Чи потрібно всіх поліцейських відправити на війну? Що робити з мобілізацією? Що робити з командирами, які себе дискредитували? Коли буде перемога та чи буде ця війна продовжуватись роками?
Христя Равлюк у рамках проєкту "Перехрестя. Інтерв'ю" поспілкувалася із заступником командира бригади "Рубіж" Андрієм Крищенком.
Пане Андрію, ви заступник командира бригади "Рубіж", перебуваєте зараз на Донбасі, і ми з вами часто бачилися в Києві. Скільки часу ви проводите фактично на Донбасі зараз?
Ротація за ці майже два роки служби вже четверта, якось так не підраховую по місяцях, по днях, в три-чотири місяці одна ротація. Скільки це? Багато, більше ніж в Києві.
Як змінилася за цих два роки ситуація? Як ситуація за цих два роки змінилася на Донбасі?
Більше руйнувань, більше втрат. Зараз багато хто повернувся, це якщо брати якісь тилові міста.
Ви відчуваєте, що люди повертаються?
Видно неозброєним оком – фактично по трафіку за кількістю людей, взагалі по всьому. На жаль, втрати серед місцевого населення значно більші. Коли росіяни завдають ударів по цивільній інфраструктурі, дуже багато мирних гине. На лінії зіткнення там, де бойові дії за ці два роки вже повністю знищений Бахмут, повністю знищена Авдіївка, повністю знищена Мар'їнка, Торецьк побитий так, що живого місця мало. Це ті міста, що я знаю давно. Ще в мирні часи, ще взагалі десятки років тому.
Люди дуже переживають після того, як росіяни знищили Авдіївку, що наступні міста – це Краматорськ, Костянтинівка, Слов'янськ, Часів Яр. Наскільки дійсно є загроза після Авдіївки, що зайдуть в ці міста, чи, власне, будуть бої в цих містах?
Я не можу сказати про плани ворогів, не маю доступу до такої інформації. Те, що я знаю, можу звести докупи зі свого погляду, з відкритих джерел інформації – найбільш виражені зусилля – це дійсно Часів Яр. Після Мар'їнки вони теж докладають зусиль, далі йдуть. Будемо воювати, а що робити? Під Сіверським теж активні бойові дії, туди лівіше – Куп'янськ, Куп'янський напрямок, Лиманський напрямок, але завжди гідно відсіч даємо. Тому не можу так сказати, хто буде наступний. Наступними будуть в них, знов-таки, втрати тисячні за кожний кілометр землі, за кожне місто, ми вже бачимо, як вони діють.
На вашу думку, поліцейські мають повноцінно виконувати свої обов'язки в структурі Сил оборони? Чи все ж таки поліція має займатися своєю безпосередньою діяльністю?
Ситуація в Дніпрі – це негідники і, наскільки я знаю, там приймаються рішення на рівні керівництва Національної поліції. Це ганьба.
Враховуючи, скільки поліцейських вже воюють, скільки поклали голови, починаючи з Маріуполя, з-під Києва з перших днів, – це ж не жарти і от такими вчинками вони перекреслюють всі ті жертви героїв, які є в поліції. Тому з цим розберуться, не зараз, так потім точно розберемось.
Так, поліція, ще раз наголошую, дуже багато бере участь, багато, це повністю фактично вся донецька поліція, запорізька поліція, те, що я знаю, тут люди на лінії зіткнення і свої обов'язки виконують, і допомагають військовим. Ці групи – "Білий Янгол", евакуація, це взагалі така дуже класна історія. Це те, що поліція повинна робити в таких суворих умовах. Більше? Так.
Щодо повністю, щоб всі пішли – повністю не згоден. Тому що від ситуації в тилових зонах, в тому числі криміногенної, залежить і наша перемога. Але перерозподілити пріоритети, якось більше допомагати Збройним силам, в тому числі і в знищенні ворогів, техніки, отримання інформації – це потрібно.
Що робити з мобілізацією, із цим кричущим законом і з реакцією суспільства? Якою має бути мобілізація? Військовим потрібна ротація
Я багато спілкуюся з військовими. Ніхто не піде, як би не втомились. Хлопці не підуть звідси – це точно.
Я б не сказав, що все провалено. Зараз і до нас в бригаду, в батальйон "Свобода", з яким ми тут постійно, приєднуються і добровольці, й мобілізовані.
Першою чергою людям потрібно давати навички – це, до речі, стосується і поліції. Людина, коли отримує військові навички – тактична медицина, стрільба, маскування, інженерна робота – в неї з'являється впевненість у своїх силах, і вона розуміє, що присутність на війні – це не вирок. Це важка робота, але багато що залежить безпосередньо від тебе. Якщо ти готовий, якщо ти споряджений, мотивований, готуєш себе, побратимів, техніку, позиції свої, то результат не такий однозначний. Звісно, це війна і це може статися.
Першою чергою потрібно давати людям розуміння, що це не значить, що ти приїдеш і через тиждень загинеш. Такі випадки є, але це поодиноке.
У нас у бригаді людей навчають, полігон дають. Є навіть відказники, переводили з інших якихось підрозділів, хто не хотів воювати після підготовки, а після спілкування в колективі вони воюють не гірше за інших.
Що робити взагалі з командирами, які себе, на жаль, дискредитували?
Звісно, є люди, які не на своєму місці, які воюють не чуючи особового складу, не розуміючи, не даючи елементарної підготовки, можливості освоїтись, так чи інакше, але не приділяють уваги багатьом проблемам особового складу, які повинен вирішувати командир. Звісно, такі є, таких потрібно гнати, знімати з посад, не на підвищення, не дай Боже, і не давати їм посади, де вони будуть керувати людьми. Ось це головне.
Армія за 10 років війни змінилася?
Я за 10 років війни в армії лише два роки. І не в Збройних силах, а більше в Національній гвардії. Дивлячись, про що ви кажете. Якщо загальне оснащення, вміння людей, техніка нові зразки – то, звісно, змінилась, це такий гігантський скачок. Я вже не беру тактичні дії, організацію управління, ситуаційної обізнаності – це, знову ж таки, небо і земля.
Відрізняється якось тактика окупантів, яка була в боях за Київ і яка зараз є тут?
На Київ вони, все ж таки, нахрапом ще старались заскочити, швиденько. У них не було ні лінії оборони, потім вони швиденько наскочили, отримали і швиденько відскочили. Тому, можливо, все ж таки в порівнянні з цими місцями або навіть тим же Бахмутом, з Авдіївкою там трохи краще все.
Але ні, в них ніколи не змінюється, не те що за два роки війни, за 100–200 років існування Російської імперії. Це м'ясні штурми і вперед валять снаряди, все розбивають, рушать. Це було в Рубіжному і Сіверськодонецьку, завжди фактично по всій лінії фронту.
В моїй програмі ви розказували чудову історію, ми допомагали вам шукати прекрасну жінку, яка на початку повномасштабного вторгнення принесла вам на Оболоні, коли ви рили окопи, пиріжки і гарячий чай. Я знаю, що цю жінку знайшли...
Вона не мені фактично принесла, а хлопцям, тоді ще навіть і добровольчих формувань не було. Це був другий день вторгнення. Коли пішла інформація від офіційних сторінок різних високопосадовців, що прорив на Оболоні, ми виїхали туди з хлопцями, які зараз фактично всі тут в батальйоні "Свобода". Я тоді з нею не спілкувався через організаційні моменти, але уловив момент, побачив: буквально 30 хвилин, можливо, пройшло, вже стоять хлопці і жінка пригощає кавою. Я сфотографував її. Це ж закинули, воно забулось і десь майже через рік я гортав і побачив цю історію, згадав, хлопці згадали і я в Фейсбуці опублікував. Жінка знайшлася, знайшли жителі з цих будинків. Ми її знайшли, подякували.
Яка її мотивація була не виїжджати з Києва, а нести?
Ми її спитали і вона каже: "Я військовий пенсіонер". Вона підполковник СБУ, фактично все життя, і говорить: "Як я поїду?" Вона ще розказувала, зранку вони вже комусь надавали допомогу, де були обстріли, а через декілька годин нам допомогла.
Коли буде перемога?
Цього не знає ніхто. Ще раз кажу, коли ми їх повбиваємо стільки, що вони передумають. У нас немає іншого виходу. Колись на початку мені здавалось, що там буде 100–150 тисяч загиблих і вони почнуть думати. Це моя помилка, їх треба ще дуже багато вбивати. Тому не можу сказати, коли буде перемога.
Ви думаєте, ця війна ще на роки?
Вся ця історія на роки. Навіть якщо закінчаться тим чи іншим чином якісь активні бойові дії, фактично війна буде продовжуватися в тому чи іншому прояві. Тому ще раз кажу, ціль така: фактично для нас буде перемогою – це збереження державності України.
