Початок повномасштабного вторгнення Анатолій разом із сім'єю зустрів вдома, в Маріуполі. Чоловік намагався виїхати, але не зміг, тож пішов у військкомат і вже через кілька днів потратив в роту МТЗ полку "Азов". Під час масованих ворожих бомбардувань Маріуполя був поранений і разом з іншими евакуйований на "Азовсталь", звідки і вийшов в полон. Анатолій розповів UWN про свій шлях в "Азові", полон в Оленівці та про життя в російській колонії.
24 лютого 2023 року Анатолій разом із сином намагався виїхати з Маріуполя, проте не зміг і вже на наступний день пішов подивитися, яка обстановка у місті та випадково зайшов до військкомату. Каже, хотів подивитися, скільки там людей.
"А військкомат вже готувався на евакуацію. І я ніби в останній вагон заскочив. Там не звернули увагу на рік народження. Мені на той час було 62 роки. Потім запитали, хто з ТрО, я так зрозумів, що мова про мене. Віддав документи, військовий квиток, паспорт, вони оформили мене за декілька хвилин. В той день я ще встиг заїхати додому, щоб забрати всі свої документи та сховав їх. А потім ми поїхали на лівий берег Маріуполя, там був інтернат, в якому облаштували збірний пункт де формували загони. Мене ще в військкоматі дуже здивувало, що було всього людей 10, максимум 20. А коли вже опинився на збірному пункті, то взагалі не міг зрозуміти, як з півмільйонного міста зібралося всього лише 1% або і менше, там нас було близько 500 людей".
Згодом чоловік прийняв присягу та потрапив в роту матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) полку "Азов" – там якраз шукали екскаваторників. Вже 1 березня Анатолій копав траншею на самому краю міста, він згадує, що на той час Маріуполь вже щільно обстрілювали росіяни.
"Скрізь були перевернуті згорілі машини. Бої точилися на підступах до міста, а вже з 5 березня ворог почав заходити в місто. Нас обстрілювати ракетами з моря, бомбили з літаків. Дуже страшно було, коли отримали інформацію, що розбомбили пологовий будинок і драмтеатр. Це було саме страшне, в драмтеатрі було більше ніж 1000 людей. 14 березня я вже був поранений, в руку прилетів осколок, десь 3х3 сантиметри. Пробив біцепс і зам’яло одежу під ребра. Ребра досі не зрослися. Пораненого мене привезли в госпіталь, там зробили операцію, а 15 березня я тільки відійшов від наркозу, зранку попив трохи юшки і тільки поставив чашку на підвіконня, коли під вікном розірвалася ракета. Я встиг тільки голову пригнути, на мене посипалося скло, хоч воно і було завалено мішками з піском, сила вибуху була така, що скло це повилітало".
Боєць, не дивлячись на післяопераційний стан із зовсім свіжими швами в районі живота, босий по склу та кускам бетону, накинувши на себе ковдру, спустився в підвал.
"Там ми просиділи ніч, було дуже холодно. А поряд зі мною сидів хлопець, у нього на одній руці не було кисті, а на другій не було пальців, обидві руки були замотані. Йому накидувати ось на себе не виходило і я йому допомагав як міг. Там же була і перша близька до мене смерть: у підвал прийшли двоє цивільних, чоловік і дружина, йому стало погано, чоловіку було десь в районі 50 років, він кричав, що йому не вистачає кисню. Так він біля моїх ніг помер. І ніхто нічого не зміг зробити".
На наступний день Анатолія разом з іншими евакуювали на "Азовсталь", в бункер, де був шпиталь:
"Він називався "Залізяка". Я там був із 16 березня по 1 травня. На той час вже стабільно кожні 10–15 хвилин залітали ворожі літаки і бомбили. Вони відпрацьовували поквадратно. У нас там була кухня, трошки обладнані операційні. Але що мене дивувало там, – це те, як рани загоювалися. Там стільки пилу було, це ж в лікарні все стерильно, а буває, що люди лежать і гниють. Не знаю, що то було, але рани на "Азовсталі" у нас були чисті, одна збоку загоїлась і загоювалася на руці".
1 травня бійця перевели на іншу частину "Азовсталі", де він пробув до виходу в полон:
"На той момент на "Азовсталі" залишалося близько трьох тисяч військових. Вивезли нас ввечері, ми пішли не тією дорогою, вийшли на центральні ворота, росіяни перелякалися спочатку, що ми ідемо, але потім зрозуміли, що виходять в полон. Ох вони там і влаштували, порозкривали всі наші рюкзаки і валізи, повикидали речі, у когось забирали все повністю".
Потім захисників "Азовсталі" вивезли в Оленівку. Там Анатолій знайшов хлопця, якому вдалося пронести з собою телефон і зателефонував сину:
"Я набрав номер телефону, відповідає голос наче мого сина, я кажу: "Женя, я в полоні", а там відповідь "Ну добре". Я поклав слухавку. Як виявилось, я переплутав одну цифру в номері. А сини думали, що я помер під час теракту в Оленівці. Тоді зібрали всіх з "Азову" і перемістили в один барак. 10 червня нас вивезли в інший табір, коли стався теракт в Оленівці, мене там вже не було, а сини думали, що я там, і написали некролог. Всі думали, що мене немає, похоронили".
В колонії на території РФ чоловік провів більше ніж 10 місяців, каже, там було більш-менш, годували кашами, хліба давали достатньо.
"А потім вже за два тижні до мого обміну приїхала до нас якась комісія. Нас вишукували, назвали прізвища 12 людей і сказали прибути в штаб. А там зробили фото і виклали в інтернет. Сину переслали це фото, потім казав мені, що стрибав до стелі, коли побачив… Коли тоді ми прийшли в штаб, нам сказали, щоб ми готувалися на обмін. Таке хвилювання було і навіть тремтіння в колінах. Нам сказали о шостій ранку з речами готуватися, буде виїзд. Ми зі всіма попрощалися, речі зібрали, стоїмо біля решітки, підходить вертухай і каже: "Отбой". І так два тижні. Ми не знали, коли це станеться, були страшні снігові замети, і вертухаї казали, як дорога розчиститься, щоб можна було проїхати. Кожен день в полоні – це просто вічність. У мене були змішані відчуття, що я хочу виїхати, але одночасно я розумів, що хлопці залишаються".
Анатолій каже, що в полоні йому допомагали триматися віра, оптимізм та гумор. Він переконаний, що найважче тим, хто був налаштований песимістично:
"Песимізм, навпаки, забирає сили, і багато людей, які були так налаштовані, їх, за моїми підрахунками, таких 75%, вони несли такий тягар, їм було дуже важко знаходитися там. Я підтримував їх як міг: малював карту Донецької області. По тих картах я розказував наочно, що скільки пройшло часу, а вони нічого не можуть зробити. Маріуполь протримався 86 днів. Коли ми вийшли після обміну, хлопці кажуть, якби не Маріуполь, Київ могли б взяти, оскільки відтягли дуже багато сил".
Зараз Анатолій завершує лікування, попереду реабілітація. Чоловік планує відновити рухливість пораненої руки та навчитися стріляти з лука. А також мріє зустріти кохання та одружитися.
"Азовець" Анатолій на лікуванні після російського полону
В полоні досі залишаються понад 1500 захисників "Азовсталі", з яких – 700 бійці "Азову". Кожен із них зробив величезний вклад в нашу майбутню перемогу і продовжує триматися заради майбутнього. Ми пам’ятаємо про кожного і робимо все можливе, аби визволити хлопців та дівчат з російської неволі.
