Рік тому Україна шокувала росіян і весь світ, вкотре довівши, що здатна перемагати "другу армію світу". І перемагати розгромно.
Це був наступ на Харківщині. Блискавичний наступ, завдяки якому ЗСУ вдалося звільнити величезну кількість квадратних кілометрів нашої території.
Як проходив наступ. Що найбільш запам'яталося. Що було найтяжчим. Про все це для UWN розповів військовослужбовець 92-ї ОМШБр імені кошового отамана Івана Сірка, учасник контрнаступу на Куп'янсько-Балаклійському напрямку восени 2022 року.
Як все починалося
Рік тому, 6 вересня, у нас був запланований контрнаступ. З самого ранку о п’ятій чи о шостій, я не пам’ятаю. У нас була підготовка, перед цим нас вивели й приїжджав генерал Сирський, який сказав, що в цю операцію вірить сам Зеленський.
Мали задачу пройти десь 50 кілометрів з фронту, і за декілька днів повинні були дійти десь до Шевченкового.
Зранку 6 вересня у нас почався активний контрнаступ. Спочатку був масований артилерійський обстріл в сторону противника і після цього ми почали заходити в населені пункти, ворог почав тікати, і причому тікати дуже стрімко.
Ми швидко заходили на деокуповані території, ставили туди свої пости, оточували території. Насправді це все було дуже швидко, настільки, що навіть не розуміли, як проходять дні. Ми майже не спали тоді.
Вже не пам’ятаю, десь 7 вересня здається, дійшли майже до Шевченкового. Це були населені пункти і село Іванівка, ми туди зайшли, в цей день було захоплено дуже багато полонених.
У перші дні контрнаступу було дуже багато захоплено крім окупантів, трофейної техніки. Яка складалася з усього: бойових машин, самохідних артилерійських установок, танків, грузових автомобілів, болотоходів, вся техніка яка була, вони майже все віддали і повтікали.
Що найбільш запам'яталося
Запам’яталося мені найбільше те, як заходили, як нас зустрічали люди. У них були сльози на очах, вони тримали українські прапори, ділилися усім, чим можна, – яблука, кавуни, молоко, мед... Запам’ятався момент, коли ми під'їжджали, дідусь стояв і дав нам молока. Я їхав з командиром, ми зупинилися біля нього, він підійшов, командир відчинив вікно і старенький нам почав давати молоко, млинці, мед... Він плакав і почав цілувати командирові руку, від цього аж мурашки по тілу пішли.
Потім, вже 10 вересня, ми були в місті Куп’янськ. Виходить, що за декілька днів пройшли не 50 кілометрів, як була поставлена задача, а більше ніж 100 кілометрів по лінії фронту. Це надзвичайно довгий шлях за надзвичайно короткий термін, такого навіть в історії, мені здається, не було.
Чи відчувалася втома?
Була ейфорія, втома не сильно відчувалася спочатку. Ейфорія, що ми повертаємо собі наші території. Ми йшли і в усіх хлопців був величезний бойовий дух, бо це нечувано, щоб такий довгий шлях – це непросто шлях проїхати, а це шлях ведення бойових дій за такий короткий термін.
Найтяжче, що було – це міни, Харківська область, мені здається, найбільш замінована була, тому що мінні поля, міни були скрізь, дуже багато людей підривалися. Хоча в боях таких втрат великих не було, втрати були в основному через міни. Їх було настільки багато, що навіть і зараз розміновуються поля, на яких були засаджені фермерами і оброблені землі, зараз вони не оброблені через те, що поля заміновані. Дуже багато трофейних снарядів, які ми з радістю їм дотепер повертаємо.
Чи траплялися окупанти? Їх брали у полон?
Так, звичайно. За час Харківського контрнаступу, я кажу, що ми настільки швидко йшли, що вони блукали і не встигали так швидко тікати, як ми наступали.
Росіяни розповідали, що вони тут пів року. Тих, що ми брали, були пів року, з самого початку, це на той момент було від початку.
Окупанти розповідали те, що їм кажуть, що тут знаходяться нацисти, вони вбивають своїх людей, принижують їх і що цих людей треба рятувати. Але, як потім казали, що, приїхавши сюди, вони ніяких нацистів не бачили, проте це так розповідає кожен полонений, а те, що потім повертаються з полону і йдуть знову на війну, це вже інше. Є деякі полонені, які зараз трапляються, то вже по другому, третьому разу потрапляють у полон. Говорили, чому вони тут, їм не можна тікати, повертатися, бо їх чекає суд, тюрма тощо.
Сьогодні
Наші хлопці та дівчата знову йдуть в наступ на ворога. Це так само важко, як і минулого року. Але, попри все, щодня воїни звільняють все більше українських земель від окупантів.
Ми маємо робити все, щоб допомогти їм. Пам'ятайте про це.
