Що таке "Зграя" і звідки взялась ця назва? Чим займається організація прямо зараз? З якими людьми доводиться мати справу? Скільки людей в команді? Чим живе зараз Костянтинівка, де "Зграя" має власні проєкти?
Петро Мага в рамках проєкту "Інтерв'ю без кордонів" поспілкувався із співзасновником ГО "Зграя" Олексієм Юдкевичем.
Чому "Зграя"?
У нас навіть так і написано, що ніхто не пам'ятає, звідки бере свій початок "Зграя". Ми розпочали нашу діяльність за часів Майдану, і це було об'єднання друзів, і якось воно так народилося у розмові, ніхто не може згадати, хто саме сказав це.
Чим ви відрізняєтесь від інших організацій і волонтерів? Я знаю, що ви очолюєте медичний напрямок. У чому це полягає і яка основна ваша задача?
Медичний напрямок у нас змінювався неодноразово. Наразі медичний напрямок полягає в тому, що ми відкрили лікувальні кабінети у місті Костянтинівка. До того ми працювали більше з бойовою травмою, наразі це цивільна медицина. Ми побачили велике навантаження на лікарні, на велику відсутність лікарів у місті Костянтинівка. Тобто ми побачили, що не вистачає лікарів у Костянтинівці, і вирішили з цим щось зробити і побудували навколо цього цей проєкт. Ми знайшли партнерів, які нам надали технічне обладнання, щоб закрити цю потребу. Наразі ми приймаємо, лікуємо цивільних і військових у Костянтинівці.
Чим займається медицина, яка працює просто з цивільними людьми? Це щось схоже на ПТСР, це психічні зриви або це просто навіть банальний грип, якщо на то пішло?
Так, дивіться, ми до того займалися бойовою травмою, як я сказав, але з плином часу стало більше людей приділяти цьому увагу. З'явилося більше команд медичних евакуацій, стало більше кваліфікованих спеціалістів і більше обладнання. Але ми побачили прогалину у тому, що питанням здоров'я комплексно мало хто займається. Ті люди цивільні, вони не знають, куди йти.
Була ситуація, що ми знаходилися в Костянтинівці, і до нас звернулися знайомі знайомих, літня пані намагалася додзвонитися до свого сімейного лікаря протягом двох тижнів, тому що їй було зле, приватних лікарень не було. Звичайно, проблема ніяк не пов'язана з війною, проблема ШКТ, але це проблема, і людині погано і треба з цим щось робити. Ми відвезли її у краматорську лікарню, сплатили за її лікування, і в неї виявилась велика родина, якій вона роздала наш номер телефону. Таких дзвінків стало більше і більше, тому що є такі люди, які можуть розв'язати проблеми зі здоров’ям.
В більшості своїй залишилися малозабезпечені, або ті, у кого на руках є нетранспортабельні люди...
Саме так. Неодноразово можна почути історію, що мені немає куди їхати. Сусіди поїхали – у них були родичі, у кого – у Франківську, у кого – в Києві, у кого навіть в Іспанії. Були гроші, щоб виїхати. Залишилися ті, у кого немає достатньо коштів, немає якихось зв'язків, родичів. Вони не уявляють собі послідовність дій, яка завершиться успіхом. В них є свій будинок або своя квартира, і це все що вони мають.
Як можна лікувати людей, як можна їх утримувати на стаціонарі, коли в будь-який момент може прилетіти радянська авіаційна керована бомба? Життя Костянтинівки перемістилося в підвали, в погреби або ні?
У ході розмови ми більш чітко вимальовуємо, що собою виявляє наш проєкт. Ми не кладемо, ми не маємо стаціонарного лікування, ми приймаємо тільки амбулаторно, жодним чином це, ще раз наголошую, не пов'язане з бойовою травмою. Життя Костянтинівки протікає, це важко уявити людині, яка там не була, тому що це велике місто. Треба зауважити, що до початку бойових дій там було населення близько 40 тисяч і з урахуванням наших військових населення стало не менше.
Ми працювали в Бахмуті до останнього на стабілізаційному пункті, ми багато тоді займалися ще бойовою травмою. Я пам'ятаю Бахмут, коли ми туди приїжджали відпочивати після Лисичанська, і там ще працювали кафе, і місто було цілком живе. Це те місто, де можна було приїхати, відпочити і відновитися. Я пам'ятаю, коли останні тижні ми вже виїжджали з нього, там мало що було взагалі. Тому я чудово розумію те, про що ви говорите.
Ви не стикаєтеся з такою прикрою річчю, як: "Слухайте, тут поранених треба рятувати, а ви з вашими бабусями з тиском бігаєте"?
Стикаємося, але рідко, зазвичай немає сенсу щось пояснювати, немає сенсу проводити якісь контраргументи.
Є різні види волонтерства, на мій погляд, і побігти купити турнікет – це добра справа. Але я вважаю, що, виходячи з наших умов, ми маємо бути дуже ефективні. Коли волонтерство полягає тільки в тому, що ти отримав запит, зібрав кошти і пішов купив дві штуки і відвіз, то це не дуже ефективне використання зібраних коштів. Тобто ми повинні створювати якусь додану вартість до цього всього. Ми побачили проблему і ми знайшли системне розв'язання цього питання.
Зараз наші співгромадяни, жителі міста Костянтинівка, мають можливість проходити регулярне медичне обстеження, мають можливість безкоштовно лікуватися на рівні, якого не мають більшість киян. В нашому проєкті вони отримають безкоштовний розширений аналіз крові, вони проходять УЗД-дослідження. Тобто велика кількість діагностик і велика кількість безкоштовних ліків їм доступна – це, як я вже казав, системне розв'язання великого питання.
Чи відчуваєте ви, що працюєте, як ефект плацебо? Ви себе відчуваєте дійсно ангелами якимось певними в білих халатах?
На рахунок ангелів – це скоріш метафізичне питання. Другий сенс, який я для себе вінайшов, коли ми почали цим займатися, полягає в тому, що Донецьк дуже різний. Донецький регіон дуже різний, і люди приходять дуже різні і треба зауважити, що бувають люди, налаштовані проукраїнськи, так і буває велика кількість людей, які налаштовані проросійськи.
Можна з других почати, що вони вам кажуть?
Вони приходять отримати послугу безкоштовно, тому вони більш стримані. Але ми певний період часу проводимо спілкування з ними. Тобто людина приходить, вона повинна заповнити якусь інформацію про себе. Ми розмовляємо, збираємо анамнез, передаємо лікарям, у ході розмови людина має можливість зрозуміти, що це український проєкт, який робиться за український кошт, що українцям не байдуже, що відбувається з людьми у Донецькому регіоні.
Тобто вони відчувають турботу, і турботу саме з українського боку, їхнє ставлення починає мінятися. Тобто це такий другий сенс, який я для себе винайшов в ході цього проєкту. Це робота з тими людьми, це робота, можна сказати, просвітлення в якомусь певному сенсі, ті переманювання їх на бік, як ви кажете, янголів. Люди є різні, є люди такі прям зашорені, принципові, які на фізичному рівні, у них є відторження від всього українського. Може бути, ми не питаємо, коли людина проходить.
Вони живуть радянською пам'яттю або вони вже хочуть до Москальщини?
Вони хочуть до Москальщини, вони живуть радянською пам'яттю. Ми приймаємо сотні пацієнтів і це сотні різних історій, не хочеться, щоб виглядало так, що переважна більшість проросійські. Ні, буває, прийде бабуся, яка розмовляє бездоганною українською мовою, до якої мені ще йти, йти, йти. Я питаю, звідки вона. Вона каже: "Я тутешня, з донецького села. Вона все життя розмовляє українською, і ніякої радянської пам'яті там нема".
А було таке, що вас довели до того, що ви кому-небудь сказали "йди геть"?
Ні, ні. У нас усі, хто працює в цьому проєкті, мають залізні нерви і розуміють, навіщо вони там і що вони там роблять. Є бажання, безумовно, інколи є бажання, але ми себе стримуємо.
Ви працюєте тільки з нашими громадянами, в сенсі волонтерства, зборів, отримання якихось коштів, засобів, або працюєте з іноземними організаціями теж?
Наш великий партнер у цьому проєкті – це ізраїльська медична місія в Україні. У нас багато лікарів, які приймають дистанційно, – це ізраїльтяни. У нас є лікарі зі США і компанія, яка надала нам більшість нашого обладнання, – це американська компанія. Хтось – наші колишні громадяни, хтось проникся нашою драматургією і бажає допомогти. Різні історії є, але географія у нас не обмежується.
Релігійні організації?
Ні.
Хто зараз більше може кого навчити? Ізраїльські лікарі нас або ми їх в цих умовах?
Це не можна перевести в таке змагання. Безумовно, багато ми можемо взяти з ізраїльського досвіду. Наприклад, є волонтерська організація United Hatzalah, яка займається наданням першої домедичної допомоги. Що це означає? У них є власний додаток, у всіх волонтерів є рюкзак першої медичної допомоги і домедичної допомоги, середня кількість часу від отримання будь-якого поранення, зупинки серця, будь-якої події, яка потребує екстреної медичної допомоги, до моменту, коли біля такої людини опиниться волонтер, не більше як три хвилини. В середньому у них 90 секунд. Є велика-велика кількість волонтерів по країні з цими рюкзачками, з телефоном, який почне пікати, якщо щось станеться, якщо буде виклик швидкої, і він перший прибіжить туди.
Але, з іншого боку, якщо взяти досвід у наших військових лікарів, у наших бойових медиків і порівняти просто тільки цифру, кількість поранених, з якими ми попрацювали, з якими працювали ізраїльтяни, – ці цифри незрівнянні. Чи буде корисний їм наш досвід? Звісно, буде, не можу порівняти.
Є те, що у вас виробила війна?
Складне питання. Безумовно, у війні ми багато чого можемо навчитися з медичного погляду, з погляду надання допомоги, зазвичай військові розробки в цій сфері перекочовують у цивільний сектор і там знаходять собі застосування.
Далеко ходити не треба, візьмемо турнікет. Турнікет – це був винахід суто для військових. Зараз він має бути у будь-якій кареті швидкої допомоги, тому що це надшвидкий, наднадійний засіб зупинки масивної кровотечі. Механізм, як ця кровотеча виникла, може бути як цивільний, так і військовий. Так, винахід військовий, який перейшов у цивільну площину і чудово себе демонструє.
Якщо говорити про здобуток під час нашої великої війни, то це для мене, по-перше, кількість людей, які почали вчитися, і відсоток людей, які проходять курси першої домедичної допомоги, тактичної медицини. В Києві, я впевнений, що якщо ми 10 людей в центрі зупинимо, то в когось в рюкзаку знайдеться турнікет. Це набагато більше, ніж було до початку повномасштабної війни. Тобто рівень знань у суспільстві значно збільшився. Достатньо? Недостатньо, але значно збільшився. На мою думку, це такий основний великий здобуток.
Наскільки нам вистачає людей? Скажімо, якщо прийшов Олексій і звернувся до мешканців Костянтинівки і сказав: "Приєднуйтесь, ми навчимо, ми допоможемо". Я думаю, що це дуже сильно б допомогло. Ви пробували звернутись до місцевого населення?
Ні, ми не пробували звертатись до місцевого населення. Я не вважаю, що потрібно намагатися охопити все. Ми обрали для себе напрямок цивільної медицини, ми зараз працюємо і збільшуємося у цій площині.
Скільки людей в команді, яка зараз працює?
Людей, які їздять в Костянтинівку, дев'ять наразі. Тридцять два – лікарі, які доєднуються до роботи дистанційно.
Давайте по тим унікальним випадкам, з якими вам довелося зіткнутися. Коли вам доводилось надавати екстрену допомогу, в тому числі, може, і пологи, все що завгодно?
Велика проблема у цьому проєкті полягає в тому, що його важко висвітлювати. Коли ми займалися травмою, було багато випадків, які цікаво було розповісти, які трагічні, складні, які шокували населення і привертали увагу до цього проєкту. А коли ми говоримо про прийом сімейного лікаря, а здебільшого це наша історія зараз, то він не видовищний, не вражає своєю трагічністю і не шокує. Важко про це писати, і мені нещодавно написали, що якось я неправильно висвітлюю цю тему у своїх соціальних мережах, потрібно якісь цікаві історії розповідати. Екшен, ми знайшли злоякісне новоутворення у пані 50 років. Екшену про нього розповідати мало, тому що це доволі складна історія, в неї немає грошей на лікування і от вона просто знає про це новоутворення зараз. Збільшення щитовидної залози, цистит не лікований багато років. Тобто це такі якісь захворювання, які не інстаграмні, не привертають багато уваги.
Я не вірю, що немає якогось легендарного дідуся або бабусі, які б були просто ваші постійні клієнти. Ви приймаєте в якомусь кабінеті, до вас приходять або до вас можна звернутися і ви приходите до когось додому?
Ми приймаємо у приміщенні міської лікарні. Щоб з'явився певний рівень довіри до нашого проєкту, ми уклали меморандум про співпрацю з місцевою адміністрацією, з місцевою військовою адміністрацією, з місцевою лікарнею.
Ми, власне, знаходимося у приміщенні лікарні. Це заспокоює особливо літніх пацієнтів, що все надійно, все по-справжньому. Випадки смішні трапляються, мабуть, постійно, але пологів не приймали, зразу кажу: пологів не було. Але якась пані може приходити чотири рази на тиждень з однією і тою самою історією, що їй здалося, що вона отруїлася, з'їла миш'як і отруїлася, бо вона забуває на наступний день, що вона вже ходила, приходить знову, розповідає ту саму історію, ще раз і ще раз, і ще раз. Вона досі, до речі, ходить з тим самим випадком.
Постійна історія, що жінки записують своїх чоловіків. Вони приходять вдвох, не зрозуміло, хто записаний. Вона записується сама, але приходить з чоловіком і відповідає за нього на питання. Тобто при зборі анамнезу її запитують, вона каже, що він палить 10 років, і ти посередині намагаєшся зрозуміти, хто взагалі в тебе на прийомі, і виявляється, що він не хотів йти, і вона його таки притягнула. 20 років він не був у лікаря, а вже такий стан, що зараз ще трошки почекають і вже буде запізно. Ну, знаєте, як чоловіки, поки не відвалилося, то можна і не йти ще. Якісь такі вони смішні, комічні, побутові історії щодня відбуваються.
Ви приїжджаєте туди, є елементарна річ. Десь треба жити, десь треба помитись. Знаєте, який найбільший іноді страх у наших бійців? Вони бояться загинути під час того, коли вони в туалеті...
У мене постійно, коли працював на виїздах, коли мені потрібно було відійти вмитися, обов'язково починають обстрілювати. Тільки відкриваєш воду і в рушничку біжиш кудись в той підвал.
Ваш побут влаштований або так кожного разу, як вперше?
Наш побут цілком влаштований, ми почали прийом вісім місяців тому і з того часу закрилися тільки на новорічні свята. Ми працюємо на ротаційній основі, тобто одна команда пост здала, інша команда пост прийняла. Ми орендували собі квартиру недалеко від лікарні і вона цілком пристойно виглядає.
А місто живе? Світло, вода?
Місто живе. Дехто вважає, що це останній рубіж цивілізації і там вовки бігають, але ні, базар працює, обмежену кількість часу, але працює, Aroma Kava навіть працює.
Багато лікарів виїхало з Костянтинівки? Є велика нестача спеціалістів?
Багато лікарів поїхало, є велика нестача спеціалістів. Статистика, яка мені відома, що лишилася чверть персоналу. В тих закладах, медичних закладах, з якими ми спілкуємося, чверть від усього наявного персоналу тільки залишилися. Уявляємо, що було 40 тисяч, зараз умовно ті самі 40 тисяч залишилося з урахуванням військових, які є і які теж хворіють, в них не тільки поранення відбуваються, але розлад, захворіли, нежить, будь-яка побутова хвороба, їм теж треба лікуватися. Тобто на ту саму кількість людей залишилась умовно чверть медичного персоналу. Це колапс системи.
Які у вас взаємостосунки з військовими лікарями? Як реагують вони і як реагуєте на їхні прохання ви?
По-перше, хочу сказати щодо кількості людей. Люди з того самого Бахмута, з усіх тих регіонів, які зараз по факту розтрощені, виїжджали, і нерідко вони виїжджали саме в Костянтинівку. Тобто там є великий приток переселенців, і велика кількість військовослужбовців там постійно проживає, тому я не думаю, що місто стало меншим, ніж до війни.
Щодо лікування військових. У нас досить добрі стосунки з великою кількістю підрозділів, тому що перші півтора року війни ми займалися виключно медичною травмою, співпрацювали з великою кількістю підрозділів. На Бахмутському стабілізаційному пункті я прожив пів року. Всіх хлопців, хто працював в тому регіоні, ми знаємо. Усі знають, що ми знаходимося тут і можна звернутися по допомогу, звернутися про ліки, звернутися про обстеження. Немає ніякої інституційної співпраці, ніяких підписаних меморандумів з ніякими частинами. Але на рівні особистого знайомства всі знають і звертаються, кому потрібна допомога – без проблем.
Лікар зараз там суперавторитет?
Лікар суперавторитетом стає, коли вже так болить, що нема куди бігти. От тоді лікар стає суперавторитетом. А поки можна потерпіти, то все зроблю, все полікую, але потім.
Трошечки про психологію людей, які були змушені покинути свої домівки, але відійшли недалеко, відійшли до вас. Є люди з Бахмута до Костянтинівки. Цих людей можна впізнати? Вони якось відрізняються, їхня психологія, їхній настрій відрізняються від тих, хто ще є місцевий, і кому пощастило, що у них є дах над головою і вони живуть в рідному місті?
Ви знаєте, скоріше відрізняються. Люди, які жили постійно в Костянтинівці, їхній побут більш облаштований, вони більше знають, розуміються на цій місцевості і почувають себе більш комфортно. Люди, які приїхали з Бахмута, вже багато втратили, це відчувається в розмовах, це відчувається при будь-якому контакті з такими людьми. У них усіх є спільні риси. Є адміністрація міста Бахмута, вона зараз виїхала, і так сталося, що вони шукали місце у Києві, і ми їх приютили в нашому штабі, тепер "Зграя" приймає адміністрацію Бахмута у себе на постійній основі. Тобто ми маємо багато спілкування з бахмутянами як в Костянтинівці, так і в Києві, і є спільні риси у цих людей. Безумовно, і вони відрізняються від жителів Костянтинівки.
На жаль, так сталося, що поряд з прекрасними людьми є не дуже хороші люди. Скажімо так, Костянтинівка, від того що стільки людей були вимушені до них звернутися, допомагає щиро від душі або намагається на цьому заробити?
Костянтинівка, безумовно, допомагає щиро від душі і намагається на цьому щось заробити. Пам’ятаєте, як у Львові було перші три місяці, коли всі туди поїхали. Важко відповісти. Наприклад, біля нашої лікарні є такий пункт, де ви можете принести свої речі, віддати їх у пральню, їх красиво попруть, з чудовим кондиціонером, ви заберете їх через чотири години свіжі, пахучі. Клас. Хочу таке в Києві. Спробуйте орендувати квартиру в Костянтинівці і ціни вас здивують, вони не менші за київські ціни. Тобто однушка в Костянтинівці за 12 тисяч цілком реально. Намагаються заробити? Так. Можемо їх засуджувати? Особисто я і не засуджую. Ці люди втратили вже багато і важко якось це оцінити. Початкове питання, чи намагаються заробити, чи від щирого серця? Від щирого серця і, мабуть, трохи намагаються заробити.
Траплялось у вас, щоб підходили ваші друзі, знайомі, близькі або ті, хто там в Констасі і казали: "Олексій, а нахрена тобі це все потрібно?"
Траплялося неодноразово, траплялося на всіх етапах нашої діяльності.
Ви виробили певну відповідь? Що ви їм кажете?
Так, виробив. Загальне пояснення буде таке: що допоки країна не покликала мене у лави війська, я маю щось робити для нашої спільної перемоги. Я знайшов ту нішу і ту діяльність, в якій я приношу, на мою думку, немало користі. Не бачу якоїсь можливості для себе зараз займатися чимось іншим, щоб заробляти гроші, поїхати кудись.
Моя родина, вся моя родина живе в Ізраїлі, і як ви розумієте, за національним признаком я б теж міг туди приїхати. Але я обрав свідомо для себе, поживши в багатьох країнах, я свідомо повернувся в Україну – це мій дім, і я хочу тут лишатися, не бачу такого сценарію, щоб у найскрутніший час я кудись втечу і потім повернуся. У 2014 році вся родина поїхала в Карміель, а я поїхав в АТО служити, і постійно батьки питають, чи я не передумав, тут же ж якось спокійніше. Коли вже в нас була повномасштабна історія, і вони почали дзвонити, казати: "Вже, мабуть, пора". Потім вся ця історія почалась в Ізраїлі.
