Дружина військового: Ми з чоловіком домовились, якщо він загине, я йду в ЗСУ

Тетяна за фахом медик і повістку отримала раніше за чоловіка, ще в 2014 році, коли почалося АТО. Дівчина зібралася їхати в Щастя бойовим медиком, коли зустріла в військкоматі власного чоловіка, якого також призвали. Тоді воєнком вирішив, що з цієї родини на війну поїде хтось один. Порадившись, пара вирішила, що чоловік там буде потрібніший.

Так почалось волонтерство Тетяни – рік нескінченних переживань за чоловіка, короткий перепочинок разом із надією на нормальне життя, а потім широкомасштабне вторгнення, яке знов розкидало подружжя по різних фронтах. Тетяна розповіла UWN про радощі та складнощі кохання в умовах війни. 

На війну поїде хтось один

"Коли почався Майдан, я ще була лікарем-інтерном, і вже допомагала там. Тоді мій чоловік Сергій працював банкіром і від революції був далекий. Але я запропонувала йому якось сходити зі мною і побачити все на власні очі. Тоді він мене підтримав абсолютно, зрозумів, що треба допомагати, його це затягло. Потім почалося АТО. Влітку мені першій прийшла повістка, мене схвалили, я мала їхати в Щастя лікарем. Прийшла додому, почала збирати речі, нічого не сказала, але відмітила, що і чоловік збирається… А далі ми зустрілися в військкоматі. Сказав мені тоді, що йде воювати. Пам’ятаю, воєнком дуже здивувався, сказав що ми "кінчена" сімейка і на війну поїде хтось один. Ми подумали, що чоловік зі своєю спеціальністю буде потрібніший", – розповідає Тетяна.

Це було вкрай важко

Дівчина зізнається, що хоча і погодилась з чоловіком, що їде він і рюкзак свій розпакувала, проте прийняти це було вкрай важко. 

За час АТО чоловік Тетяни пробув у зоні бойових дій рік, жінка ніколи не знала, де саме він знаходиться, і страшенно переживала, що це можуть бути найгарячіші точки.

"Скільки разів він прощався… я пам’ятаю, в 2014 році він телефонує під Новий рік, 30 грудня, каже: "Виходжу на завдання, мене тиждень не буде на зв’язку, якщо не відзвонюся, ти знаєш куди звертатись". І все, у мене всередині все обірвалося, сльози три дні. А потім з російського номеру приходить смска "Ну что, с*чка, нормально отдыхается? А твоего п*дара уже нет давно". У мене руки затрусилися, почалась просто страшенна істерика, хоча я і розуміла, що мій телефон запеленгований давно, як і мого чоловіка. Але за два дні я посивіла, поки не подзвонив чоловік і сказав, що він вже закінчив завдання. Я навіть повірити у це одразу не могла. Це була перша ситуація, коли я реально злякалася, з часом стало простіше, мені ще декілька разів подібне писали", – уточнює вона.

Були і приємні моменти

За цей період у пари були і приємні моменти, з присмаком пригод та несподіванок..

"Я вперше до нього їхала на "Газелі", у нас в Кобиляках відкрилися двері і все, що ми везли хлопцям випало. Ми потім дві години ходили по дорозі збирали в темноті. А потім під Запоріжжям у нас відірвався газовий балон, який був прикріплений під дном, ми побачили це по іскрам з-під машини, дуже здивувалися: "Що за феєрверк?!". Ми знов вигрузили повну "Газель" на узбіччя  о третій годині ночі. Прив’язали цей балон на мотузки і доїхали в Маріуполь. Тоді я вперше побачила свого чоловіка за півроку. І вперше його не впізнала – він заріс і здалося, що постарів. Питаю: "А хто це мені махає?". Мені відповідають, що то, мабуть, мій чоловік, а я – "Та, ні. То не мій чоловік, мій не такий". І вперше, я зрозуміла, що таке війна".

"В 2015 році, це був кінець зими, лютий місяць, я приїхала до своєї подружки в Запоріжжя. Ми мали зустріч у неї вдома - чоловік не міг приїхати в Київ, а я не могла приїхати на передову, тому що у нас була одна доба часу. Виходжу з поїзда, на вулиці був сильний мороз і я вирішила їхати на таксі. Підходжу до таксиста, називаю адресу і питаю скільки це буде коштувати. Тим часом помічаю, що у таксиста очі стають страшенно перелякані. І він каже: "Я вас не везу". Не встигла здивуватися, як відчуваю, що мене хтось бере під руки і кудись тягне. Повертаю голову і бачу двох чоловіків в білих маскхалатах. І розумію, що один з них - мій чоловік! Бідний таксист тим часом просто сховався в машині", - сміється Тетяна.

"Кажу – як би ти вчинив?" Він каже – так само"

З початком широкомасштабного вторгнення Тетяна зовсім не хотіла знов відпускати чоловіка на війну, навіть намагалася обдурити двірничок, які 24 лютого прийшли з повісткою до них додому.

"А він виходить і почав на мене кричати, що я його ганьблю. Я тоді ридала як ніколи. Але він сказав, що піде все одно, зізнався, що вже ходив вранці і завтра теж піде. Я зрозуміла, що втримати не зможу і 26 лютого він пішов. І досі він там. Зараз я займаюся волонтерством, їжджу до хлопців на позиції, в тому числі і до нього. І через це у нас трапляються непорозуміння, він інколи проти, щоб я їздила волонтером, переживає, але ми все обговорюємо".

Також конфліктні ситуації трапляються, коли чоловік Тетяни приїжджає у відпустку, а вона має їхати по своїх волонтерських справах.

"Не часто, але приїжджає у відпустку. В нього своє розуміння – він коли вдома, йому хочеться, щоб все було гладенько-чистенько, а в мене своє життя, я вічно десь бігаю. А буває так, що він приїздить, а я десь їду. Через це теж конфлікти. Я йому пояснюю, що треба допомагати. Спочатку він сильно нервував типу "я приїхав, як так ти кудись поїхала". Знає, що з допомогою я їду, в тому числі до хлопців з його підрозділу, але зрозуміти до кінця не може, оскільки переживає. Але ж і я за нього переживаю. А наші зустрічі на передку – це взагалі окрема історія. Бо я приїхала, всіх обійняла, обійняла чоловіка, три хвилини поспілкувалися, почався обстріл, поховалася, обійняла ще раз і поїхала. Але коли зустрічаємося на позиціях, сліз немає, я плачу, коли він не бачить", – зазначає дівчина.

Любов на війні

Тетяна каже, що любов на війні – це з одного боку важко, а з іншого – легко.

"Я розумію, скільки ми всього пройшли, пережили. Ми з чоловіком домовились, якщо з ним щось стається, я йду в ЗСУ. У нас постійно ця тема обговорюється, тому що я хочу бути бойовим медиком, а він має свою важливу справу. Ми домовились, якщо він загине, я йду в ЗСУ".

В 2015 році родина пережила особисту трагедію, але попри все пара продовжує йти вперед: "Я вірю в нашу перемогу, і знаю, що вона буде 100%. Тому, працюємо заради перемоги. Я безмежно поважаю свого чоловіка, його роботу, його хлопців, те що він робить для перемоги. Я його дуже чекаю і дуже люблю".