Люди, міцніші за сталь. Історія третя: 65 днів пекла в бункері на "Азовсталі"

Анна провела 65 днів в бункері на "Азовсталі" з тримісячним сином. Її чоловік Кирило Зайцев в цей час обороняв Маріуполь, потім він був поранений і 16–17 травня разом з іншими бійцями "Азову" вийшов в полон. Вже майже 19 місяців він перебуває у полоні. Анна розповіла UWN про те, як їй вдалося пережити час перебування в бункері, фільтраційний табір, та про те, що дає їй сили на подальшу боротьбу за визволення з полону чоловіка та інших бранців росіян.

Початок повномасштабного вторгнення

Чоловік Анни – професійний військовий, служив у морській піхоті. У 2021 році пара одружилася, у них з’явилася дитина і подружжя прийняло рішення, що Кирило піде зі служби, оскільки поєднувати службу зі всіма небезпеками, ризиками та відрядженнями, із сім’єю і вихованням сина доволі важко. Приблизно за два місяці до повномасштабного вторгнення чоловік Анни пішов працювати на завод "Азовсталь".

"І на ранок 24 лютого він також пішов на роботу, не зважаючи на те, що почались вибухи. Спочатку ми думали, що це буде як у 2014 році – тиждень-два, а потім росіян відіб’ють до околиць і Маріуполь буде в безпеці. Але, на жаль, росіяни почали застосовувати авіацію, почалися щільні обстріли і вже на вечір 25 лютого ми прийняли рішення, що треба спуститися до бункерів "Азовсталі"", – згадує Анна.

Кирило пояснив дружині, що ці бункери буди збудовані під час холодної війни і вони доволі глибокі, до того ж казали, що вони наче можуть витримати ядерний удар, тому доцільно та більш-менш безпечно там знаходитися якийсь час.

"Звичайно, ми тоді і не думали, що "Азовсталь" стане останнім українським форпостом міста Маріуполь. А десь 28 лютого мій чоловік приєднався до полку "Азов". Весь час я була зі своїми батьками та синочком з іншими цивільними на "Азовсталі". За цей час, за 65 днів, чоловік до мене приходив лише два рази у складі груп з іншими військовими. Він також приносив цивільним їжу, воду, медикаменти, новини, зв'язок, тобто все, що було потрібно для нашого існування і, на жаль, десь приблизно в середині березня його було поранено і він лежав в імпровізованому госпіталі на "Азовсталі", який називався "Залізяка". Вже після цього я його фізично не бачила".

65 днів пекла

"З одного боку, мені пощастило, що дитинка така маленька, тому що психологічно це буде менша травма для нього, але все одно я все ще бачу наслідки ПТРС в нього, тому що коли хтось поряд гучно говорить, кричить або навіть гучно засміється, він одразу ж притискається до мене або біжить до мене, починає плакати. Його дуже сильно лякають гучні звуки, навіть на дитячому майданчику, я бачу, коли десь поряд проїжджає якась автівка, його це лякає. Це тепер його така особливість, яка, я сподіваюсь, з часом пройде", – розповідає жінка.

Син Анни Свят, був найменшою дитинкою на "Азовсталі", тож і військові, і цивільні, робили неймовірні речі, щоб жінка могла годувати та доглядати за немовлям.

"Десь через тиждень в мене взагалі вже не було молока. Але дякуючи військовим, які дізналися, що в нашому бункері є така маленька дитина, Святу на той момент було 3,5 місяці, вони принесли суміш. Суміш була для різного віку, я вже не розбиралася, чи це буде суміш для тримісячної або для шестимісячної дитини, там головне було, що просто хоч якась їжа. Коли почалися проблеми із сумішшю, десь знайшли манку, також на "Азовсталі", там був цех некорисного виробництва і працівникам за це видавали молоко, яке зберігалося також на заводі, і ми могли його використовувати. Також нам пощастило – у нас був генератор. Його часто вибивало вибуховими хвилями і, ризикуючи своїм життям, ті чоловіки, які цивільні, що знаходилися з нами в бункері, виходили на поверхню, лагодили цей генератор, запускали його, щоб в бункері було хоч якесь світло і щоб ми могли гріти якусь їжу на електроплитках. Якийсь час це діяло. А коли були проблеми зі світлом, то я гріла воду для суміші просто в металевій чашці на свічці. Змоги покупати малюка не було. Були звичайні вологі серветки, їх було мало, тому я намагалася їх економити, одну серветку я розривала навпіл і одна частина була на день, інша – на вечір. Памперси за розміром не підходили, вони були вже маленькі, взагалі для новонароджених, тому я зв’язувала два памперси разом для того, щоб зробити один повноцінний".

Свят був наймолодшою, але не єдиною дитиною в бункері на "Азовсталі". І, за словами Анни, дітям там було важко перш за все емоційно.

"Там були діти різного віку. Святу було 3,5 місяці, там були ще дітки трьох, чотирьох, п'яти, шести, десяти, 15 років. Всі різні, всі зі своїми віковими особливостями, всі по-різному сприймають відчуття небезпеки, відчуття нестачі їжі. Дуже часто були такі моменти, коли діти малювали їжу, або грали в ігри, пов’язані з їжею. Коли ми з ними розмовляли про те, що вони хочуть зробити, коли ми вийдемо звідти, то багато з них казали, що хочуть з’їсти торт або якийсь фрукт, або якийсь інший смаколик. Це були їхні мрії. Пару разів ми змогли випекти щось подібне на хліб і роздали по маленькому шматочку дітям. Мені дуже запам’ятався момент, коли я розмовляла з хлопчиком, він їв цей хліб і залишив шматок, я спитала: "Навіщо ти залишаєш?". Він відповів: "Я не знаю, чи буде завтра щось їсти, чи ні, то це мені на завтра". Я думаю, що в цілому ми всі гарно впоралися – це був такий екзамен на людяність, і я сподіваюся, що ми склали цей іспит".

Найстрашніша ніч на "Азовсталі"

Цивільних з "Азовсталі" декілька разів намагалися евакуювати. Розмови про це йшли майже із самого початку, тому що цивільні заважали роботі військових, але всі розуміли, що вони не можуть вже просто фізично вийти з "Азовсталі" і кудись піти. 

"Коли обстріли не вщухали, ми не знали, в який з моментів наш бункер буде розтрощено. Ми не могли просто піти. По-перше, ще було дуже холодно, по-друге – постійні обстріли, по-третє, росіянам було все одно, чи ти цивільний, чи ти військовий: якщо щось рухається, то вони мають це вбити. Декілька разів були спроби евакуації і кожного разу росіяни порушували режим тиші і нас прицільно обстрілювали. Прицільно саме наш бункер. Десь 23 квітня – це був найстрашніший день: нас намагалися евакуювати, ми вже були в холі приміщення, під яким був бункер, і росіяни послали декілька дронів і одразу з них почали спускати гранати. Декілька гранат вибухнули. На щастя, я стояла за військовими і всі ці осколки влучили не в мене та дитину. Коли кажуть, що наші військові прикривали цивільних своїми тілами, то це в прямому сенсі – вони прикривали нас тілами. В результаті цього обстрілу декілька військових було поранено, один з них – важко, я не знаю, чи він зараз живий.

Після цього ми спустилися вниз і потім почалося найстрашніше. Десь о 22:00 на наш бункер, на нашу будівлю скинули дві авіабомби. Будівля склалася, у нас завалило два евакуаційних входи. На щастя, будівля мала басейн, це були бані для робітників "Азовсталі" і весь брухт впав у цей басейн, утворилася дірка, через яку потім військові прийшли і нас почали викопувати. Саме в цей день росіяни нас та військових, які прийшли нас евакуювати, заблокували. В той день ми ночували разом в одному бункері. В результаті того обстрілу декілька цивільних було поранено, серед них була бабуся, у якої була кровотеча, і тільки завдяки військовим ми змогли її зупинити. Моя мама в цей час була не в бункері, вона була на рівень вище, її вибуховою хвилею відкинуло, у неї був перелом руки. Я також була не в бункері, готувала суміш дитині, і була вище поверхом і в мене сталася контузія".

Евакуація та фільтраційний табір

Цивільних евакуювали з "Азовсталі" 30 квітня. Це був день народження мами Анни, жінка каже, що вже і не сподівалися на евакуацію, звикли до того, що Росія порушує режим тиші, але ввечері бійці "Азову" сказали, що у них є 10 хвилин, щоб зібратися:

"Ми виходили майже без речей. І за 10 хвилин ми вже були в автобусі, він був повністю розтрощений, без вікон, без дверей, весь в дірках від ракетних обстрілів, від куль. Нас повезли на маріупольську набережну. Там нас зустріли представники Червоного Хреста, церкви, ООН, ОБСЄ і, як з’ясувалося потім, російські військові. Нам сказали залишити наших хлопців, українських військових, і перейти в інший автобус. В іншому автобусі були росіяни і виявилось, що ми маємо їхати через фільтраційний табір, через селище Безіменне".

"Фільтраційний табір – це приниження. Це такий процес, який росіяни запровадили, щоб зрозуміти, чи ти нацист, за їхньою ідеологією, чи ні. І чи вони тебе хочуть відпустити, чи взяти в полон. Підставою для того, щоб людину взяти в полон, могло бути будь-що від того, що ти говориш українською мовою, від того, що в тебе є зв'язок або родичі з "Азову", чи є на тобі якась українська символіка, наприклад, як у мене медальйон з гербом. По-перше, тебе повністю роздягають, тебе торкаються, тебе усюди роздивляються, усі татуювання, ти маєш пояснювати кожен шрам, кожен синець, тому що вони намагаються з’ясувати, чи ти дійсно цивільний, чи ти військовий. Потім, якщо ти, на їхню думку, цікава для них особистість, то тебе ведуть на допит і не завжди цей допит є звичайною бесідою. І потім вже беруть на перевірку всі речі, повністю всі, телефони, ноутбуки, під'єднують їх до своїх мереж, вони скачували всю інформацію, навіть те, що приватне. А в деяких випадках було таке, що ставлять спеціальні програми для того, щоб відслідковувати чи прослуховувати людину".

Жінка переконана, те, що вона не попала в полон до росіян, – справжнє диво, яке вона сама не може пояснити:

"Можливо, дійсно спрацювали домовленості, можливо, дякуючи "Редісу", Денису Прокопенку, можливо, те, що у мене була маленька дитина. Але, як потім ми бачили, була дівчинка трьох рочків, яку розлучили з мамою, її мама була парамедиком. Нас декілька днів тримали в фільтраційному таборі і після цього ми вже приїхали на територію Запоріжжя, підконтрольну Україні".

Боротьба за чоловіка та звільнення всіх полонених

Наразі Анна не має ніякої інформації про Кирила:

"Я знаю, що він був в Оленівці під час теракту, мені казали його побратими, які звільнилися. Але більше ніякої інформації немає. Де він зараз знаходиться, в якому він стані – я не знаю. Росія порушує всі Женевські конвенції, вони не надають жодного зв’язку з рідними, жодної інформації щодо стану, про умови перебування".

Але мовчати про наших військовополонених не можна. Анна переконана, саме завдяки розголосу врятували цивільних з "Азовсталі". Експресофіцер "Азову" Дмитро Козацький з позивним "Орест" робив фотографії та відеоінтерв'ю з цивільними і потім ці кадри розійшлися по всьому світу:

"Був дуже сильний розголос, і я думаю, це повпливало на перемовини і на те, що нас змогли звідти врятувати. Я дуже сподіваюся, що такий саме процес може відбутися з нашими військовими і з батальйоном "Азов", майже 700 наших хлопців та дівчат з "Азову" зараз знаходяться в полоні. А моя основна задача наразі – брати участь у різноманітних проєктах та документальних фільмах. Я брала участь у документальному фільмі голлівудського режисера Євгенія Фільєвського, його фільм Freedom on fire. Ukrainian fight for freedom. Він був номінований на Оскар за фільм Winter on fire про Євромайдан. І завдяки фільму, в якому я брала участь, у мене була змога робити адвокацію і їздити по всьому світу, зокрема я була в Конгресі, в Канаді, поспілкуватися з різними міністрами, наприклад з міністром оборони Канади, з сенаторами і конгресменами, відвідати різні міжнародні конференції, щоб ще раз поговорити про безпеку нашого світу і зокрема про наших захисників, які зараз в полоні".

Крім того, Анна співпрацює з громадською організацією "Серце "Азовсталі", яка допомагає оборонцям Маріуполя, які повернулися з полону, та їх сім’ям, допомагає матеріально, також рекреаційно та реабілітаційно.

"Наразі я дуже рада, що у мене є можливість співпрацювати з "Серцем "Азовсталі", ми зробили спільний проєкт "Говорити серцем" для оборонців "Азовсталі" та їхніх сімей, ми залучили декілька експертів, зокрема Ореста, ми хочемо, щоб люди ділилися своїми історіями і щоб написання таких історій мало терапевтичний ефект, тобто ми робимо проєкт, який пов'язаний з терапевтичним писемництвом, і я сподіваюся, що ці історії потім будуть перекладені різними мовами і світ їх почує і допоможе нам продовжити боротьбу. І звичайно, моя головна мотивація – це мій син. Заради нього я не здавалася на "Азовсталі" і не можу здатися і зараз. Я не герой, просто я дуже багато часу провела поряд зі справжніми  героями і трошки навчилася від них бути сильною, не здаватися і завжди бути на позитиві".

"> ">

">

"> ">

">

web animation