Десять років тому Росія незаконно анексувала Крим. 18 березня 2014 року російський диктатор Путін підписав так званий "закон", яким "приєднав" окупований півострів до складу РФ.
Досі залишається відкритим питання, чому у 2014 році, коли "зелені чоловічки" вже заполонили півострів, українська влада заявила про небоєздатну армію України, яка не зможе вступити у збройний конфлікт з ворогом.
Часто вважають, що РФ почала будувати плани щодо Криму останні 10 років. Це помилка. Ще в СРСР Олександр Солженіцин написав статтю "Как нам обустроить Россию?", де вперше прозвучала фраза про створення так званої "Новоросії" та захист російськомовного населення. Тоді й озвучили територіальні претензії до України щодо Криму та Донбасу. А на момент підписання Біловезької угоди про припинення існування СРСР спецслужби РФ почали дестабілізаційні процеси в Україні.
Початок
У 1990-х роках російські спецслужби порушили питання щодо статусу Криму.
Тоді з'являється одіозний проросійський політик Юрій Мєшков, який стає "президентом Республіки Крим" і створює підвалини для його анексії. Друга спроба Росії забрати півострів була у 2003-му. Тоді Україну змусили підписати невигідні для нас угоди, які закріпили статус Азовського моря як внутрішнього для двох держав. На жаль, до широкомасштабного вторгнення у 2022 році Україна так і не денонсувала цей договір. І саме це стало основною причиною, яка не дозволила іноземним партнерам в повному обсязі надавати військово-технічну допомогу у момент присутності кораблів НАТО в акваторії Азовського моря.
Це були дзвіночки до того, що РФ виношує план щодо розчленування України. На жаль, спецслужби України їх проігнорували.
Майдан і подальші події
Майдан 2014 року в Києві став підставою для подій, що розвинулися в Криму і на Донбасі теж. Москва почала нарощувати напругу. Утім, якби був реальний спротив від України, то Росія не пішла б на пряму військову агресію.
Якби був реальний спротив від України, а саме арешти заколотників та збройний захист військових частин, то Росія не пішла б на пряму військову агресію.
Нагадаю хронологію подій березня 2014 року.
5 березня 2014 року Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання спікера кримського парламенту Володимира Константинова та "прем'єр-міністра" автономії Сергія Аксьонова. Їх вимагали доставити в суд для обрання запобіжного заходу.
Відносно Аксьонова та Константинова правоохоронні органи України розпочали кримінальне провадження за частиною 1 статті 109 КК республіки. А саме "дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади".
5 березня 2014 року Шевченківський суд виніс постанову, а вже 7 березня делегація з Криму на чолі з Володимиром Константиновим зустрілася з депутатами Держдуми РФ. А потім поспілкувалася із сенаторами з Ради Федерації. Під час зустрічей спікер кримського парламенту пообіцяв зробити все можливе, щоб український півострів приєднався до Росії.
Повітряний коридор літака з кримською делегацією на чолі зі зрадником Константиновим пролягав над територією України і забезпечувався українською стороною. Підняти в повітря винищувачі і посадити на український аеродром літак зі зрадниками – це справа суто технічна.
Утім, незважаючи на те що Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання Константинова, українські військові жодним чином не реагують. Рішення або команду про невтручання у цю справу військові могли отримати тільки від вищого політичного керівництва країни. Відповідно, тоді постає питання, що вже 7 березня 2014 року доля українського Криму була вирішена не на користь України. І вирішував її не зрадник Константинов.
Завдяки стенограмі історичного засідання Ради національної безпеки і оборони від 28 лютого 2014 року ми маємо можливість краще зрозуміти обставини, які призвели до агресії та окупації Росією українського Криму. Під час засідання Ради національної безпеки і оборони тодішній міністр оборони України Ігор Тенюх заявив наступне: "Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угруповання чисельністю понад 5 тис. військовослужбовців, здатних виконувати бойове завдання. Їх можемо кинути в Крим, але це не розвяже проблеми півострова".
Почнемо з того, що призначення Тенюха на посаду міністра оборони України відбулося по політичних квотах ВО "Свобода". Людина не мала практичного управлінського досвіду. Це була величезна помилка, коли, враховуючи ті тенденції, що вже відбувалися в Криму, призначити на цю посаду людину з повною відсутністю досвіду. Щодо заяв Тенюха, то треба починати з оцінки боєздатності ЗСУ, яку він дав назагал. Він офіційно тоді заявив ворогу про те, що у нас обмежена кількість боєздатних військ. Це нонсенс, коли міністр оборони країни виходить та говорить про те, що нам немає ким та чим захищатися.
Війська були, але...
В Криму було сконцентровано достатню кількість боєздатних військ. Питання в тому, що була повна дезорганізація. А всі розмови щодо наказу стратегічних партнерів по Криму, де заявляють про те, що не варто провокувати РФ, – це свідчення державного злочину. Міністр оборони давав присягу на вірність народові України. Відповідно, його конституційний обов’язок – це захист територій власної країни. Але жодних заходів щодо протидії ворогу не було проведено.
Примітно, що часткову мобілізацію оголошують лише 17 березня, після проведення референдуму в Криму, коли стає зрозумілим, що Путін претендує не лише на Крим, але й на східні області України.
17 березня віддається наказ про застосування зброї українськими військовими при спробі штурму українських частин. Цей наказ йде всупереч із попередніми наказами не піддаватися на провокації і не відкривати вогонь. У підсумку ми мали повну деморалізацію особового складу, який вже просто не розумів, які накази йому виконувати.
Ексначальник Генштабу і головнокомандувач Збройних сил України (2012–2014 рр.) генерал-полковник Володимир Замана вважає, що відмова ввести воєнний стан у Криму в лютому 2014 року була "стратегічною помилкою нової влади".
На думку генерал-полковника, першопричина проблем України не в імперських амбіціях Путіна. Він всього лише стерв'ятник, який захопив те, що безгосподарно валялося. А валялося саме тому, що ніхто в офіційному Києві не збирався захищати Крим, нова влада з ранку до ночі портфелі ділила. Люди попіарилися на Майдані, прийшли до бюджетного корита, почали дерибан і бійку за міністерські пости.
Самоусунулися і співробітники правоохоронних і спеціальних служб. Фактично не було кому боронити український Крим. 90 відсотків співробітників спецслужб виявилися зрадниками. Хоча саме вони мали протидіяти російській агресії, придушувати мітинги. Не робили цього, бо самі були причетними до дій Росії. Їх фактично купили. Служба безпеки України весь час не блокувала вплив іноземних спецслужб, а кришувала нелегальний та легальний бізнес. Усі працівники СБУ мали нерухомість, гроші. Росія прекрасно про це знала і дала можливість продовжити свої справи, вступивши в лави ФСБ. Така ж ситуація була під час захоплення Донбасу.
Показово, що українські спецслужби і місцеві органи влади АРК навіть не вивезли готівку з установ держбанку. Чому про це не подумали, ми настільки багата країна? Події розвивалися не за одну ніч, час діяти мали. Складається враження, що були якісь домовленості. Така ж ситуація і на Донбасі. Ми самі профінансували квазіутворення на своїй території.
Збитки, які понесла Україна через анексію Криму, становлять сотні мільярдів доларів. Це стосується об'єктів військової соціально-економічної інфраструктури, які лишилися на півострові.
Якби українська влада захистила Крим, не було б і АТО на сході України. Подальші бойові дії на території Луганської і Донецьких областей – це прямий наслідок бездіяльності офіційного Києва в Криму.
Нагадаю:
16 березня 2014 року на території АРК і Севастополя відбувся не визнаний більшістю країн світу "референдум" про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу.
Країни Заходу не визнали анексію Криму і запровадили економічні санкції проти РФ. Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
Редакція може не поділяти думку автора
