101 день у Бахмуті – що це таке?
То важка робота. Ми перед цим працювали під Горлівкою, перед цим – Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, і у нас так і не вийшло відпочити. Є підрозділи, які на передовій навіть довше. Всі знають, що у Бахмуті важко. Для піхоти пекельно воювати взимку. Я не професійний військовий, але професійні військові жартують, "що в армії класно, але як війна – хоч бери і звільняйся". Що таке взимку піхоті воювати? Це 24/ 7 постійно холодно, багаття не можна, бо видно у тепловізори, з дронів. Постійно окопи, постійно артобстріли, постійно болото. Ці хлопці, українська піхота – це герої. Не передати словами – людина спочатку у воді, потім б’ють морози, у нього відмерзають на ногах пальці. Він розуміє, що йому ще дві доби нести цю лямку, тримати, і не просто сидіти виживати в окопі, а відбивати по 10–15 штурмів на добу. Я ще з 2014–2015 років зненавидів роботу взимку.
Ви вірили в те, що почнеться велика війна? За два дні до її початку ми сиділи вдома, ти казав, що є два аргументи: навряд чи зараз, бо ніхто не любить воювати взимку, і якщо підуть, то підуть на Донбасі.
Річ у тому, що я належу до організації, яка точно знала, що москалі йдуть війною. Ми готувалися до цього, у нас були визначені точки збору, де брати зброю, запасні точки збору. Якщо не виходило на Тургенєвській, то резервною точкою збору був Михайлівський собор. Це зараз вже можна говорити.
І зброя там була?
Ну так. Але я оптиміст, я не вірив до кінця. Нормальна людина не хоче жити війною. Я перебільшував людяність окупанта. Ну не думав я, що вони наважаться. Я взагалі не думав, що рівень терору може бути таким у цивілізованому світі. Зараз це смішно звучить, тим більше ми націоналісти. Я знав, що Московія – ворог, вони хочуть нам зла, але не думав що настільки варварськими, тупорилими методами. Ми вважали себе досвідченими вояками. Зараз з презирством про це говорю, тому що досвід 2014–2016 років нічого не вартий порівняно з цією війною.
Але все одно будь-який досвід залишається певною мірою.
Він зіграв з нами злий жарт. Я не тільки про себе кажу. З усіма тими, хто називався комбатантом, ветераном, потенційний резерв Збройних сил України. Тому що форсайти ми не розробляли. Це передбачення і алгоритм дій на якісь варіанти. Ми думали, що якщо буде війна, вона буде такою, як була на Донбасі. Статична війна, перестрілки, десь хтось лазив у тил до іншого, якісь диверсійні кампанії.
А тут колона, авіація, вертольоти, десант…
Оце вторгнення мене шокувало. Я вже казав своїм хлопцям про військовий досвід. Більшість уявляють, що військовий досвід – це навички маскування, тактики, знання тих чи інших видів озброєнь. А військовий досвід окрім цього – це досвід втрат. Військовий досвід – це повідомляти батькам про загибель їхнього сина.
На телеефірах нам кажуть – ми воюємо проти чмобіків. Але звідки тоді у нас стільки втрат? Скажи мені, хто зараз воює проти наших хлопців?
Це один з найбільших гріхів, я вважаю, – по телевізору ляпати язиком, що війна закінчиться за два тижні, що це не військо, це бомжі. Недооцінювати ворога – один з найбільших злочинів. Я не кажу, що його треба боятися, треба здаватися. Ні, треба воювати, але треба обережно ставитись до того, з ким ми воюємо. Ми воюємо не з голодранцями. Їхня структура неоднорідна, так само як і у "Вагнера". Але, тим не менше, навіть зеки з автоматами, які ведуть у вашому напрямку вогонь, теж небезпечні. Російська армія має досвід бойових дій, має шалену підтримку артилерії. Вона програє цю війну, і вона уже її програє, але ціна нашої перемоги буде дуже тяжкою, а якщо ми не будемо недооцінювати ворога, вона буде ще більшою.
Ти першим назвав чеченців "тіктокерами", а зараз вони взагалі почали зникати з ефіру. Скажи мені, що з цими хлопцями, які робили понти?
Чеченців ми зустріли перший раз у Рубіжному, для нас це був виклик. У нас є дуже досвідчена група "Примара", спецназ нашого батальйону, вони капітально ріжуть ворога, але тоді це були студенти, малодосвідчені хлопчаки. Ми тримали їх на флангу, куди, здавалося, точно не полізли б чеченці. Але чеченці не стали бити в лоб і вийшли на фланг, до цих дітей. Коли хлопці з переляку той взвод чеченців розібрали на запчастини, я говорю командиру: "Женя, як? Ну реально уклали спецназ". У цих дітей з’явилася купа трофейних прибамбасів. Він каже: "Та ми не знали, що це чеченці, може, якби знали, було б страшно".
Ти казав, що у 2014 році, там, де ти був, проросійського місцевого населення було до 70–80%, іноді до 90%. А що зараз?
Зараз Росія ментально втратила Донбас, я це знаю на 100%. Ті території, які під контролем України, вони не хочуть "руського міра". Я не скажу, що вони всі націоналісти, але вони хочуть спокійного і мирного життя в Україні. На окупованих територіях інша ситуація – там пропаганда і нема інформаційного доступу – але мені здається, що ми не втратили ще цих людей.
Ти бізнесмен у мирному житті, був трошки дотичний до сільського господарства. Довго буде земля оклигувати після війни, щоб туди знову зайшов комбайн, трактор, щоб посіяти?
Дуже швидко. Українське село відродиться дуже швидко в хороших руках. Я впевнений, що дуже швидко забудуть про цю війну ті, хто не брав у ній участі.
Ти займався відновленням української присутності на Афоні. Ти знаєш, що на Афоні відкривають український скит?
Я почув про це по радіо, не було де перевірити, не було зв’язку, але це неймовірна історія. Український монастир на Афоні заріс ліанами, бо росіяни вкладали величезну суму грошей, щоб не було українського Афону, не було українського монашества. Там ще козаки збудували монастир, де відмолювали гріхи рубак. Рубаки – це ті, що в першій лінії, хто рубав. Цей монастир свого часу знайшли, він був майже зруйнований, але іконостас зберігся на 99%. Уявіть собі, все заросло бур’янами, а іконостас української церкви заріс лавровим листом – це правда.
На моїх очах Афон змінювався. Зараз монастир Пантократор передав українцям для служби капличку. Тепер питання: чи це той храм, який ми віднайшли, чи це інший храм, але не важливо, після війни поїдемо експедицією, розчистимо джунглі.
