Працювати швидко, але не поспішати – саме таким принципом керуються в роботі сапери ДСНС України брати Максим та Артем Подьячеви. В інтерв’ю UWN вони розповіли, чи реально стати сапером "з нуля", чи дослухаються під час роботи до інтуїції та які "сюрпризи" залишають росіяни на деокупованих територіях.
Максим працює сапером в Миколаївській області, на службі менше як рік, але вже встиг з’їздити в ротацію. Артем – прийшов в ДСНС ще 10 років тому і зараз обіймає посаду начальника відділення підводного розмінування в Одеській області.
Чи можна зайти в професію "з нуля"?
Максим: Я прийшов в серпні саме "з нуля". Треба було починати щось робити. Була надія, що війна закінчиться за рік, але такої надії більше немає. З України я нікуди не збирався їхати, треба було думати, чим зайнятися. За освітою я електрик, перед тим як прийшов в ДСНС, взагалі меблями займався. Я зібрав всі необхідні документи і мене направили на навчання, тоді був прискорений курс – 1,5 місяця, оскільки зазвичай він триває три місяці. Після навчання був місяць атестації і одразу після атестації поїхав в ротацію. І на цей час – вже друге відрядження.
Артем: До нас приходять кандидати на посаду в основному з нульовою підготовкою і далі напрацьовують досвід. У нас є декілька людей, серед них я, з армійською спеціальністю. Коли прийшов в ДСНС 10 років тому, у мене у військовому квитку було зазначено "сапер" і мене одразу відправили сюди. Зараз можна прийти з абсолютно нульовою підготовкою, тебе направляють на навчання. Там дають всі необхідні первісні знання, щоб можна було виконувати якісь задачі. Але все одно, навіть після навчання не допускають до самостійної роботи в полі. Спочатку новенький їде в складі відділення. І вже в складі відділення виконує задачі чи на ротації, чи по місцю на заявки. Дивиться, як працюють більш досвідчені хлопці, і з часом вже самостійно виконує задачі.
Які якості мають бути у сапера?
Артем: Зі свого досвіду я б сказав, дуже сильно впливає те, чи служила людина в армії. Є люди, які служили в армії і з ними важко працювати разом, вони можуть чогось боятися або елементарно дисципліни немає. А дисципліна в цій професії має стояти ледь не на першому місці. Бувають виключення з тих хлопців, які не служили в армії, і з ними дуже приємно працювати і вони стають майстрами своєї справи з часом.
Для мене важливо знати, чи служила людина в армії, якщо ні, то підхід інший. Якщо служила, то людина як мінімум знає, що таке субординація. Оскільки тут головне дисципліна, слухати старших, нікуди не поспішати, бути зібраним. Працювати швидко, але не поспішати. Нас з цим ніколи ніхто не підганяє, але бувають такі ситуації, коли треба працювати швидше.
Розкажіть про свою роботу сьогодні
Максим: На цей час працюємо на цивільних – це нафтопровід. Більшу частину часу ми працюємо за заявками – люди пишуть, що знайшли якийсь вибухонебезпечний предмет і ми їдемо його або утилізуємо, або знищуємо.
Артем: У ДСНС я одразу обійняв посаду водолаза-сапера. Зараз – начальник відділення підводного розмінування. Але так само виконую завдання з розмінування сухопутних територій, у нас відділення в Одеській області, яке виконує задачі з розмінування водних акваторій.
З початком широкомасштабного вторгнення роботи стало в рази більше. В мирний час у нас і так було багато роботи, у нас одна група – 15 людей на всю Одеську область і ми її фактично перекривали. Тоді ми їздили виключно на розмінування та знешкодження боєприпасів часів Другої світової війни. І виходило в середньому десь більше ніж 300 залучень в рік, в середньому виїзд був кожен день. А зараз в рази стало більше залучень, і концентрація, і вибухонебезпечні предмети інші. Це вже не вибухонебезпечний предмет часів Другої світової. Але, знову ж таки, коли війна почалась, ми пройшли ще підготовку, інструктаж, нову інформацію постійно доводять. Ми їздили минулого року в Чернігівську область, Ічня, Донецька область, Слов'янськ, Миколаївська область, Снігурівка.
Опишіть, як відбувається процес розмінування
Максим: Коли ми знаходимо якийсь вибухонебезпечний предмет, перше що ми робимо, відступаємо трошки, попереджаємо всіх, що знайдено вибухонебезпечний предмет. Оскільки, залежно від того, що ти знайшов, є шанс, що ще навколо можуть бути розкидані. І після цього починається безпосередня перевірка знайденого вибухонебезпечного предмета, його обкоп, прощупування щупом на наявність "сюрпризів" під ним, оскільки варіантів, що можна зробити і як закласти "додаток", дуже багато. Потім підходить вже безпосередньо начальник відділення, коли ми перевірили, і вже далі ухвалюється рішення, залежно від того, який це боєприпас або снаряд. Тому що, наприклад, деякі предмети можна транспортувати, деякі знищуються на місці. І приймається рішення, що з ним робити. Більшу частину вибухонебезпечних предметів намагаємося знищувати на місці, тому що дуже багато "сюрпризів" всіляких. Тому, якщо це не приватні будинки, а якісь поля, то намагаємося навіть не чіпати – це ризиковано. Дуже багато випадків було, коли встановлювали саморобні вибухові пристрої, плати якісь, на переворот, на швидкість. Наприклад, кладеш його в машину, розганяєшся швидше 40 км на годину і він вибухає. Варіантів багато і тому, щоб уникнути такого, намагаємося знешкоджувати все на місці. Було, що підривалися машини.
Якщо ми відпрацьовуємо по заявці, без врахування дороги, коли ми приїхали безпосередньо на місце роботи, роботи дві-три години, поки перевіриш, поки закладеш шашку, підготуєш і відповідно знищиш. Після цього йде перевірка місця.
Коли ми знаходимося у відрядженні, то ми приїжджаємо на визначену точку, як правило це термін 45 діб. Ми приїжджаємо і півтора місяця працюємо безпосередньо в одному місці. Ми працюємо шість днів на тиждень. Інколи, якщо призначать, чергуємо на відділенні у неділю. А потім повертаємося в Одесу і просто ходимо в частину робочі п’ять днів. В Одесі теж заявки бувають. А так знаходимося в частині, обслуговуємо техніку тощо.
Скільки вибухонебезпечних предметів вже вдалося знешкодити не рахував, це не цікаво. Їх тут велика кількість і тому це не має сенсу.
Як можете охарактеризувати російські боєприпаси та міни, з якими доводилось працювати?
Артем: Тут ми виїжджали на заявки по авіабомбах, касетних бомбах. Авіабомба "розкривається", а касетні елементи розліталися. На початку війни, коли у нас було ще недостатньо інформації, ми збирали їх. Але не мали це робити, можна сказати, нам пощастило.
По ротаціях, коли я їздив, нічого такого надзвичайного не було. Все ми це знали, звичайні розтяжки, чіпляли гранати Ф-1, сигнальні ракети – це все стандартно. Бувало замість підривника в протитанкову міну ставили протипіхотну міну. Для нас це було дико, для чого це потрібно, не дуже зрозуміло. Але якщо так подумати, то вона і на піхоту буде працювати, і на авто. А для ворога це був розхідний матеріал, протитанкових мін у них було багато, тому вони особливо не економили. Але якщо людина наступить на протипіхотну міну, яка встановлена в гніздо протитанкової, то від людини нічого не залишиться.
Всі міни за інструкцією ми маємо знищувати на місці, оскільки може бути встановлена "пастка на сапера". Але інколи доводиться відходити від правил, тому що не будемо ж ми знищувати міну в житловому будинку. Треба врахувати багато моментів, хто може постраждати, дивитися на саму міну, на її пошкодження. Але поки що на моєму досвіді не доводилося приймати такі рішення.
Інтуїція важлива у вашій професії?
Максим: Мабуть, важлива, але все одно більшу роль відіграє досвід та знання того, з чим ти працюєш. Я б поки що їй не довіряв.
Артем: Інтуїція, я не знаю, може, вона і має бути, але у мене такого не траплялося. І я думаю, що ми взагалі забагато уваги приділяємо інтуїції. Інколи думки проскакують: "а може, тут", "а раптом", але якщо не сталося нічого, ти просто забуваєш про ці думки, що в тебе десь проскочила якась чуйка. А якщо щось трапилось, то думаєш "а я ж про це подумав". Як правило, воно часто таке проскакує "чи варто йти туди, чи ні", "а може, там щось є", тому що концентрація таких нестандартних ситуацій у нас висока. Я маю на увазі у порівнянні зі звичайним життям, особливо коли ти їздиш на ротації. З часом це може йти у мінус в тому плані, що ти починаєш більш безпечно до цього ставитися. Інколи треба, щоб хтось в русло назад повертав. Бувають моменти, коли якби ти тільки приїхав в ротацію, ти б так не вчинив, а потім страх трохи притуплюється.
Ви працюєте в зоні бойових дій?
Артем: Вперед піхоти йдуть сапери, але це військові сапери. Вони роблять проходи для піхоти, це дуже небезпечна робота, ти працюєш безпосередньо перед ворогом. У тебе там шанси, якщо ніхто не прикриває, падають миттєво. Ми так близько не працюємо. Звільнили територію, пройшли ЗСУ, перевірили головну дорогу, але як правило вона не замінована, ворог на відходах як правило підриває мости. А коли йде зачистка, фільтрація, перекриття доріг, тоді ми заїжджаємо і працюємо разом з військовими. Неодноразово хлопці попадали під обстріли, ворогу все одно – ДСНС це чи військові – стріляють і скидають бомби і роблять касетні обстріли. І під артилерійськими обстрілами працювали, і з дронів скиди були.
Розкажіть про найлегший та найважчий випадки у вашій роботі
Артем: Так як я водолаз, буває що треба колегам допомогти знайти тіло потопленика. Але мені набагато простіше працювати з вибохонебезпечними предметами. Я люблю свою роботу, всі виїзди, всі заявки для мене нескладні. Якщо не треба багато копати. Оскільки буває прилітає настільки глибоко, що лопатою треба помахати добре. І ґрунт буває різний, а треба обережно і силу докласти, і не переборщити з цим. В цьому найбільша складність. А так із задоволенням і легко.
Найскладнішим був момент, коли наш водій підірвався. Ми їхали додому, тоді був наїзд на міну на дорозі. Це був той момент, коли ти їдеш перевіреною дорогою на 100% впевнений, в гарному настрої, повертаємося на базу і тут відбувається підрив, і ти не розумієш, що як і чому. Це було складно.
Максим: Таких щоб прямо важких не було. У нас тут взагалі все як буденність – поїхали і працюємо, такого щоб щось надто цікавого, поки що не було.
Артеме, як ви поставилися до того, що ваш брат теж вирішив стати сапером?
Я йому давно про це казав. У нього не одразу вийшло, було багато паперової волокити. Він пару раз казав, ну як одразу не виходить, то, може, не варто "всі яйця в одну корзину". Але вирішили спробувати останній раз. І все вийшло. А мені так навіть спокійніше. Є свої нюанси в роботі, але тут все залежить від тебе. Ти вийшов в поле, у тебе є прибор, і ти сам на сам із ситуацією. Якщо прильотів немає, то це навіть безпечніше, ніж керувати автомобілем в місті.
Дав брату пару порад. І до того ж в нас дуже хороша база, нас дуже добре навчають і у порівнянні із ЗСУ та поліцією, якщо ти хочеш, то все це осягнеш. І в поле одразу самого не випускають, враховуємо всі особливості новеньких, є індивідуальний підхід. Я пишаюсь, що брат працює поруч. Він добросовісний і з ним можна робити цю роботу. А роботи у нас ще багато.
