Не так давно ви повернулися з Бахмута, мабуть, на зв'язку з хлопцями. Яка там обстановка?
По настрою військових – хлопці стараються, причому абсолютно всі: піхота, артилерія, БПЛА – всі. Зараз багато чого залежить від командування. От на Соледарі було пекло. Хлопців за ніч брали в кільце, і вже вранці вони не могли вийти, все відбувалося так швидко, що вони просто не могли змінити позиції, просто стояли до останнього.
Зараз у Бахмуті ситуація трішки краща. Там інші війська, це по-перше. По-друге, там позиції з літа максимально укріплені. Місто реально як фортеця. Лівий берег плюс-мінус сіра зона: то хлопці наступали, то відходили. Правий берег укріплений дуже серйозно і він так і залишається. Це все не просто так, вони і пішли в кільце, тому що взяти правий берег ворог не зможе. Сили у них є. Єдине – це оце кільце. Штурмувати кільце – це тупа штука, це треба бути або непідготовленим, або тупим командиром. Я більше схиляюся до другого.
Буквально днями з хлопцями розмовляв, вони їздять до Бахмута, доїжджають селами. Так, напружено, але говорять, що не критично. Проте все може змінитися за один день.
З вашої точки зору, чи доцільно утримувати Бахмут? Чи є сенс відступити?
Однозначно доцільно. Всю територію доцільно тримати. Треба тримати, але не до останнього, не по-совковому. Треба робити це красиво, маневрувати. Жива сила – головне, техніку можна замінити, а солдати, яких готують пару років, – це спеціалісти, яких не знайдеш ніде. Зараз йде поповнення мобілізованими, але не буде тієї якості, якої ви хочете. Його треба підготувати. Втрати кваліфікованих бійців з часом будуть дуже болісними. А зараз на Бахмутському напрямку, на напрямку Білогорівки є спеціалісти.
То треба підкріплення?
І воно є. Але нащо вони пішли в кільце – мені не зрозуміло. Чому не звільнити Ягідне, Красну Гору, верх Бахмута, не укріпитися там? Але командування володіє інформацією, йому видніше.
Вихід "Мадяра" з Бахмута… Я не вважаю, що це дзвіночок – типу "все". Він тільки по аеророзвідці, йому достатньо знаходитися на околицях Хромового або Часового Яру. Можливо, це зайвий привід поговорити про війну. Треба нагадувати.
Позиції у Бахмуті погіршуються з часу втрати Соледара. Що до цього призвело?
Соледар – це пекло. 10–15 днів. З кінця весни – початку літа Соледар тримала 128-ма бригада, і тримала успішно. Коли бригада тримає один напрямок, то це дуже позитивно впливає на ефективність роботи. Артилерія вся своя, бригадна, піхота, штурмовики – свої, розвідка своя, і воно все злагоджено між собою, тому що командир один. Коли на напрямок кидають декілька бригад, або, як у нашому випадку, декілька рот з різних відомств, ЗСУ, НГУ, ДПСУ… але у них за дев'ять років немає ніякої комунікації. Навіть елементарні частоти радіостанції: нам, щоб зв’язатися з командиром ЗСУ, потрібно було свою радіостанцію занести йому, або його радіостанцію занести нам. Але коли триває бій… це майже нереально.
У Соледарі була закономірність чи випадковість?
Робота всіх підрозділів не була грамотною, як на мене, зіграла свою роль саме непідготовленість. Поміняли 128-му бригаду, їх треба було відпустити на ротацію, але кидають хлопців без комунікації, і тих, які ніколи не були в бою.
Нас поїхало 15 осіб, тих які вже досвідчені, які вже не бояться. Що зроблять 15 осіб? Ми приїхали, кажемо, що ми – вузькопрофільні спеціалісти. Відповідь: "Добре, завтра йдете на окопи". Та ми готові і на окопи, але ми можемо виконувати ту роботу, яку не зробить боєць, який сидить в окопі. І це не поодинокий випадок. Хлопці розповідають, що задачі вузькопрофільні закінчуються і залишаються задачі для звичайної піхоти. Але нам пощастило, наш командир завжди шукав ту роботу, яка дійсно незвичайна. Наприклад, зайти вночі. Піхота цього не зробить, бо в них немає нічного бачення і вони ніколи не працювали вночі. Ми вночі вибивали такі позиції, щоб потім зайшла піхота. Ти цю позицію вночі відбивав, зачищав, потім заводиш піхоту, піхота через пів години цю позицію здає, і ти вночі знов зачищаєш цю позицію.
За 4–5 січня противник просунувся на три кілометри – це багато. А просунувся він за рахунок того, що знаходяться ті, хто кидає свої позиції. Це має місце. Коли хтось один напрямок кидає, не знаю, чи він думає, що поруч такі ж хлопці, з таким же БК, і коли вони тікають, то вдвічі підсилюють атаку на тих, хто залишився. Можливо, цього не усвідомлюють. Але як людина мені хочеться їх зрозуміти, тому що коли постійно по тобі б’ють… хочеться, щоб це швидше закінчилося, але закінчуватися само по собі воно не буде. Тому починаються вигадки про поранення, про те, що потрібно перейти на іншу позицію. І так за два тижні Соледар був повністю окупований.
Днями секретар РНБО Данілов повідомив, що зараз у Бахмуті втрати 1 до 7 на нашу користь. Але навіть така статистика – це багато…
Я п’ять днів був на медичній евакуації у Соледарі. Це було вкрай необхідно організувати, ми вивозили поранених з самого бою. Поранених було багато. І втрат багато. Не всі витримують. Хтось отримує найменшу контузію, щоб просто виїхати звідти. Пам’ятаю, завантажували одного тяжкого, і тут заскакує невеличкого росту хлопчик, такий радісний, каже "я теж "300", в мене температура 39".
Були і інші випадки: їздили на медичну евакуацію разом з "Госпітальєрами". Зранку виходимо на зв'язок по радіостанції, кажуть, у нас все нормально, все супер. Зв’язуємося десь після обіду, дівчина каже: "Ми скоро будемо в оточені, виїхати не можемо. По мене їхати не треба". І вона каже це таким спокійним голосом. І коли слухаєш цей голос, вона наче команду віддає. І прямо мандраж… і хочеться поїхати і звільнити, але не можна. І такі люди надихають.
Ви брали участь у контактних боях. Що це таке?
Це страшно. Я служу з 2015 року, тоді такого не було. В основному тоді були міни, артилерія, прильоти. Коли починається контактний бій, найстрашніше, мабуть, для всіх, ти бачиш, куди стріляєш, ти бачиш противника. Це може бути 100 метрів, 50 метрів. Найгірше – в будівлях, на відстані витягнутої руки. У Соледарі противник підходив максимально близько, там основне було – жива сила. І цю живу силу ми бачили максимально близько – уже в будівлях. Ти бачиш противника і якесь людське залишається, ти бачиш людину. І це найбільша проблема військового – подолати цей бар’єр. Я це досить серйозно сприйняв, вперше я не зміг вистрелити. Я раніше стріляв, але противник знаходився на значній відстані. Перший день я навіть подумав, що я взагалі людина без користі. Але потім через день-другий це пройшло. Коли почали вивозити перших своїх поранених, дуже тяжких… Ця злість, ця ненависть, вона накопичувалась. Але на цій люті далеко не заїдеш. Єдина рушійна сила – це любов. Любов до своєї землі, своїх людей, сім’ї, всього того, що ти захищаєш.
Починаєш сприймати смерть як буденність. Я думав, буде важче. Ми виносили пораненого командира, він ще був живий. Я не думав ніколи, що про такі речі буду говорити спокійно. Ось людина, вона жива. І тут людини немає. І друга людина також. Але ніяких емоцій.
У нас триває мобілізація, є люди, які намагаються її уникнути. Як це змінити?
Найперше – це робити правильну рекламу. Правильно донести. Реклама про "Гвардію наступу" дала про себе знати. Центри комплектування в перші дні дуже багато людей зустріли. Нам потрібно показати цю картинку – вручення президентом бойових прапорів на Софійській. Це також символізм – "Гвардія наступу", сама назва говорить про те, що я буду брати участь в наступі, я не якийсь звичайний мобік, який пішов по повістці. Я пішов добровільно брати участь у наступі. Хоча насправді це нічим не відрізняється від звичайного мобілізованого, який буде воювати з ним в одному окопі. Призначення однакове, по-суті, але різні шляхи.
Я думаю, будь-які методи тут хороші. Якщо ви здатні притягнути багато людей, притягуйте, але навчіть їх! Не відправляйте їх відразу, бо знаю випадок, коли хлопець, чотири дні як з військкомату, загинув на передовій. Не допустіть цього, не опускайтеся до рівня Росії. Я знаю багатьох людей, які ніколи не були дотичні до армії, але вони воюють з 24 лютого, і вони самі пішли. Мобілізація повинна бути, але повинна бути якісною.
Який наш ворог? Одні кажуть – він тупий, інші – що вже навчився.
Росіяни – це окупант, який вміє воювати. І особисто для мене викликає великий дисонанс те, що у когось з наших з ним спільна мова.
У мережі є відео, кажуть, що то фейк, але не знаю точно. Коли військовий РФ заскочив в окоп до наших, і в хлопців або закінчився БК, або вони просто не розуміли де хто. Там противник у піксельній формі з жовтими пов’язками заскакує до них в окоп і кричить "Бросай оружие", російською. А хлопці навіть не зрозуміли і відповідають йому: "Свои". Він впритул їх розстріляв. Єдине, що нас може відрізняти в боях, – це мова.
Для мене це принципово. Ти в бою – напроти тебе люди, які говорять російською, і ти говориш російською. І виходить дисонанс: ти воюєш за Україну, за націю, за національну ідею, але не до кінця. Так, є захисники, які говорять російською, це нормально. Але я для себе не можу це прийняти. Можливо, я націоналіст.
Ворог – не просто Росія, ворог – все російське і все, що з ним пов’язане. Багато хто це зрозумів, багато хто – ще ні.
Україна переможе?
Однозначно! Але буде ще важко, ще важче. Я ось повернувся і відчуваю себе повністю спустошеним. Цілий рік гинуть люди у такій великій кількості, а воно продовжується… багато друзів і знайомих загинули, а ти ще досі залишаєшся живим. Моментами я не хотів вертатися додому. І страшно ставало від думки, що в окопах мені комфортніше, ніж дома.
Але ми не здобудемо перемогу, сподіваючись на мирні договори, поки ми самі не підемо воювати. За нас ніхто не буде воювати.
