"Я повернувся з-за кордону, довчився, отримав спеціальність, потім прийшла повістка, і я пішов. Я був не проти армії, але було відчуття, що почнеться щось не дуже хороше, коли я туди попаду. Ще до Нового року сказав своєму товаришу, коли ми їхали в частину, що буде війна. Але боятися було нічого. У мене і ситуація така: мама виїхала за кордон, більше нікого і не було. Нічого було втрачати", – каже Назар.
Нацгвардієць був на Київщині до Нового року. І відразу з військової частини поїхав на фронт.
"Тоді фронту як такого не було, ми дуже часто переміщалися. Коли ти знаходишся в таких обставинах тиждень-другий, тобі вже все одно, де ти знаходишся. Навпроти нас були орки, через невелике село або поле – вже вони. Наша перевага була в мобільності. Ми часто пересувалися. Іноді з’являлись там, де ворог взагалі нас не очікував побачити. І цим зривали його плани й змушували змінювати маршрути колон на складніші й небезпечні. Фізично я не особо зморювався, там знаходишся на такому адреналіні, що не відчуваєш втоми. Так, бувало, щось боліло, але воно швидко проходило. А морально… намагався мамі писати так, щоб вона не здогадалася, що я десь на "нулі". Це найважче було".
Назар розповідає, що на позиціях першим ділом треба було знайти, де переночувати. І бажано треба було зайняти будівлю з темним дахом. Оскільки у ворога було багато дронів та "нічників".
"Будинок з червоним або зеленим дахом не підходить. І ще треба було займати будинок не в кращому стані, щоб вони в його бік не дуже дивилися. Або можна просто десь в гаражі на бетонному полу. А ще бажано, як знайшли де переночувати, викопати поблизу елементарну ямку, де б можна було сховатися від обстрілів. Бо було таке, що прилітало весь день, кожні 30 секунд, там де ми працювали. Артилеристи перестрілювались між собою. Ну а далі, вже як припекло, можна і приготувати щось поїсти, якусь ганчірку антисептиком змочити – чудово горить. У нас хлопці готували так їсти, звісно борщ ти собі не звариш, але розігріти якусь консерву можна. Особливо враховуючи, що тоді ще сильні морози були, доходили до -15°C. І ти бачиш, як товариша буквально "вирубає" від холоду, а можливості зігрітися як такої немає, бо як тільки ви розведете багаття, по вас почне летіти. Сама служба була організована так, щоб буквально охороняти один одного. Ви завжди з напарником, навіть якщо йдете до туалету, ви завжди один одного прикриваєте. І завжди є чергові вночі, які змінюються кожні пару годин, даючи товаришам поспати. Так і тримались там".
За словами Назара, важко було ще й через те, що спочатку довелося зіткнутися з професійними російськими військовими.
"Трохи було важко, але дивлячись, проти кого стоїте. Якщо це професійна армія – це погано. Враховуючи те, що вміли вони, і що вміли ми, то було важко. Кадирівці – дивлячись на кого попадете. Вагнерівці, які були на початку, – вони профі, багато з них пройшли не одну військову кампанію. А тих, хто зараз на сході, я не бачив, оцінити повною мірою не можу, але з новин зрозуміло, вони намагаються брати просто кількістю. Проблема в тому, що це дуже морально важко, коли тобі доводиться... думаю, багато хто бачив те відео, де розказують про кулеметника, який три дні пробув на позиції і стріляв в одну точку, а вони йшли без зупинки. Морально не всі витримують такий тиск. Тому нас зараз намагаються взяти кількістю".
Назар зараз готується до наступу. Він переконаний, що повернеться на фронт разом із побратимами, які також чекають наказу, і Україна обов’язково переможе.
"Треба трохи ще часу, краще підготуватися, набрати людей, натренувати їх, отримати більше зброї, зробити так, щоб ця зброя дожила до моменту контрнаступу, а далі все буде в руках тих, хто на передовій, в руках командування і того плану, який вони розробили".
