Морський піхотинець Микола Лукач, професійний військовий, до Збройних сил України долучився 2018 року. Під час початку повномасштабного вторгнення в складі 36-ї окремої бригади Морської піхоти захищав Маріуполь. За місяць важких вуличних боїв знищив два танки. Поранення отримав від вибуху, що пролунав поруч, самостійно надав собі першу допомогу. Побратими евакуювали його у бункер на "Азовсталь", де Миколі ампутували ногу. Після трьох тижнів перебування у шпиталі на комбінаті імені Ілліча, коли вже закінчилася їжа та вода, а росіяни нещадно бомбили будівлю, Микола разом з іншими військовими вийшов у полон. Після обміну пройшов реабілітацію і зараз активно готується, щоб стати інструктором та навчати мобілізованих нищити ворога.
Початок великої війни та поранення
Микола служив в розвідці з 2018 року, був в гарячих точках – Золоте-4, Гранітне. В жовтні 2021 року підписав контракт та пішов служити в 36-ту бригаду Морської піхоти. Мріяв здати на берет.
"З жовтня 2022 року перебував в роті охорони в Мангуші. З перших чисел лютого мене перевели в Маріуполь. Пам’ятаю, 20–23 лютого в Маріуполі ми з побратимами чули розмови людей, про те, що ось-ось почнеться велика війна, але нам нічого такого не говорили, тож від цих розмов я просто відмахувався, хоча передчуття біди було. Взагалі можна сказати, що війна для мене почалася неочікувано", – згадує морпіх.
Але вже 24 лютого 2022 року він зустрів ворога в роті NLAWщиків. Микола каже: місто почали обстрілювати з 10-ї години ранку.
Микола Лукач із побратимами з 36-ї окремої бригади морської піхоти в Маріуполі
"Я там був з перших годин повномасштабного вторгнення, я знав, як і куди буде бити ворог, я ж раніше служив, тому прекрасно все бачив. Вони били зі Старого Криму, спочатку по багатоповерхівках, де були цивільні, а далі почали працювати по квадратах. Підходили з інших напрямків, почалися запеклі бої. Мені особливо запам’ятався один бій. Ми опинилися в пастці на одній із центральних вулиць, коло вже змикалося, на будівлях були ворожі снайпери, цілодобово кружляли дрони. По нам постійно працювали міномети, танки, гради. Там ми втратили більше ніж 70% особового складу, ворог знав всі наші позиції, кількість техніки… було враження, що нас здали. Я звертався до командира, казав, що треба якось відходити, він наполягав на тому, що ворога треба знищувати. Дуже смілива людина", – розповідає боєць.
Під час боїв Микола особисто з NLAW підбив два російські танки. Каже, адреналін був шалений, особливо, коли побачив, як від його пострілу у ворожого танку злетіла башта. А 27 березня під час чергового запеклого бою біля нього розірвався ворожий снаряд, осколок влучив в ногу. Чоловік побачив, що отримав поранення та сам надав собі першу допомогу.
"Побратими мене евакуювали, погрузили в броньовану машину і одразу відвезли в бункер. В бункері надавали теж допомогу, але не вистачало інструментів, щоб врятувати ногу. Не було апарату Єлізарова. А за три тижні у нас закінчилися харчі та вода, росіяни постійно скидали бомби з літаків та розносили бункер з танків. Я вважаю, що свою задачу, захищаючи Маріуполь, виконали, і ми вийшли в полон", – каже морський піхотинець.
Полон, повернення та реабілітація
Миколу разом з побратимами захопили в полон 12 квітня. Спочатку хлопця відвезли у Таганрог, потім були Донецьк, колонія в Оленівці, Луганськ. Він зізнається, що всі три місяці в полоні перебував в депресії: росіяни катували хлопців голодом, принижували, водили на допити, змушували слухати ворожу пропаганду і до того ж зовсім не надавали ніякої медичної допомоги – просто дали якісь брудні бинти, йод та зеленку, щоб він сам "обробив" ногу. Миколі важко згадувати ті події, проте він розуміє – про це необхідно говорити.
"Якби мені врятували ногу, я б, мабуть, ще досі був в полоні. Вони просто бачили, що ми з костилями ледь ходимо в ту столову… і ми там не потрібні були, тому нас одразу обміняли. В полоні був три місяці. Майже весь час ми голодували. В Таганрозі один раз дали щось типу пайка – банка перловки з м’ясом, якісь вафлі, а решту часу тримали на хлібі і воді. Три дні ми голодували повністю. В Оленівці теж майже не годували – чай та хліб, але на той момент я вже дуже давно не їв хліба, то дивився на нього, як на якесь золото. Нас водили на допити і всіляко принижували. Коли вони заходили, ми завжди поверталися до стіни, щоб вони не бачили наших облич. Там у нас забрали навіть честь. Вони поводились з нами гірше, ніж із зеками", – розповідає Микола.
"Коли були у Луганську, від осколка помер хлопець. Наші його коли проводжали, говорили "Герої не вмирають". Це почув якийсь начальник і ще три дні "ганяв" хлопців, в столову зі столової – гусячим шагом, їх били кийками, знущалися як могли, а у хлопців осколки в ногах, їм було дуже боляче. На вулиці заставляли стояти по п'ять-шість годин, просто стояти. Стояли з однією ногою, з костилями. Ми до першої години ночі не спали, просто стояли на дворі, спочатку одна група, потім – інша. Також там включали пропаганду всяку проти України. Гімн "ЛНР" включали, бувало на цілий день, змушували його вчити. Я порвав ту бумажку і сказав їм, щоб краще наш гімн вчили: "Ви ж в Україні знаходитесь. У вас буде два шляхи, коли наші прийдуть сюди". Вони ніяк на це не відреагували", – ділиться Микола.
Для морпіха обмін став самим великим святом. Каже, немає більшого щастя, ніж повернутися на українську землю, пощупати її, дихати українським повітрям.
"Можна сказати, я заново народився. Коли мене обміняли, було таке відчуття – наче дали ще одне життя. Одразу після обміну, ще в кареті швидкої, мені дуже захотілося солодкого, прямо у швидкій і їв, дуже голодні були. Потім були шпиталі, операції і далі – реабілітація. І ще двічі був на реабілітації за направленням громадської організації "Серце Азовсталі" в приватній клініці. Протезування проходив в Києві, крім того, отримав спортивний протез від "Серця Азовсталі", – хвалиться боєць.
Плани на майбутнє
Зараз Микола активно займається в спортзалі, мріє підкорити Говерлу А також уважно слідкує за ситуацією на полі бою і переконаний, Україна неодмінно переможе.
"Далі планую вчитися на інструктора, буду пояснювати хлопцям, як нищити росіян. Зараз слідкую за ситуацією на фронті і вже бачу, що ми виграли війну. Вороги теж бачать, що програли, б’ють ракетами і цим намагаються довести, що вони ніби сильні. Пригнічують наш моральний дух. А нам для остаточної перемоги не вистачає техніки, щоб люди були впевнені і спокійно йшли захищати Україну. Щоб були впевнені в тому, що буде підтримка з повітря та на землі. А так, люди просто бояться, що їх одразу вб’ють. А якщо будуть упевнені, що у нас достатньо техніки, то будуть аж бігти до ТЦК і просити зброю, кричати "Дайте мені автомат, я буду захищати Україну". Немає бойового духу, бо зараз недостатньо техніки, коли буде та сама необхідна підтримка з повітря, то наші прекрасно підуть в атаку, як морська хвиля підіймається, вдаряється об ворога і змиє його", – каже Микола.
