Валерій, артилерист однієї з бригад Морської піхоти, з перших годин повномасштабного вторгнення зустрічав ворога на бойових позиціях. Розповідає, як колаборанти проводили росіян через міст на Чонгарі, як раділи українським бійцям в тоді ще вільних селах під Мелітополем. І на власні очі бачив пекло, яке влаштували окупанти під Бахмутом. Там Валерій під час ворожого обстрілу і отримав важке поранення. Із зони ураження бійця буквально на собі виніс командир, дорогоцінний час не було втрачено і медики врятували ногу Валерія. Боєць розповів UWN, що відчував і переживав під час свого "найстрашнішого літа під Бахмутом".
Сказали стати на бойове чергування і не розкладатися
Валерій народився та виріс в Бердянську. Відслужив строкову службу, а перед самою війною підписав контракт, каже навіть не сумнівався, що повномасштабне вторгнення росіян неминуче.
"Офіційно ніхто не хотів казати, що буде така ситуація, але всі контрактники бачили новини і розуміли, що війна буде. Я за спеціальністю артилерист, старший матрос, морська піхота. В той момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми ще стояли біля Геніческа. Нам ніхто не казав, що має бути якийсь спротив, нам сказали стати на бойове чергування і не розкладатися. Окупанти лізли з флангів, прикордонники першими вступили в ближній бій. Ми на той момент теж вже розклалися, працювали на "Гіацинтах", це 152-й калібр, і провели успішний контратакуючий спротив, але у нас відмовили гармати. Вони були дуже старі, а нас завчасно ніхто не попередив, що треба провести ТО, щоб вести бойові дії, нам довелося від’їжджати в сторону Мелітополя і паралельно відстрілюватися".
Боєць переконує, події перших днів війни на Херсонщині – наслідок ряду помилок та непоінформованості, а не начебто здача ЗСУ своїх позицій і "розмінування мосту через Чонгар під окупантів".
"Це російська ІПСО і вкиди, що наші воїни не воювали під Херсоном, а просто здали позиції і втекли. Це не так. Просто завчасно про нас злили всю інформацію, знали, де ми і в якому квадраті. Наприклад, наше безпосереднє командування, зрозумівши це, перемістило розрахунок. А от щодо розмінування моста через Чонгар начебто спеціально під окупантів – це також неправда. По-перше, маємо розуміти, що розмінування – це дуже складний процес, розміновують одну стежку, а всі інші міни залишили на місці. По-друге, ті міни залишили в іншому активному місці. А колаборанти, вони провели тих покидьків прямо по тій дорозі, показали пальцем, де і куди проїжджати".
Хлопці робили більше ніж могли, але мали вберегти свої життя. І не дивлячись на те, що у них досі залишається ряд складних питань, чому їх не попередили, що треба готовитися до ворожого вторгнення, як так вийшло, що окупантів підпустили так близько, бійці працювали в турборежимі:
"Коли ми від’їжджали до Мелітополя, стріляли перекатами, зробили 10 снарядів – перекат, відповідь з боку окупанта була одразу, на одному місці більше 25 хвилин не можна було знаходитися. Перший день у нас зв’язку ні з ким не було, рації сіли. Наші командири ледь щось вигадали, ми три дні їхали до Запоріжжя. Відбивалися, стріляли, мокрі, голодні. Пам’ятаю, як нас зустрічали тоді під Любимовкою, що біля Мелітополя: люди плакали та дякували, що боремося, що не кидаємо їх. Зараз та Любимовка під окупантами, на ній, мабуть, вже і живого місця немає, а багатьох з тих людей – в живих. Далі ми відстрілювались під Запоріжжям, працювали під Василівкою. Цивільні там дуже радісно нас зустрічали, дякували, що ми прикриваємо їх, за те, що воюємо. Ми працювали в турборежимі – швидко розклади пушку, швидко стріляли, ми робили все що від нас залежить".
Це літо я запам’ятав на все життя, моє найстрашніше літо під Бахмутом
Всю весну розрахунок Валерія вів бойові дії на Запорізькому напрямку, аж поки до старої радянської гармати не закінчилися снаряди. Потім хлопці чекали, що їм привезуть гаубицю М777, а коли дочекалися, частина особового складу підрозділу поїхала на навчання в Німеччину.
"Після цього я перевівся в розрахунок, де були хлопці, які проходили навчання на М777, і попросив навчити мене. Гармата сама по собі дуже проста, найважче, коли тікаєш, складатися так, щоб вберегти себе і гармату. Але загальна обстановка була напружена. Ми чекали, що нас перекинуть на Бахмутський напрямок, намагалися себе психологічно налаштувати. А коли потрапили туди, це літо я запам’ятав на все життя – ці посадки, дубовий гай, холодні ночі. Як я там спав, як ми з побратимами проводили час, як ми готували гармату до роботи, як робили свою роботу".
Тоді ситуація під Бахмутом була вже важка, напівкотел, росіяни обстрілювали позиції наших оборонців з двох сторін, прострілювали посадки. Боєць згадує, що коли працювали на позиціях, думали лише про те, щоб це швидше закінчилось – хотілось курити і було страшно, що по тобі прилетить. Сумніву не було, рано чи пізно ворог вичислить, в якій посадці знаходиться розрахунок Валерія, проте команди змінити місце розташування не було:
"Тоді здавалося, що щось не так, що є домовленості якісь, але це були наші припущення. Ми продовжували працювати. Взагалі саме страшне для артилериста – це нічні стрільби. Якщо ніч дуже темна, спробуй вистав приціл, щось побачити. Я стояв біля курка, мені подобалось стріляти, а особливо подобалось, коли коптерщики показували відео, як палають вороги. Я не ставився до цього як до вбивства, я робив свою роботу – захищав Україну від окупантів. І Бог не раз мене уберіг там, під Бахмутом. Ми виїжджали з позиції і буквально за 30 секунд після того, як ми склали гармату, по нам почали працювати, снаряди розривались буквально біля машини. Ти їдеш по полю, воно слідом за тобою вибухає. У мене такий страх був… я ліг в машині, всі прижалися до бортів, там же снаряди були, і хлопці всі розуміли – якщо осколок залетить і пройде через корпус снаряда, детонація неминуча".
Командир іншого розрахунку виносив на собі
В одну з ночей ворог, вочевидь прослідкувавши за машиною, почав дуже щільно обстрілювати посадку, в якій знаходився розрахунок Валерія.
"Обстріл почався приблизно опівночі. Ми поглибились в посадку, там був висохлий ставок, але вони накидували поквадратно, намагались попасти всередину. Моя помилка була в тому, що я почав маневрувати, а не сидіти на місці. Треба було виходити. Ми йшли "цепочкою", але було настільки темно, що я не бачив, що відбувається на відстані витягнутої руки, хтось кричав, що треба тікати. Я дуже хотів втекти звідти. Хтось прокричав, що треба заводити машину і на машині швидко виїдемо, разом з гарматою, збережемо її і особовий склад. Я піднявся до машини, орієнтувався виключно по звуку мотора і коли підходив, за машиною метрах в 50 від мене прилітає 120-й калібр, осколки йдуть на машину і з-під машини, з-під колес залітають мені в ногу. Мене відкинуло, я впав, миттєво відчув кровотечу, кров була артеріальна. Одразу відчув оніміння, шок і потужну панічну атаку. Такий страх смерті, коли з тебе б’є фонтан власної крові, я не відчував ніколи".
Побратим допоміг пораненому накласти турнікет. Тим часом водієві вдалося завести машину, а командир гармати іншого розрахунку Олександр Шевельов допомагав евакуювати Валерія.
"Болі ти не відчуваєш одразу, адській біль приходить за пару хвилин. Мене закинули в кузов. Росіяни продовжували пристрілку, нам попробивало колеса, скло, водій майже нічого не бачив. Ми виїжджали по темряві, потім машина стала десь за 300 метрів від тієї посадки. Ворог продовжував пристрілку, ми мали тікати від машини. На той момент посадка вже палала. Побратими затягнули мені на бедрі турнікети, зупинили кровотечу, але сил у мене майже не залишалось, я не міг піднятися. Єдине, що мене змушувало викарабкуватися з машини, – це думка про мою родину, я казав собі, що буду жити. До мене підбіг Шевельов, який допомогав мені дістатися машини, і сказав, щоб запригував на нього. Він весь час кричав, щоб швидше, а я при цьому в броні, в касці, впав, але все ж таки видерся на нього як міг, схопився за шию. Він мене потягнув. Тягнув мене, потім підключилися ще хлопці, але це я вже погано пам’ятаю. Коли біля нас були прильоти, ми падали, лягали посеред поля. Я бачив, що у командира сили закінчувалися, але він продовжував мене тягнути через поле з соняхами".
Врешті хлопці витягли пораненого побратима до дороги і Валерія евакуювали:
"Вже в машині, я прижав до себе поранену ногу і відчуваю, що кровотеча ще є, паніка залишається, я кричу швидше-швидше. А коли доїхали, хлопець, що був поруч, побіг шукати ще когось, щоб допомогли мене винести з машини, але я цього не знав, почалась чергова паніка".
Якщо повернуся на службу, картоплю чистити не буду, буду нищити ворога далі
"В мене було проникне вогнепальне поранення великої гомілкової кістки і малої гомілкової кістки з переломами і деформацією, вона розлетілася на осколки. Потім лікарі казали, що в мене 5 см кістки немає. Але ногу врятували, ампутації вдалося уникнути. Після операцій в Україні мене відправили на лікування в Німеччину. Я був 1000-м, кого відвезли за кордон, 1 вересня 2022 року мені зробили операцію на нозі, вставили імплант. Імплант прижився, хоча були побоювання, що він не приживеться. Потім я почав ходити на милицях постійно і так до весни. Влітку я почав займатися дома спортом. Зараз реабілітація ще триває. І якщо мені доведеться повернутися на службу, я картоплю чистити не буду. Буду продовжувати нищити окупантів. В такому випадку можу сказати, дайте мені шнурок, я буду стріляти".
