Максим, лікар-анестезіолог, був мобілізований влітку 2022 року. Проходив службу в Центральному київському військово-клінічному шпиталі, а в грудні отримав наказ і в складі хірургічного відділення вирушив у зону бойових дій рятувати життя нашим захисникам. Вже чотири місяці Максим працює на Бахмутському напрямку на базі районної лікарні, до нього пораненні бійці потрапляють після стабілізаційних пунктів, а інколи і прямо з поля бою. Лікар розповів UWN про роботу польового шпиталю, характер травм, які найчастіше отримують бійці, та про те, що найважче у спілкуванні з пацієнтами.
"Намагалися зайняти таке місце, щоб можна було надавати повноцінну допомогу. Оскільки розгортатись десь в полі небезпечно як для персоналу, так і для поранених, треба було вибирати місця, де є стіни, дах, якісь підвальні приміщення на випадок ракетного обстрілу. А якщо такі обстріли інтенсивні, то розгортати там операційну і працювати в сховищах. Зараз ми розгорнуті на базі районної лікарні на 150–200 койок. До нас медевак привозить поранених з поля бою, яким на стабілізаційних пунктах надали хоч якусь допомогу. Буває, що пропускається стабілізаційний пункт, ми передивляємося пацієнтів, поранених. Того, хто не може далі їхати, ми залишаємо у себе, оскільки маємо можливість прооперувати їх і направляти на наступні етапи надання допомоги", – розповідає Максим.
За його словами, сили противника нарощуються, і роботи у хірургів менше не стає, поранених привозять постійно, а от характер травм – переважно осколковий.
"Сьогодні менше, завтра більше, якщо брати загалом – однаково. Скільки ми розмовляємо з нашими пацієнтами, постраждалими, на позиціях все стабільно – просто весь час "прилітає". Хто вчасно не сховався, або на відкритій ділянці, то, як правило, осколкові поранення. Кульових поранень менше, оскільки контактних боїв не так багато. Найбільше – осколкові сліпі поранення, не дотичні.
Якщо це артилерійські поранення, то, як правило, це кінцівки, тому що вони не захищенні, і голова. Грудна клітина менше, черевна порожнина теж трапляється. Бувають навіть такі випадки, дивишся пораненого, і в нього є супровідний документ, де написано "поранення стегна", а в нього болить живіт. Ми його відправляємо на УЗД, в нього повна черевна порожнина рідини. Виявилось, що травмуючий агент залетів через стегно, через м’які тканини потрапив до малого тазу і пробив сечовий міхур. Тобто сеча набиралася в черевну порожнину і на наступний етап він би просто не доїхав", – пояснює Максим.
На стабілізаційному пункті пораненим бійцям надають першу допомогу і одразу відправляють до польового шпиталю. Там вже є можливість і поговорити з бійцями, і більш детально оглянути поранення.
"Вони мають можливість прийняти душ, і це для них вже свято – банально прийняти душ. Люди знаходяться на позиціях, а позиції – земляні споруди, від погодних умов це все там тече – сніг, дощ, грязь. Вони весь час мокрі, тому помитися – це вже психологічна допомога. Є у нас волонтери, які працюють з тими, хто залишається у нас на лікування. Вони мають можливість з ними позайматися, розвантажують їх психологічно, малюванням, наприклад. Бувають такі нескладні пораненні, ми їх за чотири-п’ять днів лікуємо і відправляємо знову в бойову частину, де вони мають можливість продовжити службу. Тобто виписуємо в задовільному стані для подальшого несення служби на позиції або під нагляд начмеду медроти", – каже Максим.
Лікарі в польовому шпиталі на роботі 24/7. "Є людина, яка навчена працювати з автоматом, а я навчений проводити наркоз, хірург навчений надавати допомогу. Ми не зважаємо на виснаження. Але в штаті є декілька анестезіологів та декілька хірургів, і якщо людина відчуває, що захворіла або втомилася, то командир приймає рішення, що цій людині треба відпочити, тобто не йти в операційну, а виспатися. А якщо він всю ніч стояв в операційній, то зранку, якщо є час між евакуаціями, можна відпочити. Ми не роботи", – додає лікар-анестезіолог.
Але при цьому зізнається: важко і фізично, і психологічно. І не лише через втому.
"Хочеться, щоб війна закінчилася назавжди і більше ніколи не повторювалась. Важко, коли ампутації, важко, коли втрачаємо пацієнтів. Коли втрачаємо – це один біль. Але є інша ситуація. Коли пацієнти залишаються без обох нижніх або верхніх кінцівок. Починаєш думати, що буде далі… він не може сам себе обслуговувати. Такі питання починаєш собі задавати. Не всі потраплять на протезування, і щобільше, не всі ампутації пронизуються. Важко, коли доводиться ампутувати кінцівки і коли пацієнту кажеш, що це треба робити, щоб врятувати його життя, а він каже "ні" або "зробіть ще щось, давайте ще поборемось", вони не розуміють, що є такі травми, якщо не зробити ампутацію, то буде гірше загалом і можна втратити життя. Вони просять "залиште, будь ласка, не відрізайте", важко йти на таку розмову", – резюмує лікар.
