22 січня президент України Володимир Зеленський підписав указ "Про історично населені українцями території РФ".
У своєму зверненні він наголосив, що сьогодні Україна має робити кроки не лише для зміцнення соборності держави й нашого народу, а й дії задля соборності прав і свобод, правди про українців і про нашу історію. Крім того, він зауважив, що це означає "повернення правди про історичне минуле заради українського майбутнього".
Саме історичні аспекти минулого заради українського майбутнього я пропоную вашій увазі.
Поява КНР
Я хотів би звернути увагу читачів на визначну подію в історії України (ця подія зараз чомусь майже не афішується) – проголошення 16 лютого 1918 року самостійної Кубанської Народної Республіки, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані була прилучена на федеративних умовах до України.
До її складу входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).
З 30 квітня по 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд – Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані – це час пробудження української свідомості й кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію.
Після утворення Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв’язків та стосунків з Українською Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.
Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з’їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому у резолюції було вказано "про приєднання Кубані до України".
Але перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та "іногородніми", на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики.
Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року, тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Є. Онацьким.
У другій половині лютого 1918 року опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України.
Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "единой й неделимой России", такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята Конституція незалежної Кубані.
Війна
Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України й оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час.
22 лютого 1918 року, коли ситуація стала безнадійною, військовий отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.
У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося: "Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ми одуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками."
Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі із Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом".
Більшовики вважали Кубань частиною території Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під №3.
До України від Кубанської Ради була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з’єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз.
Знаковими були і збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 року. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українські війська).
На початку травня 1918 року на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких – вигнання більшовиків та воз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армій. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані – Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.
Переговори між Кубанню та Україною
На початку літа 1918 року у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П. Сулятицький описує переговори М. Рябовола та гетьмана Скоропадського так:
"Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно".
Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено.
Представники українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Український уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві.
Що було далі
Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.
Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників Кубанського Уряду.
Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень.
Денікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.
В ніч на 8 травня 1919 року полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П. Макаренка. 13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону було вбито М. Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції зі створення Південноросійського Союзу.
Зазнаючи поразки від Червоної Армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників – членів Ради. Потім він скорочує список до 12 осіб.
6 листопада 12 членів Ради здаються – Кулабухов, Безкровний, І. Макаренко, С. Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.
7 листопада 1919 року Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: "3а измену Родине и казачеству".
7 листопада 1919 року генерал Врангель привітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.
17 березня 1920 року Катеринодар був узятий більшовиками.
Висновки
Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку останнього прем’єра Республіки Кубанський Край В. Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію.
Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивнішими наслідки боротьби з більшовиками.
Досягти цього ж було неважко. У розпорядженні гетьмана була дивізія генерала Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200 тисяч добрих козаків. Таке рішення змусило б Добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з Добрармією.
При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям, а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.
Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руйнації Кубані, але й цілої України.
Редакція може не погоджуватися з думкою автора
