Володимир Сагайдак в.о. директора херсонського Центру соціально-психологічної реабілітації дітей під час окупації області сховав від росіян 47 дітей. Чоловік знав, що рано чи пізно окупанти прийдуть до їхнього центру, оскільки свою проукраїнську позицію він ніколи не приховував та ще й підтримував дух херсонців, які чекали на повернення України. Тож розумів, що росіяни рано чи пізно їх знайдуть і дітей треба рятувати. Володимир розповів UWN, як вихованці центру пережили початок широкомасштабного вторгнення, окупацію, як саме вдалося сховати дітей та до чого центр готується далі.
Окупація
З перших днів широкомасштабного вторгнення Володимир прийняв рішення та переїхав жити в центр. Він розумів, що якщо буде евакуація, або росіяни прийдуть, або ще щось, то поки йому зателефонують, поки він приїде, пройде дуже багато часу. Тому половиною місяці чоловік жив в центрі разом з дітьми і робив все можливе для того, щоб вони жили комфортним життям.
"24 лютого, коли почалась широкомасштабна війна та окупація, ми залишилися сам на сам. Наш центр фінансує Херсонська обласна рада. Тут знаходились діти зі всієї області. Діти у нас від трьох до 18 років. Були діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування і діти, які опинилися в складних життєвих обставинах, тобто діти яких, батьки не можуть нагодувати, одягнути, вони сплять на підлозі, тому що немає умов проживання. Коли почалася війна, ми були кинуті. З першого дня ми сподівалися, що нас держава евакуює, нам обіцяли, що вивезе чи Червоний Хрест, чи ЮНІСЕФ на броньованих машинах і все в такому дусі. Але, чим далі йшов час, я розумів, що це великий обман і нас ніхто не вивезе. Ми залишилися без фінансування, без заробітної плати. Три місяці працівники закладу не одержували зарплати, вони працювали як волонтери. І весь цей час практично до літа ми утримувались і я годував дітей на благодійні кошти, кошти волонтерів, на те що вони привозили", – розповідає Володимир.
Самі ж діти з початку лякалися, але згодом звикли. Володимир наголошує, з першого дня повномасштабного вторгнення вони стали надзвичайно дорослими не зважаючи на вік: "Якщо говорити за перші місяці війни, то маленькі діти просто падали на підлогу, коли була стрілянина або "прильоти", і накривалися подушками, думали, що вони сховалися. Тому все було гаразд. Ми знаходимось в Степанівці, поряд із Чорнобаївкою, і всі "29 серій Чорнобаївки" проходили на наших очах. Над нашою будівлею пролітали гелікоптери, ми бачили обличчя льотчиків, штурмова авіація носилася над нами, тому діти боялися. Але боялися перші два місяці, а потім звикли. Вже по звуках розрізняли – "це не до нас", "це "прилетіло" далеко". Ми жили в центрі конспіративно. Ми не гуляли на вулиці, тому що було небезпечно, ми боялися, що який осколок може впасти дитині на голову, а кожен день ми знаходили уламки ракет, уламки якихось металевих конструкцій. Тому діти гуляли тільки у внутрішньому дворику, господарському, там є невеликий навіс, і кожна група гуляла по 15 хвилин. Діти сміялися, вони бігали, але розуміли, що є небезпека, тому що навколо там їздили БТРи, інша військова техніка. Було небезпечно, діти це розуміли".
Крім того, в центрі був брак працівників, тому що частина людей евакуювалася на підконтрольну Україні територію.
"Тому старші діти замінили прибиральників, вони стали помічниками вихователів, працювали з молодшими дітьми. Вони працювали в їдальні, накривали їжу для маленьких дітей. Але з кожним днем було важче і важче тому, що росіяни поставили блокпости, вони дуже хотіли, щоб наші люди одержували російську гуманітарку і були більш-менш лояльні до російського режиму. Але більша частина херсонців цю гуманітарку не одержувала завдяки нашим волонтерам, росіяни це зрозуміли і почали кидати наших волонтерів в тюрми та підвали. І з кожним днем волонтерів становилося все менше і менше, і менше. І так сталося, що в якийсь момент я просто один їздив через блокпости, викупляв продукти, засоби гігієни, все, що треба для дітей, для того, щоб їх утримувати. І тоді я вже остаточно впевнився, що допомоги не буде, ми почали думати, як ховати дітей", – згадує Володимир.
Порятунок дітей
"Проаналізувавши особові справи, я продивився, де у кого є дідусі-бабусі, тьоті-дяді. Спочатку ми ховали дітей по далеких родичах. Віддавали тим дідусям і бабусям, які могли забрати дітей. Тому в першу чергу ми сховали їх. Ті діти, які мали статус складних життєвих обставин, але мали маму або тата, ми віддали їм, оскільки, я думаю, мама або тато, які б вони не були, здатні захистити своїх дітей. Мені важче захистити 52 дитини, ніж батькові одну. Тому частину дітей ми віддали батькам, а тих дітей, яких зовсім не можна було ніде пристроїти, забрали вихователі, медичні сестри і соціальні педагоги. Це близько 17 дітей. Для кожної дитини, яку ми віддавали в сім'ю, особливо вихователям та медичним сестрам, ми складали легенду для того, щоб якось пояснити звідки, наприклад, у молодої виховательки з’явилося п’ятеро дітей. Або звідки у вихователя, у якого зовсім не було дітей, з’явилося троє. Особливо, враховуючи, що навколо були не тільки люди, які підтримували Україну, а люди, які були за "руський мир". Але за весь період окупації жодна людина, яка там була, не здала наших дітей, наших людей. Сусіди допомагали дітям, приносили молоко, іграшки, хоча всі вони розуміли, що це за діти і хто що робить", – розповідає Володимир.
Росіяни знайшли центр 4 червня. До цього часу Володимир та вихователі встигли сховати майже всіх дітей, окрім п’яти дорослих хлопців, ще одна дитина була в лікарні.
"Залишилися хлопці від 14 до 17 років, які вже думали, як знищувати росіян і таке і інше. Тому, звичайно, у нас колектив переважно жіночий, і не всі могли взяти до себе дорослу дитину в однокімнатну квартиру, це було б не зручно і дорослому хлопцю, і виховательці-жінці. Тому вони залишилися зі мною в центрі. Росіяни прийшли 4 червня, вони шукали дітей. Перше питання було – "де діти?". В Росії немає центрів реабілітації дітей, там є інтернати, де діти перебувають з 1-го по 11-й клас. Тому, коли я їм казав, що діти пройшли реабілітацію і у нас граничний термін перебування дев'ять місяців, то вони цього не розуміли. Вони думали у нас є діти-сироти, вони приїдуть і зроблять черговий пропагандистський фільм, як вони "рятують" дітей, але цього не сталося. Вони забрали у нас всі особові справи дітей, вони подивилися на них, звичайно, нічого не розуміючи, оскільки ми ведемо документацію державною мовою, а вони української не знають. Тоді вони все це забрали в надії, що хтось з колаборантів їм допоможе, але і цього не сталося. Потім вони до нас приїжджали частіше і весь час питали, де діти. Я їм казав, поверніть мені документи, я вам покажу, там всі адреси є. Звичайно, документи ніхто не повертав і так ми потихеньку дожили до нашої місцевої перемоги, до деокупації".
***
Сьогодні Центр соціально-психологічної реабілітації дітей не працює, оскільки Херсонщину обстрілюють кожен день і це просто небезпечно. Але Володимир та персонал готуються приймати дітей, роблять ремонти.
"Сподіваюсь, скоро почнуть повертатися херсонці, які евакуйовувались, люди з дітьми і їм треба буде відбудовувати власні домівки, а діти повинні жити в прийнятних умовах. Тому частина дітей, поки батьки будуть відбудовуватися, будуть у нас. Може, невеликий час, але я думаю, так буде. Зараз ми думаємо, як збільшити кількість дітей, яких зможемо прийняти", – додає Володимир.
