У 2014 році ви працювали в облдержадміністрації, але вирішили йти до війська. Чим було вмотивоване це рішення?
Так, я на той час була керівником апарату обласної адміністрації, депутатом обласної ради, керівником депутатської фракції. Коли я озвучила своє рішення, чула на свою адресу дуже багато слів нерозуміння. В той час я вже волонтерила, кілька разів їздила на схід з допомогою для підрозділів, які щойно формувалися, нашого батальйону особливого призначення "Січ", який вже сформувався і вже починав бойові дії, і до інших підрозділів. А потім запитала себе, чи це все, що я можу зробити? Напевно, ні. Подумала, що я можу бути більш корисною і зателефонувала до нашого легендарного командира Олега Куцина, з яким я вже була тоді знайома. Він каже: "Звичайно, приїжджай".
Чи проходили ви якусь спецпідготовку перед тим, як піти воювати?
Ніякої, я була цивільною людиною. Я мала великий педагогічний досвід, я була вчителькою, я була політиком,управлінцем, ким завгодно, але точно не військовим. Я порадилася з друзями, з тими, хто давно вже користувався і любив зброю, вони мені порадили купити невеличкий пістолет, такий дамський. Я зробила собі всі дозволи, пішла в магазин і купила собі автомат Калашникова. Точно мала якесь підсвідоме відчуття, що він буде мені потрібний, а коли на початку 2015 року приїхала до Олега Івановича на схід у "Карпатську Січ", у нас була велика проблема зі зброєю, воювати не було чим. Те, що я приїхала зі своїм автоматом, викликало в нього велике здивування і захоплення. Все, що я тоді знала, – це курси першої домедичної допомоги і елементарного поводження зі зброєю. І було кілька спроб в тирі навчитися стріляти.
Чим відрізняється війна 2014-го від 2022 року?
Це абсолютно інша війна. Всі, хто проходили війну в 15–16 роках, і хто воює зараз, сходимося на тому, що війна у Пісках в 2015 році і під Києвом у 2022-му – це як дитячий садок і майже доросле життя, зараз невимовно жорстокіше. Більше обстрілів, більше зброї, більше боєкомплекту, зовсім інший рівень майстерності ворога.
Восени ви брали участь у звільненні Харківщини. Чи було ставлення місцевих жителів до наших воїнів іншим, порівняно з Київщиною?
Я була переконана, що українці дуже різні на заході України, в Києві і на сході. Я була переконана у цьому дуже довго, аж до початку повномасштабного вторгнення, поки не приїхала з нашим підрозділом на Харківщину. Ця війна дуже сильно змінила нашу націю, вона нас однозначно об’єднала, окупанти пробудили майже у всіх українців почуття патріотизму, а багатьох із них, навіть корінних мешканців сходу, Донецька, Харківщини вони перетворили в націоналістів.
Мені дуже запам’ятався один випадок. У Лозовій я спілкувалася з одною жінкою, вона мені розказала свою історію: "Ви знаєте, Маріє, я все життя прожила на Харківщині, я завжди вважала росіян нашими братами, я завжди спілкувалася російською мовою. Я завжди вважала їх братами, а зараз більшої за мене націоналістки, напевно, немає. Вони перетворили мене в патріотку, як тільки 24 лютого напали на нас, а зараз, коли я бачу, що відбувається, коли я бачу, що це за нелюди, коли я бачу, що вони творять з нашою землею, з нашими людьми, з нашими дітьми, то єдине моє бажання – щоб вони зникли з лиця землі". Це харків’янка, таких людей дуже багато. Я з величезним теплом згадую містечко Барвінкове на Харківщині, де базувався наш підрозділ, наш батальйон "Карпатська Січ", і людей, які ходили до нас, волонтерили, допомагали. Це неймовірні люди, які пережили війну в найгіршому її варіанті, але хоча б чимось хотіли докластися до цієї перемоги. Часто мене питають, чи були колаборанти, чи були ті, хто підтримував Росію. Якщо вони і були, то вони нам на очі не попадалися, можливо, тому що боялися, тому що втекли звідти, виїхали, але про мешканців Харківщини у мене дуже теплі враження.
Як ви стали офіцером? Ви були заступником командира батальйону, коли був Олег Куцин живий, а потім змушені були виконувати його обов’язки, коли він загинув. Які у вас враження від керівних посад?
Офіцером я стала з легкої руки Олега Івановича. Ще під час першої моєї військової служби я прийшла рядовим служити, тоді у нас була сформована у складі 93-ї бригади штурмова рота "Карпатська Січ". Я вже тоді стала заступником Олега Івановича. Він сказав, що "заступник не офіцер – це неправильно". Хоча в мене такого, коли йшла служити, навіть у думках не було. Якби мені хтось сказав, що я буду служити в армії, то я б не повірила, якби ще сказали, що я стану офіцером, то це взагалі фантастика. Хочеш не хочеш, але сказав командир, то треба йти здобувати офіцерську світу і офіцерське звання. Тому було навчання в Академії сухопутних військ, яке дуже багато мені дало для розуміння військової справи і стало в нагоді потім у службі. Я повернулася у підрозділ офіцером і так ці два роки служила вже в офіцерському званні.
Ви зараз демобілізовані. З якими проблемами ви стикнулися, коли повернулися в цивільне життя?
Я, напевно, ще не повернулася. Я вже не на лінії фронту, але ще не у цивільному житті. Я для себе це визначаю ніби я зависла десь між світами. Це, напевно, є найбільша проблема усіх, хто повертається з військової служби, з війни, – зрозуміти, як знову поводитися, як говорити з людьми, як прокинутися рано і не бігти кудись. Це такий адаптаційний період, в якому треба дуже прислухатися до себе і в якому треба не давати собі можливостей зациклюватися на спогадах, бо якщо це дозволити собі, то є дуже велика небезпека впасти в депресію. Правильно кажуть, що людина повністю ніколи не повертається з війни, частинка людини все одно залишається там. Треба навчитися жити без цієї маленької частинки, яка залишилася там. Це якраз один з пазлів, який там губиться. Зараз, коли я вже включилася у волонтерську роботу, мені постійно бракує і тягне туди, до того одного пазла.
Чи існують програми адаптації військових до цивільного життя? Я маю на увазі хоча б психологічної допомоги. Чи зверталися ви по допомогу до психолога?
Дуже мало таких програм і вони дуже потрібні. Деякі мої друзі, які звільнилися з військової служби, пройшовши війну, приходили до мене і казали: "Давай поговоримо. Я маю з ким поговорити, але вони мене не розуміють. Ти мене розумієш, бо ти теж звідти". Це потрібно практично кожному, хто повертається з війни, але дуже важливо, щоб ці люди, які надають психологічну допомогу, були дуже кваліфікованими. Людину, яка повернулися з війни, дуже легко поранити, особливо психологу. Якщо щось сказати не так, щось зробити не так, тобі доводиться не просто перед психологом відкривати свою душу, тобі доводиться повертатися подумки у важкі травматичні ситуації. Якщо психолог щось не зовсім правильно зробить або скаже, то це замість допомоги може завдати ще більшу травму. Мені дуже пощастило з моїми друзями, серед них є дуже багато психологів, і вони могли мені підказати, в якому напрямку рухатись, як правильно поводитись, на чому не варто зациклюватись, як правильно думати, що треба займатись спортом. Це дуже допомагає у психологічній реабілітації, коли виходиш із спортзалу, відчуваєш себе в рази спокійнішим і впевненішим, ніж до того.
У багатьох країнах є програми і пільги для військових, допомога з працевлаштуванням, їх долучають до місцевого самоврядування і до державної служби. Чи є щось подібне в Україні? Що треба робити вже зараз державі, щоб якось налагодити і бути готовим до повернення військових у цивільне життя?
До цього обов’язково треба готуватися заздалегідь, бо коли військові будуть масово повертатися з війни, то вже починати щось організовувати буде запізно. Треба обов’язково створювати такі реабілітаційні центри, в які військовий міг би приїхати і побути там, якщо він захоче, провести час у тій атмосфері, яка йому подобається. Це може бути десь віддалено на природі, з якимось можливостями відпочинку і медичної, і психологічної допомоги. Треба обов’язково готувати фахівців і професійних психологів, психотерапевтів до роботи з людьми, які пережили травму. І дуже важливо готувати суспільство. Треба розказувати людям, як поводитись з тими, які прийшли з війни. Якщо людина, яка повернулися з війни, не говорить про війну, то не питайте його про це. Значить, він не хоче про це говорити.
Це має стосуватися не тільки професійних психологів, цьому треба вчити суспільство. Тому що найстрашніше, що може відбутися, – це якщо наші чоловіки і жінки, які повернуться з війни, потім не зможуть себе адаптувати до цивільного життя. Ще страшніше – якщо не зможуть себе знайти в цій країні і будуть думати про якісь виїзд за кордон, або ще щось таке. Однозначно треба готувати для них такий пакет соціального захисту, який би включав обов’язково працевлаштування за улюбленою професією. Тому що це теж дуже допомагає психологічно реабілітуватися. Це такий комплекс заходів, про які держава має починати думати вже зараз, незважаючи на те, що зараз найважливіше – це перемога. Те, що буде після перемоги, – це теж дуже важливо.
Як ви ставитеся до примусової мобілізації чоловіків і до того, що деякі особливі кадри тікають за кордон в доволі нетрадиційний спосіб?
Я переконана, що кожен в цій країні повинен бути готовий захищати нашу країну. Однозначно всі чоловіки і, напевно, ті жінки, які чують у собі силу брати участь у війні і безпосередньо в бойових діях, повинні піти в військкомат і повинні стати на облік – нічого страшного в цьому немає. Повинні пройти навчання, повинні бути готовими захищати свою країну.
Яка ваша думка щодо постановки на військовий облік жінок?
Я взагалі вітаю цю думку. Я не бачу в цьому нічого страшного, це ж не означає, що жінкам відразу, як тільки вони прийшли і стали на облік, видають форму в руки і кажуть їхати воювати. Є військові облікові спеціальності, на яких жінки можуть успішно нести військову службу, бути дуже корисними, але це зовсім не означає, що всі туди підходять. З іншого боку, є жінки і серед моїх знайомих також, які є професійними кухарями, які в перші дні війни пішли у військкомат і сказали, що хочуть стати на військовий облік тому, щоб чимось допомогти. До цього часу несуть службу і варять їсти хлопцям в підрозділах. Виконують свою улюблену роботу. Зрештою, ми маємо приклад інших країн, в яких військовозобов’язаними є всі: і чоловіки і жінки, але це ж не означає, що в них всі жінки служать в армії, тим більше беруть участь у воєнних діях.
Ви бачили дітей війни, які вони?
Це, напевно, найбільший біль, який я бачила на війні. Коли у прифронтових селах їдеш вулицею і бачиш дитину поруч із кількома будинками, які розвалені до фундаменту… Та дитина ходить і збирає щось, якісь речі шукає… Я не можу собі уявити, як дорослі люди там виживають, а ще й діти. Ми на службі, про нас дбає держава, ми маємо що їсти, маємо де обігрітися, навіть якщо це умови підвалу або бліндажу, але ми знаємо точно, що ми не помремо з голоду, нас забезпечують і волонтери, і держава. А як ці діти тут виживають? Діти на війні – це найстрашніше, що можна там побачити. Ці діти точно будуть відданими своїй державі завжди.
Ви повернулися у цивільне життя, відновилися на посаді директора вищого професійного училища в місті Тернополі, але я, думаю, вас усі запитують про одне: Маріє, коли буде перемога?
Таке враження, що всі переконані, що ті люди, які прийшли з війни, точно знають, коли буде перемога. Ніби вони точно знають, як це зробити, щоб ця перемога швидко настала. Всі так щиро дивляться в очі і питають, коли буде перемога. Перемога настане, напевно, тоді, коли впаде Москва, от тоді точно буде перемога.
Якщо апелювати до відчуттів, то у мене чомусь таке дуже тверде переконання, що наступний День українського козацтва і свято Покрови у нас буде вже з переможним парадом.
