люди зациклені на одному – війна. Треба думати і про економіку, якщо ми не будемо сильними, то ми не переможемо.
Ви спілкуєтеся з людьми, які певний час перебували в окупації, що вони розповідають?
По-перше, мова. Між собою можете розмовляти хоч китайською, але державна мова повинна бути одна – українська. Звісно, хто там українською розмовляє, це теж на свідомість впливає. Я не розумію людей чи тих батьків, які зараз розмовляють російською з дітьми. Це злочин, яке майбутнє тоді в цих дітей? Як з дітьми розмовляти російською мовою зараз? Тепер щодо тих людей, яких ми бачимо. Я сам з Приазов’я, між Запоріжжям і Маріуполем. Моє село зараз окуповане, на жаль, але у нас там всі українською мовою розмовляють, бо це Запоріжжя. Тому тут немає різниці – схід чи захід. Є люди, яких там колись завезли на територію України, то вони там більше російською розмовляють. Але Росія добиває отой "совок" тими ракетами, тими пострілами.
Що ви можете розказати про людей, які тимчасово перебували в окупації? Як вони змінювалися? Як Росія змінює людей, яких вона окуповує?
Все залежить від того, коли була окупована територія. Наприклад, візьмемо Херсон: там настільки швидко зайшли росіяни, що багато людей просто не встигло виїхати і вони були в окупації. До речі, до багатьох прийшли відразу. У них були адреси тих, хто АТОвець, хто волонтер, багато хто з них попав до цих катівень. У них, звісно, під час окупації не змінилася свідомість, тому що вони бачили, що росіяни витворяють. Вони допомагали дуже багато, волонтерили, давали координати, коригували вогонь. Не про все можна зараз говорити. Після звільнення з цими людьми ми розмовляли і вони багато чого розповідали.
Дівчина одна розповідає і показує палець, у неї вирвані нігті: "Мене забрали і хотіли, щоб я допомагала від імені Росії". А вона сама волонтер. Вона не захотіла і їй вирвали нігті, потім струмом електричним тортури були, катували. Вони розповідали про всі ці воєнні злочини, люди пропадали, десь когось знаходили потім без голови або десь закопаного. Загалом, страшні речі відбувалися, а ці люди стали ще злішими і ще більшими патріотами, ніж вони були. Звісно, багато людей просто чекали, вони там тихенько сиділи, для них немає ніякої різниці.
Але Херсон, в принципі, був символом опору і показав, як треба зустрічати росіян. На жаль, у цих людей не було зброї в перші дні, тому що якби була зброя, вони б вийшли зустрічати ворога. Зараз про це замовчують і не хочуть розповідати про цензуру. Про Бузковий парк, як молоді хлопці зустрічали і їх просто розстріляли. В перші дні були військкомати, а немає зброї, ніхто не знає, що робити, і це не тільки в Херсоні. Були не готові до зустрічі з ворогом або просто здавали ці території.
Давайте поговоримо про той день, який настане після нашої перемоги. Чи щось зміниться? Наприклад, внутрішній туризм особливо в Україні? Як щодо іноземців в Україні?
Перемога наша буде – це однозначно. Що буде далі – найбільше хвилююся, щоб не було цього шапкозакидання, що ми перемогли, і весь світ нам винен. Ні, потрібно працювати і потрібно думати про економіку, як піднімати країну, як повертати наших громадян. Звісно, коли стане спокійно і будуть гарантії безпеки, то до нас приїдуть туристи з усього світу, тому що вони захочуть подивитися на цих неймовірних українців, які розбили і знищили Російську імперію. Звісно, вони захочуть подивитися місця, де були битви, хоча все швидко змінюється. Я кажу, якщо хочете щось побачити, то приїжджайте зараз, якщо не боїтеся, бо Буча зараз і Буча в квітні, в травні того року зовсім інша. Можна зараз сказати, що нічого не було, тому що все дуже швидко відбудували.
Надалі буде дуже важливо, як ми будемо промоутувати туризм, показувати куди поїхати. Тут буде залежати від того, як буде діяти держава. Головне, щоб дали чіткі, прозорі, чесні правила, а далі все приватні компанії побудують, тому що, якщо держава не заважає, то ми все самі робимо. Коли починає втручатися і регулювати держава, тоді починаються проблеми. Навіть зараз там, де держава не дотична, не влазить, то там у нас і найкраще розвивається і там у нас підйом. Головне, щоб держава не заважала, і сюди приїдуть. Я ще в 2014 році сказав, що я буду першою людиною, яка буде розвивати туризм до українського Криму.
