Петро Красицький – ветеран АТО та повномасштабної війни. У 2014 році служив у 25-й парашутно-десантній бригаді, а після 24 лютого 2022 року воював на сході в складі 72-ї бригади ЗСУ. Під час служби переніс гіпертонічну хворобу та інсульт, після першої – провоював ще рік "на пігулках". Після інсульту – був демобілізований і, пройшовши реабілітацію, виграв державний грант та відкрив у Києві власний медичний центр "Разом". В центрі працюють лікарі загальної медицини та вузькопрофільні спеціалісти, які у певні дні приймають військовослужбовців, а також членів їх сімей безплатно. Петро розповів UWN, чому вирішив продовжувати службу після першого інсульту, як виникла ідея створення медичного центру, з якими перепонами під час відкриття власної справи зіткнувся, а також про власний досвід лікування. Розповідати про досвід відкриття центру та власну історію Петру допомагала співзасновник центру, медичний директор та сімейний лікар Юлія.
"Майже рік воював на пігулках. "Ось тобі пачка пігулок, їж, якщо доживеш до ранку – будеш жити, якщо ні, отам прикопаємо біля забору""
Петро Володимирович, розкажіть, що вас привело до думки відкрити власний медичний центр?
Петро Красицький: З 2014 року був бійцем 25-ї парашутно-десантної бригади. З 24 лютого 2022 року спочатку проходив службу у 101-й бригаді, потім перевівся у 72-гу бригаду. Юлії Станіславівні я зателефонував в перші дні широкомасштабного вторгнення, коли у мене з’явилися ознаки гіпертонічної хвороби, тиск перший раз був 220/120. І коли мені лікар, до якого я прийшов в частині, сказав: "Що ти хочеш? Всі лікарні зараз закриті, ось тобі пачка "Каптопресу", їж, якщо доживеш до ранку будеш жити, якщо ні, отам прикопаємо, біля забору". Я тоді зателефонував Юлії Станіславівні, кажу рятуй, бо капець. Вона мене телефоном розпитала, що зі мною, написала купу пігулок, волонтери понаходили мені трохи ліків і з того часу ще майже рік на ліках провоював.
Вона також направила мене до свого знайомого кардіолога, а я тоді дуже боявся, щоб мене не списали, я їм казав, щоб не думали навіть в карточку написати, що у мене тиск високий. Зробили мені УЗД серця, передивились, щоб у мене не було інфаркту. Потім, правда, виявилось, що інсульт, але майже рік провоював на пігулках.
Рік на пігулках?!
Петро Красицький: На той час я знав, що країна цього потребує і віддавав всі сили. У мене був досвід ще з 2014–2015 років, цей досвід треба було передавати. Хоча війна зараз не така, як тоді, але той досвід ми використовували всі дуже – хлопці такі, як я. Разом з нами приходили люди, які взагалі зброї в руках не тримали. Мій брат так само пішов, племіннику 21 рік, він був контрактником у 95-й бригаді, там пройшов навчання на бойового медика. Брату моєму 30 років, і він зараз також воює. В ті роки він був малий, я його не пустив, а зараз, 24 лютого він вивіз сім'ю, а сам повернувся і сказав "Минулого разу, коли це все почалось, ти мене з жінками відправив і я лишився, цього разу так не буде". Він приїхав, ми його вчили розбирати автомат, що з ним взагалі робити і як ним користуватися. Стріляти він вміє з дитинства, у нас батько військовий був, як тримати зброю, він знав, але більше нічого. А зараз, мабуть, ще й мене може багато чому навчити.
Юлія Барболіна: Племінник Петра Володимировича – бойовий медик, звільнений із ЗСУ через важке поранення, у нього черепно-мозкова травма, в лобній частині голові стоїть титанова пластина 29 мм. Він отримав орден Богдана Хмельницького і зараз збирається повертатись назад. Шукає шляхи і можливості, як може далі допомагати нашим військовим, але вже у військовому квитку написано, що він виключений з військового обліку, то дорога назад в армію закрита.
"Паралізувало праву сторону. Після реабілітації зрозумів, що хочу відкрити свій медичний центр"
Вас теж виключено з військового обліку?
Петро Красицький: Так. Перший інсульт стався, коли я був на сході у складі 48-го батальйону 72-ї бригади. Тоді лікування було протягом двох місяців, проходження ВЛК, списання, тому що з такими хворобами вже не тримають в армії. Потім прийшов на прийом до Юлії Станіславівни, відправила мене на МРТ, показав їй результати і одразу викликали швидку, завезли на ЛШД з повторним інсультом. Паралізувало праву сторону, пройшов 1,5 року реабілітації, в Україні і в Чехії. І слава Богу руки вже рухаються та ходжу без палички.
Де краще було проходити реабілітацію – в Україні чи в Чехії?
Петро Красицький: Лікарі в нашій країні найкращі, це я відчув на собі, на своєму досвіді, на лікуванні та реабілітації. Але їм не вистачає європейських заробітних плат. Лікують вони і ставляться до пацієнтів на рівні, тим більше маючи досвід керування невеличким медичним центром, я можу сказати – лікарі у нас найкращі. Не можна з Європою порівнювати. І Європа не має досвіду лікування травм, набутих та отриманих під час бойових дій. І у мене був не просто інсульт, він пов'язаний з контузіями, які у мене були, тому наші лікарі впорались. Реабілітацію я проходив спочатку у нас, потім "Київ мілітарі хаб" відправив мене в Чехію на місяць. Там профільний заклад, який займається виключно інсультниками і вони їдуть туди зі всього світу. Реабілітація була важка тільки тому, що я там був один українець. Так сталося, що я був "пробний", перший пацієнт, який поїхав в той реабілітаційний центр. Зараз туди більше наших хлопців їде. Було трохи важко через мовний бар’єр. Час реабілітації у них там мінімум місяць, зараз формують групи – три-п'ять осіб. Але був час на те, щоб проходити всі, які вони надавали реабілітаційні послуги і не на що не відволікатися, тому що спілкуватися не було з ким.
Там і виникла ідея створення медичного центру?
Петро Красицький: Потім повернувся в Україну, заїхав до свого сімейного лікаря на той час, і так за чашкою кави пішла розмова. Спочатку я розказав, де був і що зі мною робили, ще з паличкою ходів. Сказав тоді, що дуже хотілося б зробити такий центр, який буде надавати послуги з європейським сервісом. Техніка у нас теж доволі непогана, є з чим порівнювати. Навіть вже в нашій роботі, наприклад кольпоскоп, який ми останній закупали, за грантові кошти, ми купили наш. І гінеколог дуже задоволена, вона його довго вибирала і сказала, що іноземний не потрібно, будемо підтримувати вітчизняного виробника. І хотілось б, звісно, дійти того рівня, коли ми зможемо платити заробітні плати нашим лікарям, такі як платять в Європі.
"Ночами писали стратегії, проходили курси з ведення бізнесу та написання грантів"
Чи важко ветерану відкрити свій бізнес?
Петро Красицький: Без підтримки важко. У мене була підтримка родини, підтримки Юлії Станіславівни. Ми ночами сиділи, писали, виправляли, приходили курси з ведення бізнесу, написання грантів. А якщо ветеран сам, то не буде толку. Потрібна команда, потрібна підтримка. Ми вміємо воювати, ми вміємо йти до цілі, але коли ти сам – ти в полі не воїн. Ми довго шукали приміщення. Відкриття було 6 лютого, а приміщення ми забрали з листопада, довгий час був ремонт, готувались, звозили потрібне обладнання і обладнання продовжуємо звозити ще. Найважче, мабуть, було найти приміщення, підібрати таке, яке буде підходити під вимоги НСЗУ та МОЗ.
А з ними співпрацювати важко?
Петро Красицький: Як з будь-якою державною структурою, але раніше, мабуть, було важче. Все ж таки, все трохи оцифроване, в електронному вигляді. Програма Helsi дуже часто "висить", лікарям буває важко внести всі дані пацієнта, але вони її оновлюють і будемо сподіватися, що з часом воно дійде того стану, що все буде швидко. Тому що у нас на кожного пацієнта 30 хвилин прийом лікаря, але програма іноді затягує пацієнта на довше. Лікар вносить дані, а вони – не внеслись. Лікар вносить данні, зберігає, а вони не зберігаються і знову по колу. Тому є такі нюанси в роботі. Але ми все одно стараємося. Пацієнти всі задоволені.
Про медичний центр "Разом", його лікарів та пацієнтів
Юлія Станіславівна, розкажіть про вашу роботу лікарем в центрі
Юлія Барболіна: Я лікарка загальної практики, тобто сімейний лікар. У мене є ще одне місце роботи, я працюю в державному центрі, працюю як сімейний лікар з пацієнтами за декларацією і працюю у нас в клініці. Можу сказати, що лікар, він як в державному центрі, так і в приватному центрі, якщо виконує професійно свої обов’язки, то він їх виконує і там, і там. Але в плані навантаження порівняти неможливо. Тому що в державному центрі настільки велика завантаженість і настільки мало часу для того, щоб більше приділити пацієнту часу, що це дійсно дуже складно. Немає нормально налагодженої роботи в адміністративному плані, щоб пацієнти нормально йшли за записом, хоча б 20 хвилин. Але ці 20 хвилин приділялись на одного пацієнта. Тому що, на жаль, пацієнти у нас звикли так, що вони звертаються не за записом, а за потребою. Їм потрібно, навіть, якщо це не нагальна потреба, не екстрена ситуація, але їм потрібне якесь направлення, вони йдуть і вимагають, щоб їм це направлення зробили.
У нас в центрі на одного пацієнта ми виділяємо 30 хвилин, є можливість повноцінно оглянути, поспілкуватися із пацієнтом, дати йому нормальні рекомендації. Тому що одна річ, коли пацієнт звертається вже хворий, інша річ – це профілактична робота. З пацієнтами її треба проводити, більшість захворювань легше профілактувати, ніж лікувати.
Розкажіть детальніше про безоплатні послуги медичного центру для військових та членів їх сімей
Петро Красицький: В центрі є послуги для сімей загиблих військових, також ми підписали меморандум з "Київ мілітарі хаб", з профспілкою ветеранів і спортсменів, з ветеранськими громадськими об’єднаннями. Ми плануємо раз або два рази на місяць проводить для всіх, не тільки сімей загиблих. Ми проводили такий день в березні, потребу відповідно звернень пацієнтів більш складав "Київ мілібарі хаб". Був запит, які спеціалісти потрібні і сюди приходили сім'ї обстежувались.
Основна маса ветеранів та сімей загиблих стоять на обліку в "Київ мілібарі хаб", тому потребу складали вони. Нам важко повісити на паркан листочка, щоб приходили і ми таким чином точно не охопимо тих, кого б хотіли огорнути своєю увагою. Таким способом ми пробуємо надавати допомогу і хлопцям, і ветеранам, які вже повернулися. У нас є пацієнти, які не знали спочатку, що я військовий. Вони приходили, робили ін’єкції, а дізналися пізніше. По знайомих шевронах, виявилось, що служили в одній бригаді.
Як ви підбирали лікарів?
Петро Красицький: Іноді було дуже цікаво. Наприклад, наш педіатр, вона коли прийшла до нас на співбесіду, я якраз був у формі, і коли вона побачила, що я військовий, сказала "Все, я у вас працюю". Хтось з Юліних колег по роботі прийшов. І всі знали, що я військовий, знали наш план дій, ми не від кого не ховали. Знали про безплатні послуги, які плануємо надавати. Ми все це розповідали на співбесіді, щоб людина була готова і якщо хотіла, брала в цьому участь. Оскільки на даному етапі ми не можемо з Юлією Станіславівною сплачувати нашим лікарям заробітну плату за ті послуги, які вони надають військовим безплатно. Це волонтерські засади і з їхнього боку, і з нашого. І дай Боже, щоб ми потягнули усіх бажаючих військових і членів їх родин отримати безоплатну допомогу. Але ми намагаємося.
А та сама кардіолог, до якої мене на початку широкомасштабної війни направила Юлія, Світлана Володимирівна, теж в нашій команді. Вона одна з перших погодилась надавати допомогу безплатно, вона дуже фаховий кардіолог, її чоловік теж лікар в лавах Збройних сил, тому у нас команда однодумців та друзів.
Юлія Барболіна: У Петра дуже багато побратимів і вони часто заходять не за лікуванням, а за спілкуванням, тому військових тут багато. І ми тільки за, ми завжди раді і завжди готові надати допомогу. Тому і робимо такі дні, коли можемо безплатно надавати послуги вузьких спеціалістів. В планах – розширитися в плані обстеження, в плані діагностування.
