Якими були особливості життя спортсмена у Радянському Союзі? Якими є реалії життя спортсмена сьогодні? Чи допрацьовує Міністерство молоді та спорту у питаннях бойкоту росіян та білорусів? Як варто було комунікувати з МОК? Як потрібно розвивати та реформувати спорт в Україні?
Гостею Андрія Булгарова в рамках проєкту "Інтерв'ю без кордонів" на Ukraine World News стала легендарна гімнастка, олімпійська чемпіонка, президент Федерації спортивної гімнастики України Стелла Захарова.
Пік вашої кар’єри прийшовся на початок 80-х років?
Я "влетіла" у спорт у спортивній гімнастиці – це був 1978 рік. Я приїхала до України, до міста Києва мене запросили з Кишинева, бо я перебувала там разом зі своєю мамою. Хоч я сама одеситка, але так вийшло по життю, що мені довелося переїхати, бо я була маленькою дитиною і тоді була проблема номер один – підготовка до Олімпійських ігор 80-го року. І потрібна була медаль зі спортивної гімнастики – це завдання номер один, яке було поставлено урядом.
Ви тоді зустрічалися з своїми колегами, спортсменами з різних країн світу, в тому числі і з Заходу?
Звичайно, за спортивним принципом ми повинні були виступати не тільки всередині країни. Ми виїжджали на змагання, такі як чемпіонати світу, Європи, Олімпійські ігри, і ми, звичайно, зіштовхувалися з такими спортсменами з Америки, Німеччини, Румунії і так далі.
Вас тоді цікавило, як в інших країнах, як в Європі, як в Штатах живуть спортсмени, як вони забезпечуються, які вони гроші отримують? Що вам давав Радянський Союз?
Мені соромно навіть сказати, що нам давали заробляти. Ми реально утискали себе у всьому, пахали, і нам давали 1750 рублей на той час за олімпійське золото. Коли я приїхала додому, і мама каже, що ми тепер купимо, кажу – давай додамо грошей і купимо собі гараж.
Чи питали ми у спортсменів, як вони живуть? Ні, тому що на кожному кроці нас переслідували певні люди, які не давали права нам взагалі навіть слово сказати. Ми коли давали якісь інтерв'ю зарубіжним ЗМІ, нам перед тим, як ми виїжджали на старти, дуже чітко давали установку, що ми повинні говорити.
Коли мені говорять про те, що раніше спорт був поза політикою... нічого подібного, спорт був ще більше у політиці та контроль був настільки жорстокіший, ніж сьогодні. На сьогоднішні ми маємо право вибору, у нас є право слова, у нас є демократія, до якої ми йдемо. Це дуже важливо, раніше у нас диктатура була, ми мали зробити так і не більше. Я завжди говорила і говоритиму – так, є хороші моменти певні, що стосується саме спорту та підготовки до тих чи інших стартів, які треба брати і не боятися, не соромитися і не говорити про те, що це совдеп, треба їх брати, модернізувати та рухатися вперед. Це називається демократія та рух уперед – це важливо.
На початку нашої незалежності спорт був потрібен чи ні? Як потім ставилися до спорту, як ставляться зараз до спорту? Це має бути державна політика чи спорт має залишитись і бути сам по собі?
Ні, спорт не може бути поза політикою. І коли мені говорять про те, що спорт поза політикою – повірте, це неправильні слова. Ніколи цього не було і не буде, і ми завжди перетинатимемося.
В чомусь навіть сьогоднішня ситуація, з якою ми зіткнулися... ви це чудово бачите, на жаль, я маю і зобов'язана про це сказати, що та людина, яка очолює спортивний орган сьогодні, – вона повинна бути хорошим менеджером, а не царем на своєму місці.
Ви зараз про Міністерство спорту?
Звичайно, профільний напрямок, той, який я безпосередньо знаю. За довгі роки я навчилася не тільки бути хорошим менеджером, адміністратором та людиною спортивною, яка знає цей напрямок. Я ще працювала за кордоном і, як ви спочатку сказали, дуже правильно, що після Радянського Союзу це все впало... і як це все відбувалося, і як це могло бути.
Ми (з Віктором Хлусом, чоловіком, – ред.) прожили у Швеції дев'ять років. Швеція дала дуже колосальний досвід, фундамент для роботи, знання в демократичній країні, в європейській країні, з якої ми повернулися і почали вже тут.
Це ж різні світи
Я дуже щаслива і дуже рада, що мені довелося з чоловіком жити в цій країні, набратися колосального досвіду, який ми зараз передаємо в нашій країні, в демократичній країні.
Так, важкий час, так, на сьогодні президент дуже бореться з цим, ми робимо все можливе, і президент робить все можливе для того, щоб ми стали незалежними, для того, щоб всі території наші повернулися назад до України, для того, щоб була демократія слова, свобода слова, демократія нашої країни, і заради цього нам потрібно взяти в кулачки своє терпіння, набратися його, йти вперед до перемоги.
Мені дуже хочеться як спортсменці, як людині, як функціонеру, як менеджеру, організатору, щоб спорт наш процвітав, і ми теж йшли кроками реформування спорту в правильному напрямку. Не в тоталітарному напрямі, який усередині робить, знаєте... прийшов міністр, став "царьком" і хоче боротися з людьми, які мають право голосу, які мають свою думку.
Це неправильно, це називається диктатура, ми повинні позбавлятися цього. І мені б дуже хотілося, тому що в нас дуже багато на цей момент перспективних спортсменів, знаючих людей, які хочуть повернутися назад в Україну і працювати, допомагати розвитку нашої країни. Вони дуже сумують за своєю країною.
Давайте згадаємо Харлан, яка пішла на дискваліфікацію. Вона не дозволила собі приниження, а для неї потиснути руку російській спортсменці було приниженням. Але не всі спортсмени наші такі. Це має бути теж на рівні прописано десь, в документах чи це має бути прописано в серці? Чим має керуватися спортсмен?
Я думаю, що не тільки у спорті ми простежуємо такі моменти. Це й у шоу-бізнесі, у культурі, що є такі зрадники, можна їх так назвати, вони не вміють терпіти, не вміють боротися до кінця і це шкідники. Від таких треба просто позбавлятися.
Я хочу сказати, що сьогодні Оля Харлан підняла Україну на найвищий щабель п'єдесталу і показала усьому світу, наскільки ми мужні, наскільки ми вміємо цінувати не лише спорт, а й вміємо цінувати Україну та тих людей, які сьогодні живуть і борються в нашій країні за нашу незалежність.
Тим більше, що ви знаєте правила фехтування: ти маєш прийти, привітати глядача, потиснути руку спортсмену та привітати суддів – це міжнародні правила такі.
Насамперед це мало Міністерство молоді та спорту, зрештою, чітку давати установку у всіх федераціях, як поводитися, проводити чітку певну роботу з федераціями, пропагувати, що ми повинні робити і як ми повинні робити через головних тренерів.
Зараз це не проводиться. І це не проводилося і немає такого, тому робота на цей час заслуговує на більшу увагу і роботу міністерства як органу, який повинен мати менеджмент, який над цим працює. На сьогодні як такого менеджменту правильного, чіткого, з певними чіткими позиціями та установками немає.
Чому немає чіткої позиції міністерства?
Це треба у них запитати там. Коли спортсмен виходить, він займається безпосередньо своєю справою, якою він повинен займатися, він повинен тренуватися разом з тренером, він повинен відпочивати між тренуваннями, він повинен виходити на спортивні майданчики та показувати результат для країни.
Тому що він вважається також воїном, але на спортивному майданчику.
На цей момент, коли у спортсмена немає чіткої установки, що він повинен робити, він плутається, тому що він не знає, які дії правильно потрібно зробити. Так ось, сьогодні міністерство має розробити саме цю стратегію, особливо в такий важкий період під час війни і не звинувачувати спортсменів, які чинять ті чи інші дії.
Давайте такий приклад наведемо. Cкажіть, будь ласка, спочатку, коли ми боролися з Міжнародним олімпійським комітетом, коли вони почали ставити нас на коліна щодо того, що російські спортсмени повинні і будуть виступати, ми підняли, можна сказати підірвали весь український спорт, усіх тренерів, спортсменів, всіх тих спортсменів, тренерів, які мешкають за кордоном, які теж висловлювали свою позицію до цих моментів.
Чому ми повинні страждати на сьогодні, чому ми повинні бути відсторонені, і ця позиція була спочатку міністра спорту. Спочатку був підготовлений лист за підписом певних представників міністерства про те, що якщо наші федерації чи спортсмени вийдуть там, де виступають російські, білоруські спортсмени, вони втратять національний статус і втратять ліцензійні змагання, на яких вони повинні отримувати ліцензію на Олімпійські ігри. Статус національний у цей період втратили дві федерації та 250 спортсменів, які не отримали ліцензію від неправильного вирішення питання міністерства, не отримали ліцензію на Олімпійські ігри і вони не отримають і не зможуть уже взяти участь.
Як треба було зробити правильно?
Як я зробила б, якби була міністром. Я б взяла всіх у руки, чітко організувала б правильну стратегію, сіла б і проїхалася б по всій Європі та в усьому світі для обговорення цього питання і "підірвала" б цю тему.
Це млявий напрямок був: спочатку ми забороняємо, потім ми дозволяємо, зараз, якщо ви знаєте останнє інтерв'ю нашого міністра, в якому він уже дозволяє типу нашим спортсменам виступати разом із білорусами та росіянами під нейтральним прапором.
Що ж до цього ви зробили, ви позбавили (права виступати, – ред.) таку величезну кількість спортсменів, які готувалися. До речі, міністерство вкладало гроші в їхню підготовку для того, щоб вони показали результат на спортивному майданчику.
Де ваша позиція? Друге питання: я вважаю, що позиція міністерства має бути дуже жорсткою по відношенню до росіян та білорусів. Чому ми маємо сьогодні страждати через цих людей, це не люди, їх людьми не можна назвати, чому ми повинні не виступати, а сидіти на лаві, на лаві запасних, дивитися на екранах телебачення, коли виступатимуть росіяни? Агресори, які вбивають наших людей, наших дітей, наших пацанів сьогодні за нашу незалежність, ми будемо дивитися на них на лавках, а вони виступатимуть і завойовуватимуть медалі. Це неправильно, но така кардинальна позиція міністерства.
Ви вважаєте, що можна було б переконати міжнародні спортивні структури, щоб не допустити спортсменів з Білорусі та Росії? Були можливості?
Звичайно, на початку, якби була правильна стратегія, розумна стратегія, якби була згуртованість та чітка позиція, що ми йдемо саме за цим принципом, що ми маємо свою позицію.
Ось такий приклад хочу вам навести. Ми боремося, вмирають наші пацани, наші мирні жителі і ми зараз взяли б на початку війни і сказали б: "Ви знаєте, ми вам віддаємо Крим, ми віддаємо Донбас, ми віддаємо Херсон, забирайте його". Вони прийдуть і скажуть: "Послухайте, за що ми боремося, що ми робимо, ми боремося за свою незалежність, повністю своєї території, своєї України, а ви берете і здаєте її". Як би ви відреагували, як би народ відреагував? І така сама сьогодні позиція в спорті.
Ми боремося за свою незалежність, щоб ми виступали на найвищому спортивному заході, тобто як Олімпійські ігри, щоб ми виступали. Сьогодні ми маємо доводити, не лише спортсмени, а й дипломатичне суспільство підключити.
Цей бойкот, що українські спортсмени не будуть брати участь, до яких наслідків це може призвести? Як це буде сприйматися спортивним міжнародним товариством?
Таке питання треба поставити Міжнародному олімпійському комітету, пану Баху, який сидить дуже добре і він почувається добре в цьому кріслі, в теплому кріслі, він не відчуває на цей час, що відбувається сьогодні в Україні, скільки людей гинуть і скільки спортсменів.
Чому він так відчуває?
Я думаю, що ми до кінця не донесли свої позиції, і дуже жорсткі позиції. Якби ці позиції ми спочатку доносили і виробили певні стратегії, дії, а не межували туди-сюди, то забороняємо, то дозволяємо на сьогодні.
Коли міжнародна громадськість, тобто Міжнародний олімпійський комітет бачить саме таку ситуацію, він дуже добре, лояльно підходить до тих політичних питань тієї ж Росії та Білорусі, які сьогодні моніторять, монополізували багато видів спорту та федерації, у яких в кожній практично міжнародній федерації сидить російський представник і лобіює там свої інтереси.
Так ось наша позиція повинна була бути набагато жорсткішою, ніж ми її мали на початку, а ми прогаяли і зараз намагаємося щось змінити, але вже у нас не виходить. Тому що зачекайте, ви ж спочатку заявили, що ви не хочете виступати, що ви сьогодні показуєте, що ви зараз нам кажете... це кардинально неправильна позиція.
Я хочу сказати, що на цей момент ми можемо ще виправити, ми можемо ще виправити позицію, де наші виступатимуть, ми навіть можемо виправити позицію, що навіть за нейтральних прапорів Росії та Білорусії їх не повинні допустити. Тому що вони всі військовослужбовці, тому що всі вони знаходяться в товариствах, де вони всі при погонах. Це замилювання наших очей, міжнародної громадськості, які довіряють цьому всьому.
Війна – це є певні можливості, наприклад, заявити про себе більш голосно, можливо, це теж може бути після війни таким додатковим поштовхом для розвитку українського спорту або ні. Що для цього потрібно?
По-перше, хочу сказати, що закінчується олімпійський цикл і наступний олімпійський цикл – через п'ять років, тобто п'ять років ми маємо зазор. Так само зазор є у наших спортсменів – 10 років.
На цей час мені так здається, що було б дуже правильно, що ту програму, яку робить міністерство, по-перше, воно має узгоджувати і програму мають писати не лише міністерство, а й допомагати у цьому інші наші державні органи. Воно має писати не під себе на п'ятиріччя, або як новий міністр прийшов, змінює нову програму під себе і знову на тому самому місці ми тупцюємо.
Швидше за все, це має бути реальне бачення на 10 років програми для спортсмена, тому що спортсмен приходить у новий олімпійський цикл і зазвичай бере 10 років своєї спортивної кар'єри, це – перше, мені здається.
Друге, найважливіше, найголовніше – країну треба буде перезавантажити після війни, ми це все знаємо, так само треба і в спорті, треба думати вже сьогодні про інфраструктуру розвитку спорту в Україні. Тому що ми мали великі проблеми до війни, нам не вистачало інфраструктури. Те, що залишилося після Радянського Союзу, і не більше.
Давайте візьмемо такий мегаполіс, як Київ, якщо ми сьогодні візьмемо, то в нас до війни вже було лихо зі спортивними об'єктами, яких немає в місті навіть. Моє місто сьогодні орендує десь якісь містечка, якісь зали за великі гроші, не маючи своїх спортивних об'єктів... це як? Це величезний мегаполіс!
Я хочу сказати, що так, зараз не на часі про це думати, але я хочу сказати, що про це треба думати і говорити треба. Бо закінчиться війна, ми повинні чітко розуміти, що спорт в Україні не закінчиться і він далі йтиме, далі розвиватиметься та приноситимуть медалі наші спортсмени. Тому подумати про спортивну інфраструктуру необхідно.
Третє питання, що я хотіла б змінити, як би реформувати трошки спортивну галузь. Це дуже складно, це дуже важко, на сьогодні федерації треба струсити для того, щоб вони почали працювати, тому що у федераціях відбуваються якісь дії, несумісні з реальністю.
Вони повинні розуміти, що вони повинні працювати, повинні працювати навіть у такий важкий час, коли немає грошей, все просять на війну, все віддається на війну, ми купуємо, і допомагають нам західні наші союзники зброєю, боєприпасами, бронежилетами, тепловізорами тощо.
Ми повинні замислитись про те, що федерації повинні шукати також і працювати з партнерами та спонсорами для того, щоб приносили якесь фінансування.
Третє питання – у жодному разі не можна давати повного... федераціям, щоб вони керували всім процесом безпосередньо без контрольного органу держави, тому що буде Армагеддон. Він і зараз є, але цього допустити в жодному разі не можна, тому що ставляться такі питання про те, щоб федерації були незалежними і пряме фінансування держави йшло на федерацію.
У жодному разі цього допускати не можна, тому що ми вже бачимо, що можуть бути великі проблеми. Тому що будуть улюбленці і будуть не улюбленці, в цей час так і є, хтось буде жити чудово, а спортивна гімнастика – пріоритетний вид спорту – взагалі не буде фінансуватися.
Тому має бути завжди між державою та федераціями, якщо це вже буде таке реформування, має бути контролюючий орган бюджетних грошей – це обов'язково.
Третє питання, найголовніше – ми маємо переходити на клубну систему – це дуже важливо. Але, знову ж таки, це все взаємопов'язано на цей момент з інфраструктурою. Тому що у нас практично її немає. Я розумію, що не на часі зараз, у нас більш глобальні економічні проблеми і таке інше, але про це треба думати.
Яким має бути контроль з боку держави і який орган має займатися цим контролем? Як в інших країнах, де спорт в кращому стані? В Швеції теж є міністерство спорту?
Ні. Там переважно у таких розвинених спортивних країнах існує Національний олімпійський комітет, федерація та клубна система. Міністерства спорту як такого немає, не у всіх.
Це роки мають пройти для того, щоб ми розуміли, що на сьогодні федерація радіоспорту не повинна краще жити та фінансуватися, ніж федерація легкої атлетики – "королеви спорту".
На цей час поки це існує. Коли ми розумітимемо те, що ми можемо спокійно, переходячи плавно мати клубну систему федерації та Національний олімпійський комітет, який також громадська організація, має працювати над спонсорами сьогодні, яких, на жаль, на пальцях перерахувати можна.
Друге, найголовніше питання – спортсмени, які виграють Олімпійські ігри, вони за рахунок реклами живуть і великих грошей живуть. Ця вся система настільки налагоджена там, настільки функціонує чітко... У них немає такого, що федерація, якщо отримує якісь гроші від держави чи клуб отримує, якась одна людина собі в кишеню покладе, а все інше її не цікавить.
Я вам розповім, як функціонує Швеція, у всій Європі практично так. Клубна система, держава будує спортивні зали, особливо дуже багато уваги приділяється дитячому спорту та освіті. При школах будуються спортивні зали, за останньою технологією сучасні зали. Вранці дітлахи займаються шкільною освітою, спортивною, а ввечері там клубна система, тобто приходять ті види спорту, які відповідають цьому спортивному залу, цьому виду спорту.
Держава будує, оплачує комунальні послуги, а вже клуб, який там знаходиться, він оплачує виїзди, проїзди, харчування, форму і так далі, всіма господарськими питаннями вже займається клуб.
Якщо ви помітили, клуби, коли виїжджають на якісь спортивні змагання, у них скрізь вся форма розписана спонсорами і це змушує їх жити на цьому. Якби цього не було, природно грошей немає, виживайте як хочете. Ось це дуже правильна система.
Що нам не дозволяє, у нас просто немає рекламодавців? Чи у нас немає можливостей?
По-перше, у нас немає законодавства про спонсорство, почнемо з цього. Ми благаємо та просимо, щоб законопроєкт зробили про спонсорство. У нас спонсору не цікаво працювати зі спортом взагалі, бо коли той чи інший спонсор хоче допомогти спортсмену чи спортивній федерації, з нього здирають за повною програмою...
Там зовсім по-іншому все.
Ти хочеш побудувати спортивний зал, тебе не оподатковують певну пору року, два, три. Ти хочеш допомогти далі федерації з виїздами, знову ж таки, тебе не оподатковують на певну частину часу. Має бути закон, а зараз ми не можемо, бо якщо побачать, що ми сьогодні підписали з вами договір, нас дуже сильно "накриють".
Депутати про це в курсі, що такий законопроєкт треба робити?
Звичайно, він уже мутується, чесно вам кажу 10 років, він написаний, він уже застарів, він десь там у покладах якихось.
Зараз це взагалі нікому не цікаво і, виходить, ми заручники самі себе, тому що у нас обрізані руки, нам кажуть – ми не хочемо більше, держава, вам допомагати. Але водночас, як нам розвиватись і за рахунок чого нам жити.
А міністерство потроху скорочувати?
Обов'язково. Міністерство однозначно треба скоротити, бо треба зацікавити хороший менеджмент, але, на жаль, дуже велика проблема зараз із персоналом, дуже велика, у зв'язку з тим, що поїхало дуже багато, дуже багато грамотних та молодих людей, які мають і знають цю систему роботи... і менеджери хороші, на жаль, їх немає.
Підростаюче молоде покоління, їм нема в кого вчитися, і вакуум такий утворився. Друге, хочу сказати, що якщо ми сьогодні зацікавимо певних добрих і знаючих людей у добрій зарплаті, однозначно він може виконати одну роботу за трьох, які нічого не роблять, які просто сидять і відбувають своє місце у теплому кабінеті.
Повне відео
