Як з'явилася ПЦУ? Чому голова ПЦУ не має статусу патріарха? Чи справді УПЦ МП стала незалежною від Москви? Для чого священнику гроші та чому будують величезні храми?
Гостем Андрія Булгарова в рамках проєкту "Інтерв'ю без кордонів" став владика Олександр (Драбинко) – митрополит Переяславський, Вишневський, архієрей Православної церкви України.
Коли створилася ПЦУ, нібито навколо неї мали зникнути усі внутрішні суперечки, але суперечки не зникли. Чому так сталося?
Почнемо з того, що ПЦУ не створилася, тому що створюється одночасний акт когось, десь, якось з кимось. У нас відбувався еволюційний процес, починаючи ще з Аскольдового, Ольгиного і решти державного акту, який був завершений князем Володимиром у 988 році хрещенням.
Тобто відбувалися періоди занепаду, періоди розквіту, як то було при Петрі Могилі, і періоди занепаду, як це відбувалося за часів Петровщини – синодального царського періоду, який знівелював статус Київської митрополії до рядової єпархії.
Але що неможливо людям, як говорив Христос, те можливо Богу. На сьогодні ті тисячолітні сподівання українського народу і княжої доби, і козацької доби, і пізніших наших гуманітаріїв, і геніїв справдилися і відбулися в Софії Київській у 2018 році, коли відбувся Об’єднавчий собор, Великий Софійський собор, який проголосив те, що ми хочемо мати Помісну українську церкву.
Вселенський патріарх скасував акт 1686 року, відновив свої права на Київську митрополію і ці київські митрополії, до якої ми всі увійшли у 18-му році, він дарував статус Помісної автокефальної православної церкви, яка на сьогодні займає свої законне 15-те місце в диптиху православних церков світу.
Чому так сталося, що голова ПЦУ не має статусу патріарха, а він тільки митрополит?
Річ у тому, що голова – це є предстоятель церкви, ми можемо називати і главою церкви, предстоятелем церкви, але в якому він сані – це не має абсолютно ніякого значення.
Той же патріарх Варфоломій є архієпископом Константинополя Нового Рима. Польську автокефальну церкву очолює митрополит Сава, церкву чеських земель і Словакії очолює митрополит, архієпископ очолює Елладську церкву і архієпископ очолює Кіпрську, тобто говорити про патріарха – це наша тяглість до радянщини.
Ми звикли, ми виросли в той період, коли бачили тільки главу церкви, він носить білу шапку з довгими вухами і ми вважали, що це патріарх і він мусить бути главою церкви. Ми можемо називати і владику Єпіфанія патріархом, тому що патер – це отець, так ми його іменуємо, владику і отця нашого, тобто фактично, якщо ми будемо перекладати це грецькою мовою, то це буде звучати "патер", звідси походить патріарх.
Люди, які хочуть ходити саме в Православну церкву України, але її немає на території, де вони живуть, і їм доводиться або їхати дуже далеко, або просто не ходити до церкви. Що в таких випадках треба робити, до кого звертатися?
Зазвичай, в таких випадках люди гуртуються, свої певні громади створюють або нову парафію, або звертаються до місцевого священника, якщо це Московський патріархат, щоб він приєднався до Православної церкви України. Якщо він не хоче доєднуватися, є різні засоби, якими можна вплинути та полюбовно вирішити це питання.
Треба визначитися з головним моментом. Як правило, майно цих церков, якщо ми кажемо про так званий Московський патріархат, то не належить МП, воно належить зазвичай громаді тієї чи іншої території і вони мають повне право зібратися і попросити священника.
Ця громада має повне право на церковне приміщення, на церковне майно. Тоді звертається до єпископа, який призначає священника, або обирається серед місцевого населення.
Чому всіх відправляли в Москву?
Тому що це вважалося історично канонічною територією, починаючи з 686 року. І ось у 2018 році якраз ту постанову, яка була прийнята і підписана колись патріархом Діонісієм, було скасовано і відновлено права Константинопольського патріарха над своєю канонічною територією, яка тимчасово була передана для поставлення київських митрополитів в Москві у 686 році.
Така була історична колізія. Оскільки були російсько-турецькі війни, Україна була на той час після 654 року уже частиною російського на той час царства, потім при Петрі – імперії. Не було можливості митрополиту Київському відправлятися чи за миром, чи за хіротоніями. Тобто центр управління перейшов до Москви.
Москва як завжди спочатку пряником, потім батогом, то так склалося, що були певні права прописані, певні обов’язки прописані, але вони змінилися в ніщо і закріпачили як українське населення, так і українську церкву. Повертаючись до вашого запитання, так склалося, тому що свого часу кошти вкладалися дуже великі, керівництво куди дивилося, той же Кучма, Янукович, особливо як була розбудована Донецька єпархія – це ж грандіозні споруди, та ж Одеська єпархія.
А для чого, хіба це в Біблії написано, що треба будувати такі величезні храми?
Це такий менталітет, ми нікуди від того не подінемося, нас тягне до чогось красивого, до чогось величного, звичайно, щоб це не була гігантоманія, як це відбувається у нашого північного сусіда.
Чому несли гроші митрополиту Павлу, йому за що давали стільки грошей?
Він харизматична особа. Той істеблішмент політичний, який був при грошах, він якраз і вкладався у владику Павла, тому що як сарафанне радіо передають, "він сказав, треба, щоб пошептав молитву, будуть гроші", цьому на зцілення, цьому треба дачу.
Так, а для чого гроші священнику? В Лаврі є монахи, які невідомо скільки років сидять, їм не потрібні гроші?
Давайте почнемо з того, що гроші... Господь сказав: "Не можна служити двом панам, Богу і Мамоні". Тобто гроші протиставляються завжди Богу, Мамона – це божество, яке в достатку, не можна служити одному і другому.
Ви прекрасно розумієте, що гроші керують світом. Так само в церковному середовищі для того, хто зацікавлений не в духовному житті, а в тому, щоб мати якісь політичні дивіденди, ті ж самі якісь посади або ще щось, завжди гроші відігравали і будуть відігравати якусь роль. Це і зовнішній вигляд, щоб тебе оцінювали, тому що зустрічають по одежі, а особливо в той період і час, про який ми зараз згадуємо, десятиліття-півтора тому.
Я дуже добре пам’ятаю вибори 2004 року, які призвели до Помаранчевої революції, я пам’ятаю тоді роль церкви, що саме в УПЦ МП церкви ставали, принаймні на півдні України, такою собі агітбригадою. Чому церква не була осторонь від політики?
От саме тому, що вона якраз і хотіла бути чимось таким, що відчуває влада.
Знову ж таки роблю посилання на те старше покоління, яке вийшло із СРСР, радянської церкви. Ми ж повинні пам’ятати, що радянська церква була створена Сталіним у 43-му році, була підтримувачем державної політики і державної влади.
Спочатку це була співпраця із КДБ, який використовував Російську православну церкву на зовнішній арені, починаючи з Ярушевича. Було створено відділ зовнішніх церковних зносин, який пропагував світові як у нас в СРСР було гарно жити.
Тобто всі єпископи, які на той час обиралися, вони всі фактично були співробітниками спецслужб. Радянський Союз розвалився, але ті єпископи і священники, які кришувалися держорганами, були недоторканими, і вихідцям із тієї системи захотілося мати (те саме, – ред.) за часів незалежної України.
В Росії це склалося таким чином, що вони просто перейшли під кришу ФСБ. Тут в Україні вийшло, що вони стали безхозними, але певна тяглість до Росії залишилася і певна тяглість до співпраці із політикою також залишилася. Старше покоління, у нього не вивітрилося із голови розуміння співпраці із державою, із державними органами, ось саме тому бажання займатися не тільки духовним, але і політикою, красуватися на парадах, ходити разом поруч із президентом чи з губернатором. Це було вже в крові радянського священства, яке вийшло з радянської церкви.
На вашу думку, що зараз заважає православним України об’єднатися або стати єдиним цілим?
Заважає тридцятилітня антагоністична діяльність, якою займалася українська православна церква. Вірніше навіть через Українську православну церкву спецслужби РФ з використанням Російської православної церкви, яка завжди казала, що Українська православна церква являється невід’ємною частиною, і використовувала в політичних цілях канонічне право.
Сьогодні заважає те, що 30 років казали: "Оце неканонічні, оце неправильні, з ними не можна не спілкуватися, вони не хрещені, вони не відспівані, вони не вінчані".
Замість того, щоб сьогодні стояти під адміністрацією три години восени, треба було вийти до людей і сказати: "Люди, ми вам брехали", і на цьому поставити крапку.
Треба визнати, для того, щоб протягнути один одному руки, ці руки треба спочатку омити покаянням. Одна сторона попросила вибачення у Вселенського патріарха і отримала відновлення в ієрархії, друга сторона тільки посилює своєю підтримкою державу-агресора і її патріарха в його антиукраїнських геноцидальних бажаннях щодо нашого народу.
Священники Московського патріархату в Україні розповідають про те, що в них теж є документ, який підтверджує їхню самостійність від Москви, вони прийняли це рішення, Онуфрій це всім повідомив: "Ми самостійні, ми теж маємо автокефалію, ми теж маємо Томос". Це так?
Від першого до останнього слова це не так. У 2018 році 16 липня у нас з Онуфрієм була бесіда після освячення породіллі у Спасо-Преображенському соборі на Теремках, який являється нашим кафедральним собором, де я служу вже 12 років.
Я його просив: "Ваше Блаженство, буде надано Томос, відбудеться Собор, що вам заважає провести хоча б перед тим Собором Помісний собор УПЦ, але без Антонія Паканича і без Новинського, щоб вислухати думку нашого духовенства і віруючих, оскільки всім відомо, що є певні особи, які давно керують процесами, які відбуваються?"
Він каже: "Саша, мені повідомили в Москві, ніякого Томосу не буде, там вже все вирішено"
"Ваше Блаженство, як буде так буде, я буду на цьому Соборі"
"Це твоя справа".
Через чотири роки він робить те, що я його просив тоді у липні, він проводить без відома Новинського і без відома Паканича у вузькому колі обговорює питання і приймає рішення провести спочатку Архієрейський, потім Помісний собор.
Цей Помісний собор робить такі декоративні зміни, вичищаючи зі статуту Української православної церкви, який був прийнятий у 2007 році, всі згадки про приналежність до Московського патріархату. Але ми діємо і являємося тим, що написано в грамоті патріарха Олексія від 1990 року, яка була приготована в Москві і піднесена "Іменна грамота патріарху Київському і всієї України Філарету про незалежність і самостійність УПЦ, віднині вважати Українську православну церкву незалежною і самостійною у своєму управлінні", тобто вона стала самокерованою.
Жодної автокефалії там не згадується.
"Через Російську православну церкву Українська православна церква віднині має стосунок з іншими помісними православними церквами" – ось основні тези, на яких базується ця грамота, яка іменується Томосом. Томосом цю грамоту назвав я свого часу декілька разів, використавши в пресі і в деяких документах слово.
Вона, можна сказати, і є Томосом, але Томос не повноцінний, оскільки Томос – це документ, це письмова грамота, яка дається, але важливий зміст цієї грамоти, в ній не проголошується автокефалію, тобто це Томос про самостійність і незалежність, але не Томос про автокефалію.
Томосом, як ми звикли сприймати це слово про автокефалію тієї чи іншої церкви, він не є, це "грамота патріарха Олексія ІІ митрополиту Київському і всієї України Філарету" – ось і офіційна назва.
Що стосується попереднього питання щодо Собору – Собор абсолютно нічого не зробив, про діяння Собору ми дізналися з листа, який був написаний і відправлений від імені митрополита Онуфрія на ім’я пані Олени Богдан, там прописано певні речі, але ми не бачили, які були діяння цього Помісного собору, не було проголошено автокефалії як такої, взагалі ніякої.
Жодного документа не надіслано ні до Москви, ні до інших помісних православних церков про визнання нового статусу, в якому знаходиться сьогодні УПЦ. Було сказано: "Ми вирішили, що митрополит Онуфрій більше не поїде в Москву на Синод". Де лист-увідомлення патріарха Московського про те, що "я не поїду згідно з рішенням Помісного собору на Синод?" Я такого листа не бачив.
Він і далі залишається членом Синоду, про що засвідчили нещодавні зібрання в Троїце-Сергієвій лаврі, де патріарх Кирило абсолютно чітко сказав: "Нічого в нашій церкві не відбулося". Він перерахував в числі єпархій Російської православної церкви і єпархії України, і єпископів України. І єдине, що можна сказати, було таким от маленьким нюансом, який натякає на те, що він сприймає болісно те, що відбувається в Україні, – це те, що він сказав: "Лучше сегодня ходить верующим в тех равных, в которых соблюдается канонический порядок и поминается имя патриарха Московского и всея Руси Кирилла, но если такой возможности нет, то временно ходить в те храмы, в которых он не поминается до Общецерковного решения по этому вопросу". Тобто він визнає, що непоминовіння його і ті рішення, які були прийняті з благословіння митрополита Онуфрія, вони є схезиматичними.
Вирок виголошено, але не приводиться до виконання.
В Україні залишаються ті церкви, які і далі підпорядковуються в Москві, люди туди ходять і громади нічого не можуть зробити. Може, потрібно, щоб влада втрутилася – де ця межа, коли держава може втручатися в церковні справи?
Держава в церковні справи не повинна втручатися, але коли ці справи вже стають не церковними, а коли ми діємо не по Євангелію, а діємо по політиці, от якраз цим сегментом вже держава повинна займатися.
