Тетяна Мордач – перша в Україні жінка водолаз-сапер. Обрати вкрай небезпечну професію саме водолаза-сапера дівчина вирішила вже під час повномасштабного вторгнення, до цього вона працювала водолазом-рятувальником. А от приєднатися до системи ДСНС Тетяна мріяла з самого дитинства і вступила до профільного навчального закладу, попри заборону батьків. Про свій шлях від навчання до водолаза-сапера, роботу з потопелениками, важливість та ризики розмінування водойм, а також про атмосферу в переважно чоловічому колективі Тетяна розповіла в інтерв’ю UWN.
Дівчина вирішила вступати до навчального закладу ДСНС ще з восьмого класу, але батьки були дуже сильно проти цього, мріяли, щоб їхня донька стала фармацевтом. Але Тетяна настільки бачила себе серед рятувальників, що після 11-го класу таємно подала документи до вишу ДСНС у Вінниці. Хитрощами відпрошувалась у батьків, щоб їздити до обласного центру для проходження медогляду та психологічних тестів. Але довго тримати в таємниці свої плани не вдалося – Тетяна успішно склала тести і через маму дівчину запросили на вступні іспити.
"Мама дуже здивувалася, їй сказали, що я подала особову справу на курсанта. Коли я прийшла додому, була важка розмова з нею, вони мене до останнього відмовляли. Але я сказала, що це моє життя, я хочу і буду. І успішно склала всі іспити.
Потім я почала навчання – 2,5 року я була курсантом. Коли вже потрібно було вирішувати щодо розподілення, нас держава забезпечує робочим місцем, хлопцям запропонували йти в водолазну службу. Але мої одногрупники відмовились, хотіли стати вогнеборцями. Я спитала полковника, чи можна піти мені. Він дуже здивувався: "Ти ж розумієш, що це важка професія як морально, так і фізично? І взагалі, жінок-водолазів немає, оскільки законом це дозволено лише з 2017 року бути жінкам у водолазній справі". Я сказала, що дуже хочу, я готова, хочу себе у цьому випробувати і виконувати задачі на рівні з хлопцями. Я пройшла дуже серйозний медичний огляд і потім два роки працювала водолазом-рятувальником".
Чому ви вирішили піти у водолази-сапери?
Коли розпочалася повномасштабна війна, начальник Головного управління ДСНС у Вінниці запропонував стати водолазом-сапером. Я одразу погодилась. Я розумію, що це дуже важлива зараз професія, дуже багато водойм зараз заміновано. І там, де відбувалися бойові дії, і там, де зараз відбуваються бойові дії.
Коли створювалася водолазно-саперна група, я розуміла, що треба комусь бути більш досвідченим. Оскільки на цю роботу приходили молоді хлопці, які ще не мали досвіду водолазної справи взагалі, які мають їхати на навчання.
Я спочатку поїхала в Харківську область для проходження курсу сапера, проходила за скороченою програмою – місяць. Після цього я вже повернулася у Вінницю, мені потрібного пройти підвищення кваліфікації, водолазного класу. У мене була група та клас для пошуку людей, які втопилися в результаті нещасного випадку, або для обстеження пляжів. Мені моя група не дозволяла виконувати бойові завдання під водою, тобто розмінування чи знаходження вибухонебезпечного предмету, підняття або знешкодження його на місці. Два місяці проходила курси в Ромнах – це також за скороченою програмою. Після закінчення водолазних курсів я повернулася до своїх обов’язків по роботі. Надалі зараз удосконалюємося у водолазній справі, кожного дня проводимо тренувальні спуски, готуємося до виконання бойових завдань.
Бойових завдань з розмінування водойм ще не виконували, але ми водолази-сапери не тільки виконуємо завдання під водою, а також може виконувати завдання на суходолі. Я неодноразово залучалася по Вінницькій області на заявки з вибухонебезпечних предметів Другої світової війни, нещодавно також з групою піротехнічного розмінування ми виїжджали на знищення ракети, яка влучила в нежитловий будинок. Але до підводних розмінувань ще не залучалася.
Сапер і водолаз – різні професії. Як ви це поєднуєте?
Водолаз-сапер – це дійсно складна професія. Не кожна людина стане водолазом-сапером. У водолаза-сапера мають бути стальні нерви, насамперед людина має вміти вгамовувати свою паніку під водою, а у нас більшість водойм з поганою видимістю. Тобто людина має вміти орієнтуватися в таких умовах під водою. Наприклад, у водолаза-рятувальника, його очі – це руки, про сапера вже не можна так сказати, тут більше допомагають підводні дрони, які нам надають наші західні партнери, підводні металошукачі. За допомогою таких дронів ми можемо провести як поверхневу розвідку, так і розвідку під водою. Дрон-ехолот може близько підійти до самого вибухонебезпечного предмету за допомогою камери, яка в нього вмонтована, ми бачимо трансляцію. Тобто можемо з різних сторін розгледіти вибухонебезпечний предмет і вже далі зі своїм керівником ми вирішуємо, що з ним робити: чи буде безпечним його підняття на поверхню та перевезення на підривний майданчик для його знищення, чи будемо знищувати його на самому місці знаходження.
Але дрон не може замінити водолаза-сапера, дрон не може вкладати вибухову речовину для того, щоб знищити вибухонебезпечний предмет або підняти його на поверхню.
Водолаз-сапер має знати велику матеріальну базу, тобто кваліфікацію самих вибухонебезпечних предметів, знати, де знаходиться його бойова частина, ми маємо постійно себе в цьому розвивати. Зараз дуже багато новітніх вибухонебезпечних предметів, навіть досвідчені сапери можуть не знати, що це таке. Агресор випускає багато нових, переробляє наявні… у нас є спільний кол-центр, де сапери зі всієї України обмінюються інформацією про такі вибухонебезпечні предмети: що це, чи зіштовхувався хтось з таким тощо.
Як відбувається підрив вибухонебезпечного предмету під водою?
Більшість вибухонебезпечних предметів підіймається на поверхню і перевозиться на спеціальний підривний майданчик. Таке рішення приймає керівник, оскільки на місці знаходження його може бути небезпечно підривати, неподалік можуть знаходитися житлові будинки, ЛЕП. Всі ці фактори враховуються. Якщо безпечно, тоді водолаз спускається на саме дно, до вибухонебезпечного предмета, закладає вибухову речовину і потім, коли вже підіймається на поверхню, проводить дистанційний підрив з укриття.
Якщо керівник вирішує підняти його на поверхню, підіймаємо ми його руками, але якщо він важкий, то ми його підіймаємо за допомогою парашуту, потім транспортуємо спеціальним автомобілем, який перевозить вибухонебезпечні предмети, на підривний майданчик.
Що було важче морально: працювати з потопельниками чи з вибухонебезпечними предметами?
Водалаз-рятувальник і водолаз-сапер дуже відрізняється. Набагато важче працювати водолазом-сапером, тому що ти не знаєш, на що можеш наткнутися під водою, не знаєш, чи воно може здетонувати, чи ні. Коли ти працюєш водолазом-рятувальником, тобі ставлять певне завдання: пошук затонулої людини. Ти знаєш, що нічого страшного не буде – знайдеш цю людину, безпечним способом дістанеш її з води і в цілому все. А коли ти працюєш водолазом-сапером, турбуєшся не лише за своє життя, а і за життя своїх колег, які знаходяться поряд з твоїм місцем спуску. Якась неправильна твоя дія може призвести до загибелі тебе і твоїх колег.
Чи доводилось вам підіймати потопелеників?
Так, доводилося. Найперший виклик був неподалік Вінниці. Я діставала діда, якому було 72 роки. Він був на риболовлі, перевернувся з човна і втопився. Це був початок весни, коли лід повністю не зійшов. І тоді мені колеги казали, що коли його знайдеш – головне не дивися йому в очі. Коли я його шукала, взагалі про щось хороше думала, як буду ввечері відпочивати з друзями. І тут коли повернула голову вліво, я побачила над собою руки. В мене трошки мандраж пішов по тілу. Я безпечним способом дістала тіло, а вже на берегу його родичі попросили підтягнути тіло вище. І коли нахилялася, побачила його відкриті очі, то першу ніч навіть не могла спати. Потім з досвідом ти опановуєш паніку. Для водолаза це найголовніше – опанувати паніку, бувають випадки, коли ти можеш заплутатися в рослинності, маска може набратися водою, ти не зможеш дивитися нормально, оскільки очі залиті водою. Але кожного разу треба себе опановувати.
Як родина реагує зараз на те, що ви з небезпечної професії перейшли в наднебезпечну?
Коли я їхала у відрядження в Харківську область вчитися на сапера, я навіть не говорила своїм батькам, що переходжу у водолази-сапери. Але ми попали під обстріл, була евакуація і потрібно було сказати батькам про це. Мама була дуже здивована, сварилася на мене, мовляв, нащо воно тобі потрібно, ти ж дівчина. Але я їй постійно тверджу, що це моя робота і я цього хочу, і що вони не зможуть мене переконати відступити від неї. Я хочу працювати в цій сфері, мені подобається система ДСНС – це моя мрія була стати рятувальником. І я буду рятувати людей, щоб малі діти чи дорослі люди не підірвалися на цих "слідах війни". У нас же люди підіймають взагалі все підряд. Але моя настанова: якщо ви бачите, що цей предмет вам невідомий, краще оминути його десятою дорогою і не підходити взагалі. Наш ворог підступний, може закладати вибухові речовини навіть в м’які іграшки.
Батьки і зараз проти. Але я їх постійно переконую, що моя робота важлива і я хочу допомагати людям і бути корисною Батьківщині. Батьки вже трохи змирилися. А бабуся до останнього не знала, що я пішла у водолази-сапери. Коли в мене було одне відрядження, друге, вона почала цікавитися, що відбувається. А дізналася вона тоді, коли опублікували інформацію, що в Україні є перша жінка водолаз-сапер. Для неї це був шок. Був і скандал, чого від неї це приховували. А я просто хотіла трошки зберегти її нервові клітини.
Ви відчуваєте на собі, що працюєте в чоловічому колективі чи це колектив рятувальників?
Я старший водолаз, і вони багато беруть від мене знань. У мене більше досвіду, ніж у них, так як хлопці поприходили нещодавно в службу ДСНС. Вони, навпаки, часто ставлять питання, просять показати якісь речі на практиці. Хлопці ставляться до мене дуже добре. Робота, особливо мій колектив, – це моя друга родина. Що піротехніки, які розміновують на суходолі, що колектив підводного розмінування – вони для мене дуже рідні. Навіть, коли я була на навчаннях, вони завжди телефонували і просили вже швидше повертатися. Ми як одне ціле. Ми один за одного хвилюємося, один одному допомагаємо, тобто я себе не відчуваю зайвою в цьому колективі. Я розумію, що я дівчина, але вони це сприймають, ми на одному рівні.
