Після тяжких поранень, отриманих на полі бою, наші воїни залишаються незламними і яскраво це демонструють під час підготовки та участі у Іграх Нескорених – міжнародних спортивних змаганнях ветеранів та військовослужбовців, які отримали травми під час виконання службових обов’язків.
Invictus Games привели Віктора Легкодуха в професійний спорт, він вже найближчим часом стане частиною Паралімпійської збірної України. Роман Панченко, взявши золото на Іграх у 2017 році, відійшов від спорту, опанувавши професію програміста, але в 2023 році брав участь у національних відбіркових змаганнях до збірної України з Ігор Нескорених вже як помічник тренера. Сергій Калитюк готувався не один рік, щоб взяти участь у Invictus Games, блискуче виступив, отримав нагороду і настільки проникся Іграми, що почав тренерську діяльність. На Іграх-2023 буде виступати його вихованець у новому виді спорту в Invictus – настільному тенісі.
Всіх їх об’єднує воля та жага для життя у великій сім'ї Нескорених. Хлопці розповіли UWN свої історії.
"Кажуть, "головне – не перемога, а участь". З когось участі вистачить, а мені потрібна перемога
Роман Панченко отримав тяжке поранення в 2014 році під час проведення АТО. Наразі пересувається в кріслі колісному. Учасник Ігор Нескорених у Торонто 2017 року, взяв золото у стрільбі з лука серед початківців.
"Про Invictus я дізнався від друзів, коли був в госпіталі. Тоді мені розповіли, що є такі Ігри і вони будуть проходити у Торонто. Тоді подумав, що це прикольно і в принципі на цьому все. Але через певний час дізнався, що в Україні стартує цей проєкт, і ми з другом вирішили, що було б круто взяти участь. Я почав готуватися. Після госпіталю займався плаванням і думав, що на Invictus буду відбиратися як плавець", – розповідає Роман.
Дізнавшись про ознайомчий етап відбору у Львові, Роман разом з другом Сергієм Калитюком зареєструвалися, але запрошення прийшло лише Сергію, тож Роман поїхав з ним як підтримка.
"Нічого для плавання з собою не брав, ані плавок, ані рушника. І з того, що там було, для себе вирішив постріляти з лука. Оскільки в дитинстві навіть робив сам собі лук, тож було дуже цікаво постріляти з професійного. Спробував – сподобалося, домовився з тренером просто постріляти, навіть не в рамках Invictus. Через пару місяців почали ходити на тренування, дуже подобалося і тренери були просто чудові. А тренувався я наполегливо, тож вирішив їхати на відбір в Київ, скажу чесно – на тренуваннях я стріляв краще, але мене взяли в команду, бо відстрілявся все одно добре. Так я поїхав на Invictus Games", – згадує Роман.
Хлопець зізнається, що їхав виключно за перемогою, і якби не взяв золото, розчарувався б:
"Кажуть, "головне – не перемога, а участь". Це комусь участі вистачить, а мені потрібна перемога. Такий був настрій. Я хотів золото. На самих змаганнях все йшло добре аж до моменту півфіналу, потім мені здалося, що нічого не виходить, опускалися руки, але я згадав, скільки всього зроблено, щоб я тут стріляв, скільки людей мене підтримують – тренери, команда, сім'я, друзі. Я зібрався і продовжив. Я взяв золото в особистому і в командному заліку. А найприємніший момент змагань в тому, що поки ви стріляєте – ви суперники, як тільки переставали стріляти – ви друзі. Це дуже крута атмосфера", – ділиться Роман.
Значна частина життя Романа в свідомому віці пройшла вже в Invictus Games: "Ігри Нескорених змінили моє життя, я познайомився з багатьма крутими людьми, декого вже втратив після початку повномасштабного вторгнення. Invictus – це вид діяльності, якщо ти не знаєш, чим себе зайняти, вирішити якісь проблеми. Ти тренуєшся в команді, і ця двіжуха, яка триває майже весь час, дуже підтримує, хоча не можу сказати, що маю якісь проблеми в моральному плані".
Зараз Роман працює програмістом, цю професію він почав опановувати ще в шпиталі. Потім на якийсь час закинув, але повернувся до програмування і займається цим професійно. З армії був комісований солдатом, повертатися в Збройні сили не збирається.
"Зараз я працюю програмістом. Я в кріслі колісному, я не був офіцером, був солдатом, і я зараз не хочу асоціювати себе зі Збройними силами, це був етап життя і я його пройшов.
"Участь у змагання більше не планую брати після того, як взяв золото. І до повномасштабного вторгнення у нас було достатньо ветеранів, ветеранок, поранених, тих, кому це потрібно. Чи я хотів би? Так. Але по совісті, хай їдуть інші та відчують всю цю атмосферу, масштаб. Я приходив до друзів на відбір у Львові, який відбувався десь місяць тому. А організатори запросили взяти участь як помічник тренера. Допомагав новачкам зробити перші постріли з лука і дуже цьому радий. Сам стріляти зараз не продовжую. В мене дуже болять плечі, і я це асоціюю саме зі стрільбою з лука, тому перестав", – додає Роман.
"Я завалювався разом із луком, не міг стріляти, але знайшов положення і таки поїхав на Ігри"
Сергій Калитюк, ветеран АТО, отримав поранення в 2014 році, пересувається в кріслі колісному. Учасник Ігор Нескорених у Гаазі в 2022 році. Зараз тренер збірної України з настільного тенісу асоціації Invictus Games.
"Я проходив реабілітацію в шпиталі, там і почав займатися спортом. Займався настільним тенісом в 2015–2016 роках. Потім мені розповіли, що будуть якісь міжнародні змагання, я тоді ще не розумів, що це таке, але на горизонті була поїздка до Канади, в Торонто. Я дуже хотів попасти, хотів, щоб там був настільний теніс, щоб я по своєму профілю виступав. Але, прийшовши на відбір, я побачив, що тенісу там немає, є лук і ще якійсь види сорту, мені не знайомі. Тому я спробував постріляти з лука, але в мене спина не тримає, тому я просто падав з цим луком. Однак я знайшов спосіб, щоб триматися, сидіти рівно і так вийшло займатися стрільбою з лука", – розповідає Сергій.
Але в 2017 році хлопець не попав в збірну, бо відстріляв гірше, ніж мав тренувальний результат. "Тоді на змагання мене взяв Роман Панченко в якості супроводу, як friend and family. Потім я відібрався у 2018 році, взяв перше місце серед просунутих, але мою категорію тоді в Сідней не взяли. В 2019 році був відбір, відстрілявся і взяв перше місце, тоді і взяли в команду. Мали виступати в 2020 році в Гаазі, але через коронавірус Ігри перенесли спочатку на 2021 рік, потім – на 2022 рік. Трохи затягнулося і плюс почалося повномасштабне вторгнення і вже якось було не до тренувань. Поїхали не дуже тренованими. Все ж таки виступили і посіли командою друге місце по стрільбі з лука. Там я ще брав участь в змаганнях з ручного велосипеда і баскетболу на візках", – згадує Сергій.
Він каже, що Ігри Нескорених не просто змінили його життя, вони стали його невід'ємною частиною.
"На початку я взагалі не відчував змін, бо і так вів активне життя, займався спортом. Так само і в Invictus – багато спорту, друзів, спілкування. Я вже дуже довго в цьому проєкті, багато з цим пов’язано. Стало більше друзів, більше знайомих, це для мене вже "Invictus сім'я". А на цих відбіркових Іграх я вже був в якості тренера з настільного тенісу. Організатори звернулися до мене, розповіли, що в Invictus новий вид спорту – настільний теніс, яким я давно займаюся. Так я став тренером. На цьогорічних відбіркових змаганнях був мій спортсмен, ми тренувалися десь місяць, і він посів друге місце по настільному тенісу, і я сподіваюся, його виберуть у збірну. Він підходить за всіма критеріями", – із гордістю розповідає Сергій.
Тренерскою діяльністю хлопець займається із задоволенням, але шкодує, що це лише на волонтерських засадах. Дуже хотів повернутися в Збройні сили, але для того, щоб отримати офіцерське звання, треба отримати відповідну освіту, а скласти фізичні нормативи Сергій на візку не зможе.
"Хоч це і не приносить грошей, мені це подобається. Я хочу залишити тренерство за собою, якщо це не буде заважати іншим справам. Але, недивлячись на те чи буду я в майбутньому тренером, чи ні, я буду підтримувати хлопців", – наголошує Сергій.
"Був на межі життя і смерті і після того зрозумів, що хочу жити кожен день і проживати це життя"
Віктор Легкодух, ветеран, підполковник Збройних сил, отримав поранення у 2014 році під час АТО. Через травму хребта пересувається на кріслі колісному. Учасник Ігор Нескорених 2022 року, має золото зі штовхання ядра.
"Я брав участь у трьох відборах, які у нас були. Потрапив в національну збірну у третьому відборі. На першому відборі я готувався до паверліфтингу, на другому я вже готувався до веслування на тренажері і на третьому також, але потім ще підключилося штовхання ядра, ручний велосипед, баскетбол на візках та перегони на візках. Готувався досить серйозно, купив додому тренажер, у майстра зробив спеціальне сидіння, яке може кріпитися на тренажер, і так веслував, а потім купив професійне сидіння, яке кріпиться і в байдарку, і на тренажер. На тренування зі штовхання ядра я їздив, крім того, постійно займався в залі. Це була обов’язкова робота", – згадує Віктор.
На змаганнях Віктор взяв золото зі штовхання ядра та срібло у веслуванні на тренажері. Але крім омріяних спортивних нагород він отримав набагато більше.
"Invictus змінив моє життя в кращу сторону, крім того, що я познайомився з купою хороших цікавих людей, однодумців, побачив іншу країну, поспілкувався з братами по зброї з інших країн, це дало мені поштовх до професійного спорту. Зараз я займаюся професійним спортом, саме легкою атлетикою, штовханням ядра, метанням диску. Але основний паралімпійський вид – це штовхання ядра. Я кілька тижнів тому повернувся з Італії, з міжнародного турніру, взяв третє місце по штовханню ядра. І в найближчому майбутньому я буду в паралімпійський збірній", – впевнений Віктор.
Зараз Віктор не лише професійно займається спортом, він діючий підполковник ЗСУ, частково викладає та продовжує навчання.
"Я викладав вогневу підготовку, коли поновився на службу в 2019 році. Зараз викладацькою діяльністю займаюсь частково, навчаюсь в ад'юнктурі. Цього року я не брав участь у відборі, бо готувався до змагань, до того ж вже займаюся спортом професійно, і у нас величезна кількість хлопців і дівчат, які мають поранення, і вони мають поїхати. Я раз поїхав і мені вистачає. Не потрібно забирати чиїсь місця. А якщо брати штовхання ядра, то насправді когось сильнішого за мене не буде в цій категорії", – розповідає Віктор.
Поєднувати професійний спорт, навчання і частково викладання Віктору допомагає неймовірна сила духу, а ще його підтримка і опора – дружина, яка їздить з ним на всі змагання.
"Поєднувати складно, але після того як я отримав поранення, був на межі життя і смерті і після того, як вижив, зрозумів, що не хочу існувати, я хочу жити кожен день і проживати це життя", – резюмує Віктор.
