Я пам’ятаю той день, коли Росія вторглася в Україну. 24 лютого минулого року був сонячний день, і ми були на лижному курорті з родиною, у дітей були канікули. Ніхто з нас не думав, що Росія може окупувати частину України, але як тільки це сталося, я знала, що біженці приїдуть до Європи, і не тільки до кордону, не тільки в Угорщину, Польщу, Румунію, але через кілька днів вони будуть у Бельгії. Звичайно, я не була готова. Ти не можеш бути готовим прийняти стільки біженців, але я відчула, що все наше суспільство має зробити свою частину роботи. Як і в Першій, так і в Другій світових війнах багато наших дідусів і бабусь приймали в себе біженців, або самі були біженцями, тож я поговорила зі своєю родиною (мої діти – Лола, їй 14, і Лео, йому 13 років), і ми всі погодилися, що прийматимемо сім’ї, прийматимемо так довго, як їм буде потрібно, тому що це те, як ми можемо допомогти цим людям у жахливій ситуації.
Ми прийняли шість сімей. Перша родина – це Роман і Маша, вони приїхали у перший тиждень війни, я дізналася про них з музичної школи, де навчаються мої діти грі на фортепіано і віолончелі. Директор цієї школи також українець, я сказала йому, що готова приймати людей, і за кілька годин він зателефонував мені і сказав, що мама з дитиною в аеропорті і їм немає куди йти.
За кілька днів вони поїхали далі, в Португалію, а ми прийняли більшу родину – з п'яти людей. Діти у них – також музиканти, жінка була доктором. Вони залишилися у нас на кілька місяців, але дуже сумували за домом і відчули, що їм треба повернутися, аби допомагати. Зараз вони у Києві, ми підтримуємо зв’язок із ними і досі.
Далі була родина з чотирьох людей – Наталія, Тимур і двоє їхніх дітей, Максим і Каріна. Вони також залишилися на кілька місяців, і я дуже рада, що їм вдалося знайти роботу тут і тепер вони самостійно винаймають житло.
Влітку ми виїжджали на канікули і мали більше вільного місця, кімнати моїх дітей, зокрема, були пусті. Ми прийняли родину, яка дуже цього потребувала, вони приїхали з-під обстрілів з Маріуполя – мама і дитина. І ще – родину з Харкова, мама і двоє дітей. І остання родина, також з п'ятьох людей, яка приїхала наприкінці літа, Олександр, Ірина і троє дітей: Софія, 12 років, Святослав, 9 і Діані 4 роки.
Тож загалом шість родин, приблизно 20 людей, переважно діти. Я думаю, якщо ти відкриваєш свої двері, ці люди стають частиною твоєї сім’ї. Звичайно, це не романтична ідилія, ми дуже різні – історії життя, різний рівень освіти, культурні відмінності, може, хтось має романтичну картинку цього, тож дуже важливо домовитися заздалегідь, як ви будете ділити будинок, хто буде готувати їсти і коли, якісь базові правила. Я думаю, якщо спілкуватись і поважати один одного, все може бути дуже добре, але важливо пам’ятати, що ці люди отримали психологічні травми і стрес, вони перебувають у стресі кожен день їхнього життя, тому дуже важливо бути розуміючим і тактовним, вони всі були дуже різні, з деякими з них ми стали близькими друзями, з іншими ми завжди будемо раді один одному.
Я ніколи не була в Україні, я була в багатьох частинах світу, у Центральній, Східній Європі, я знала про Україну, мої батьки мають друзів українців, тож це задоволення – вивчати культуру, музику. Мені здається, я скуштувала всі види борщу, я була вражена деякими речами, наприклад, якою важливою вони вважають освіту, я допомогла багатьом дітям потрапити до школи тут, і вони ще продовжували навчання онлайн в Україні. Це вражаюче, інколи це навіть занадто, діти займаються у двох школах, батьки перевіряють два домашні завдання, але я зрозуміла, що це дійсно важливо, я вражена, як школи в Україні продовжують діяти, незважаючи на відключення світла і поганий інтернет.
Майже 20 років тому я приїхала з моєї країни Угорщини, яка стала членом Європейського Союзу у 2004 році. Я приїхала до Бельгії, аби працювати тут в установах ЄС. Мої батьки різних національностей і у нас вдома часто залишалися іноземці, зокрема біженці з Вірменії, В’єтнаму, тож я зростала відкритою до цього. Я думаю це відрізняється від нас, хто емігрував, переслідуючи свою мрію. Ми переїхали в Бельгію, бо хотіли навчатися, працювати тут, працювати для Європейського Союзу, і для нас це здійснення мрії. Вони здебільшого приїхали сюди з кошмаром. Ірина казала мені, що вони думали, що прокинулись у нічному жахітті, вони не хотіли їхати сюди, їхня мотивація бути тут і якось інтегруватися, залишатися тут на довгий період, дуже відрізняється. Це важко зрозуміти.
Бельгійці дуже добре ставляться до іноземців, до українців зокрема. Багато з нас приймають біженців, хочуть поділитися своїм досвідом, як відкрити банківський рахунок, знайти школу, роботу, але ми також маємо усвідомлювати, що для багатьох українців мрія – повернутися додому. Зараз, за рік війни, вони, напевно, починають розуміти, що, на жаль, це може тривати довго, їм треба знайти роботу, потрібно інтегруватися, але це нелегко.
Коли в Україні почалася війна, я розуміла, що не всі люди, які живуть в Україні, – українці, у вас також багато студентів іноземців, багатьох національностей. Я допомагала таким біженцям, вони не проживали саме в мене, але я зробила групу в мережі, і люди змогли прийняти 300–400 людей в Брюсселі. Це були і турки, і азербайджанці, різні національності, різні культури, але всі вони резиденти України, всі у схожій ситуації. Багато з них не могли повернутися до України, звідки вони родом. Деяких у Фейсбуці я реєструвала в нашому районі, тут можна записатися, що ти готова приймати людей, і коли ти приймаєш одного, це передається від людини до людини далі. Коли приїжджає хтось один, він хоче покликати сестру, брата. Зараз приїжджають багато людей похилого віку, бо люди повертаються і привозять своїх бабусь. Велика частина біженців, з якими я контактувала, звичайно, має синів чи чоловіків, які воюють.
Я вважаю, Україна – частина європейського світу, звичайно, ваш шлях приєднання до Європи – довгий процес. Я бачила це на прикладі моєї країни – приєднання до ЄС зайняло 15 років. Тому що вам потрібно адаптувати ваші закони та правила до певних стандартів, а далі ви отримаєте вигоду від вашого членства. Я думаю, що все ж знадобиться кілька років, коли ви отримаєте всі переваги від членства. Я думаю, Європа робить дуже багато, ми зараз сильні і дуже об’єднані, я думаю, ми ніколи не бачили такого об’єднання в ЄС – це фінансування, гуманітарна допомога, дослідницькі програми для українських дослідників, студенти можуть приїжджати сюди, навіть там, де я працюю зараз, є українські інтерни. Багато з моїх колег також приймають біженців, вони допомагають щодня з мовними курсами, допомагають дітям зі школою, влаштовують заходи для збору коштів, багато з них працюють для допомоги Україні. Я не знаю європейську інституцію, яка б не допомагала Україні.
Я навчилася багато чого від українців, наприклад, наполегливості і стійкості. Для мене це вражаюче, що вони можуть прокинутися зранку і продовжувати жити. Це може статися з будь-ким з нас, тому я дійсно захоплююся цим. Я думаю, підтримка оснащенням, порадами, фінансами буде продовжуватися, я дуже сподіваюся, що перемога близько.
