"Гарнізон "Маріуполь" виконав поставлене бойове завдання. Вищим військовим командуванням було віддано наказ командирам підрозділів, які перебувають на "Азовсталі", зберегти життя особового складу", – йшлося в повідомленні Генерального штабу від 17 травня 2022 року. Два роки тому наші воїни після 86 днів оборони міста Марії, вийшли в полон. Частину з них вдалося обміняти, частина, близько двох тисяч оборонців Маріуполя, досі залишаються в російському полоні.
Сергій Совінський, начальник штабу одного з підрозділів НГУ, оборонець Маріуполя, який після полону повернувся на службу, розповів UWN, за яких умов Україна може повернути своїх полонених та чи доводилось йому якось обґрунтовувати своїм підлеглим необхідність виходу в полон.
Ще у 2014 році я зрозумів, що ця війна так просто не закінчиться
Починаючи з 2014 року, мабуть, багато хто не розумів, що йде війна, окрім прикордонних районів Донецької та Луганської областей, бо тоді ми б зовсім по-іншому підготувалися до 2022-го. Тоді, з 16 квітня 2014 року, після декількох спроб "перемовин", коли росіяни намагалися схилити нас на свій бік, обіцяючи всі можливі блага, коли прийшли до мене в частину, тоді був окремий батальйон, половина з якого строковики, я сказав, що планую дати відсіч. Я зібрав особовий склад і сказав, що якщо буде спроба захоплення, в тому числі збройного, я сам без вас цього не зроблю. Переважна кількість хлопців та дівчат, сказали, що залишаються зі мною і я можу на них розраховувати. Один-єдиний строковик з 300 людей сказав "я піду". Ми його з Богом відправили, а решта залишилася. І тоді у 2014 році всі хлопці вижили, і це враховуючи всі події на сході Маріуполя, Новоазовськ, Широкино. Багато хто з них вже звільнився, а деякі повернулись в частину як контрактники.
Ми ще тоді зрозуміли, що ця війна так просто не закінчиться, тому і "Азов", і інші підрозділи, які дислокувалися на полігонах Маріуполя, готувалися до широкомасштабної війни.
"Азовсталь" була тиром. Все було ясно без слів
На той час ані військової, ані цивільної техніки, щоб можна було переміщатися, хоча б доставити поранених, не було. Не було медикаментів, не було їжі, а питної води залишилось на п'ять-шість діб. Ресурсів там не залишилось. При відсутності нашої авіації "Азовсталь" – це вже був тир. І вже були загиблі люди в деяких бункерах, на одному більше ніж 20 людей загинуло, на іншому – більше ніж 40. Враховуючи таку ситуацію, це був не бій, залишалось тільки чекати, коли вже буде твоя черга, коли буде чергова авіабомба, одну сховище витримає, другу витримає, а третю-четверту – ні. Тому пояснювати цю ситуацію не треба було. Про цю ситуацію можна було б говорити, якби було чим і як вести бій. А якщо ти розумієш, що бій нічим вести, а поранені лиш додаються і їм допомоги вже нічим… І дивлячись на цю картину, всі розуміли, що це єдиний вихід. Слова тоді вже були не потрібні.
Основним чинником звільнення будуть тільки наші успіхи на фронті
Я вважаю, найбільше, що ми можемо зробити, – це мати успіхи на фронті. Якщо не буде успіхів на фронті, то ніколи путінська кліка не буде погоджуватися на наші умови. Я вважаю, що потрібне і широке висвітлення цього питання в медіапросторі, і важлива підтримка родин полонених, які влаштовують акції. Дуже добре, коли є такі проєкти, які підтримують родини загиблих і безвісти зниклих.
Але найбільший успіх буде тоді, коли у нас будуть успіхи на фронті. А звідси витікають інші складові – це допомога, яка повинна бути в озброєнні й оснащенні, друге – це особовий склад, який буде використовувати та застосовувати цю допомогу, третє – це логістичне забезпечення з боку ЄС та США, починаючи з генераторів для військових і закінчуючи цивільною інфраструктурою. Ці складові, які повинні нам дати успіхи на фронті, і тоді лише ми прискоримо обмін наших полонених, як би це дивно не звучало.
Ми не допрацьовуємо в тому плані, що у нас не вистачає людських ресурсів, і ми це добре розуміємо. Ті хлопці, які були у 2022 році, у 2023-му, на жаль більшість з них або поранені, або загинули. Ті хлопці, які зараз приходять, потребують подальшого навчання. На це теж треба зважати.
Наявність людських ресурсів, наявність матеріально-технічного забезпечення і логістична підтримка дадуть успіхи на фронті, які зможуть звільнити наших полонених.
Тому що зусилля, починаючи від волонтерських організацій і закінчуючи Папою Римським, на жаль, не дають тих результатів за ці два роки, які б ми хотіли. Так, дякуючи всім ним частина хлопців та дівчат виходять, але їх дуже багато залишається в полоні. А кожен місяць, кожен день і кожна година, які вони там проводять, не йдуть не на користь їх психічному стану, ні на користь здоров'ю.
Основним чинником звільнення будуть тільки наші успіхи на фронті. Все решта теж потрібно, але РФ розуміє тільки силу. Чим більше політиків та бізнесменів зараз зрозуміють, що не вбережуть свій бізнес ані у Варшаві, ані в Прибалтиці, якщо всі наші сили не будуть направлені на те, щоб якомога краще підготуватися, озброїти та забезпечити наших військовослужбовців на фронті. Інакше ми не звільнимо наших полонених.
