У нас 25 років, як ми з тобою познайомилися, фактично дітьми, ще тоді, коли тільки починався український шоубізнес. Були якісь хуліганські питання... раптом дві ночі підряд у нас підскакують будинки, у нас трусить Київ, у нас вдарили по ДніпроГЕС. Я подивився тобі в очі і розумію, що сильно веселого і смішного інтерв'ю зараз бути не може. Як воно впливає на тебе?
Я відчуваю постійну відповідальність за те, що мені дав Господь сили витримувати такі речі. П'ять годин ходити шпиталем... Я знаю, що дуже мало артистів, взагалі ніхто не може витримати, бачити там людей без кінцівок, відкриті рани, хлопців, які ще не зрозуміли, що з ними відбувається.
В мене є якась внутрішня сила триматися попри все і я якось намагаюсь цим ділитися. Бо я саме та людина, яка під час війни має родину вдома, нікуди не виїжджала, в мене немає бомбосховища, ми з дітьми і собаками, з чоловіком живемо в Києві, їздимо з чоловіком по фронтах, тобто ми знаходимо силу не боятися жити далі.
Коли з'явилася пісня "Я повертаюсь", для багатьох вона стала знаком того, що Могилевська кудись поїхала і значить, вона зараз повертається. А можеш ще для тих кількох людей, які дотепер не знають, що воно було, сказати, що ти нікуди не їхала, що ти була тут?
Мета цієї пісні була зовсім іншою. Я весь цей час залишалась в Україні, але ця пісня була створена заради того, щоб, знаєте, як раніше люди по зірках шукали свій шлях додому... Я хочу, щоб слова цієї пісні допомогли всім українцям, яких розкидало по світу життя, знайти свій шлях додому. Вмикаючи цю пісню, щоб вони ніколи не забули шлях до рідної землі. Ось єдина мета цієї пісні.
Повертайтеся, друзі мої любі! Ваша земля, наша земля завжди чекає на вас!
Я пам'ятаю, коли почалася війна, коли хтось закликав писати або на щось відволіктися. Я не міг. Як? Нам через день привозять побратимів, яких ховали. Ми бачили тих людей. Я розумію, що ти два роки фізично не могла співати. Ці два роки підштовхнули тебе до нових форм або просто була апатія і тобі не хотілося?
Ні те ні інше. Спочатку ми всі опинилися, всією родиною – хліба нема, нічого нема, магазини зачинені, в мене вагітна сестричка на руках, що робити.
Ми закрили свої питання, знайшли внутрішні сили, я почула, що там у людей у метро "Славутич" немає води. Я повезла просто води. В мене є свердловина своя, а люди там сидять, ну що робити, ось так поїхали, дивлюся, що я корисна і дивлюся, що коли я зайнята іншими, про свої страхи забуваю. Так потихеньку мій чоловік допомагав мою вагітну сестричку перевозити на той бік Дніпра, це було неможливо, із тієї хвилини ми не розлучалися, ми поїхали просто допомагати людям.
На початку просто ми приїжджали, робили концерти. Далі я вже почала волонтерку робити, мої всі школи, вісім філіалів, перетворилися на склад тепловізорів, форми, їжі. Далі пішло – машина величезна, ми оплачуємо, щоб її доставили сюди до нас, до Києва, і поїхали, в Умань заїжджаємо, де у вас, що у вас? Ага, військові – раз, шпиталь – два, хто ще? Дитбудинок – добре, хто там ще, забули про літніх людей, будинок для бабусь, дідусів, про них забули. Ось так в кожне місто приїжджаємо і робимо таким чином.
Далі вже почалися складні поїздки на фронт, на підтримку наших хлопців.
В якому найдивнішому місці тобі довелося виступити на фронті? Де ти попала найбільше "під роздачу"?
Дуже багато було небезпечних ситуацій, 200 чи 300 концертів загалом ми дали в гарячих точках або на прикордонні з тим фронтом. Найстрашніше було, коли HIMARS "вилетів" під час мого концерту, а пацани кажуть: "Збираємося, зараз може пролетіти у відповідь". І ми просто кидаємо всі ці шмотки.
А була така думка, що всьо, триндець?
Було таке, що ми вісім годин просиділи під землею, дуже сильно бомбили військову частину. А ще цікава історія. Приходить керівник: "Хух, клас, я всі шиномонтажі оббігав". Кажу "навіщо?". Він – "Я в центрі підпалив декілька шин, щоб вони з інтернету думали, що нас вже більше немає". Вони бомбили нас, а він бігав по всіх тих, шукав ще шини, підкидав, щоб виглядало так. І сьогодні всі думають, що тієї частини немає, а вона є. Вона є, вона працює, і я не скажу, де вона, але вона є. Я знаю декілька таких частин, які живуть під землею. Всі думають, що їх немає, а вони існують і працюють, і збивають дрони, збивають ракети.
Питання від опитаних нами людей. Ви донатите на дрони для ЗСУ?
Звичайно. Ми з чоловіком на початку війни взагалі залишилися без грошей. Тому що перші півтора року війни всі власні кошти ми вкладали, усе. Форма, кожна машина, фура 500 доларів, щоб просто її доставити до Києва... І є така дуже відома волонтерка – Олена Масоріна, ми з нею об'єднали зусилля і почали працювати, дуже багато чого робити. Я ж кажу, що перетворилася моя школа на склад тепловізорів, форми і решти. Збори я оголошую постійно, напевно, два-три збори щотижня.
До війни, коли артисти знімали кліпи, особливим шиком вважалася зйомка з квадрокоптера. Ти коли-небудь могла подумати, що ми будемо закупляти ці штуки в такій кількості? Що вони будуть використовуватися у військових цілях?
Я не займаюсь зброєю, тобто я взагалі не розуміюсь на цьому. Я більше займаюсь допомогою людям.
Ми збираємо на шпиталі, в нас дуже величезна кількість крісел колісних, які ми закупили і віддаємо далі. Зараз, коли в Кривому Розі, в Одесі сталася біда, до мене звернулися волонтери – дві лікарні в Одесі і немає необхідного. Ми зібрали дуже серйозні набори першої допомоги, ми передали на Кривий Ріг і передали на Одесу.
Тобто це моя тема. Ми розробили із дівчатами, українськими дизайнерами, плащі, які закривали наших снайперів від тепловізорів.
Ми це зробили в перші місяці війни і досі не змогли просунути цю тему. Просто щоб допомагати нашим хлопцям, ми за свої кошти скільки могли, стільки і шили, 500 доларів – один плащ.
Дуже змінилися люди на концертах. Пам’ятаєш оце: "Я не бачу ваші руки, ууу!"?
Кажуть, інколи найжахливіші моменти життя перетворюються на найкрасивіші моменти життя. Сьогодні справжні цінності вийшли на перший план, коли дружба, любов, сімейні цінності. Їм ціна інколи життя, люди по-іншому сприймають все – і милосердя, яке з'явилося сьогодні у людей, взаємодопомога, якась така щирість, відкритість, любов, увага, усвідомленість зовсім інша.
Я 25 років до цієї війни намагалася читати вірші і поезії зі сцени. Це нікому було не потрібно. А сьогодні, був перший концерт, коли мені сказали: "Наташа, тут співати не можна, тому що фронт за "зеленкою". Думаю, прочитаю вірш, а Рибчинський написав вірш "5 ранку"... такий... страшний.
Думаю, це прості хлопчики, вони, може, й книжок не читали половина з них, воно їм треба? Я починаю читати і бачу, як вони починають плакати і як очима вони впізнають цей зміст, бачать моє серце, я бачу їх серце, яке дивиться в моє.
Питання від глядачів. Яким чином вдалося стільки років триматися на сцені і бути однією із хітових артисток?
По-перше, я дійсно співаю, тому що я не можу не співати, – це моя єдина місія, єдиний талант, який дав мені Господь. По-друге, я не боюся визнавати свої помилки. Я не боюся зізнатися, що я повністю вигоріла, нічого не вмію.
Я стала ретро, нічого не розумію, тому зараз я беру декілька уроків для того, щоб зрозуміти, а як воно сьогодні працює і спробувати щось нове. Наприклад, я днями закінчила американську академію Estill Voice. Я зрозуміла, що взагалі не вмію співати, і я пішла туди, де співають Адель, Вітні Х'юстон, решта, найкращі світу, я пішла як студент.
Питання від глядачів. Чи долучить Наталія Могилевська своїх дітей до своєї творчості?
Вони дуже класно співають. І співають, і танцюють, і музичні, дуже швидко вчать мамині пісні. Мама співає по радіо, все знають, все повторюють, дуже класно. Але ж ти розумієш, вони тільки щойно почали приходити до тями. Вони настільки були травмовані, налякані, настільки от це все було просто страшно, що якась людина підійде до них щось спитає. Було страшно, що там в тому садочку до них підійдуть і скажуть щось на кшталт "а вона тобі не рідна". От не хочеться цього, розумієш. Хочеться, щоб вони спокійно, вони так тихенько спокійно живуть. Ніхто їх не чіпає, в їхніх школах не знають, чиї вони діти, у садочку не знають, чиї вони діти. Я хочу, щоб вони зміцніли.
Питання від глядачів. Я знаю, що ви зараз вже мама двох дітей. Підкажіть, будь ласка, які сенси, яку філософію будете вкладати своїм діточкам?
Я раптово стала мамою. Я змушена була швидко почати вчитися, читати книжки, як правильно розмовляти, виховувати дітей. Діти різні – два рочки і десять, що якій дівчинці потрібно тощо.
Тому за цим всім я зрозуміла головну річ. Я як мати повинна донести сенси, і ці сенси я хочу донести не тільки до моїх дівчат, я взагалі хочу змінити систему освіти в Україні. Тому що такого предмета, який би ніс оці сенси, немає.
Головний сенс для них: дівчинка – це не хлопчик. Зараз нас всіх виховують як хлопчиків – цілеспрямованість і результативність, бізнес, давай вперед, активність, боротьба, конкуренція. Але дівчат теж так виховують, а дівчинка повинна бути зовсім іншою. Дівчинці взагалі це все не потрібно. Дівчинка – це мама, це ніжність, це гідність, це компромісність, це вміння бути м'якою і в цій слабкості і є найвеличніша сила.
Де більше ти? Коли в тебе невеликий зал? Величезний зал? Яка форма тобі більше подобається?
Ой, це дуже важко сказати... Річ у тому, що мета цього концерту... вона була, знаєш якою? Доки ми чекаємо великої перемоги і кожного дня в кожній газеті, в кожному ютубі пишемо "перемога", ми чекаємо і хай нам буде перемога, давайте вип'ємо за перемогу, давайте будемо мріяти про те…
Я усвідомила і це було просто як внутрішній промінь. В мене було в одну секунду розуміння, що ми щодня встаємо під бомбами, я пишу ці вистави, мої діти йдуть до школи, на шляху до школи ми чекаємо, чи є тривога, чи ні, вони ховаються в тих бомбосховищах, в метро. В мене старша донька сама вже їздить. Ми чекаємо великої перемоги, а ще й комплексуємо, що в нас не так щось на фронті. Мені хотілося отак взяти людей і сказати: "Люди! Ви не усвідомлюєте, ми вже переможці!". Кожного дня жити в тому жаху два роки і ми живемо, продовжуємо любити, народжувати, створюємо сім'ї, виходимо заміж, любимо, їмо, створюємо якусь творчість, будуємо будинки. Я знаю людей, які бізнеси нові відкривають в Україні.
Україна живе, продовжує жити, і ось тому ми всі – одне велике серце з нашими переживаннями, страхами. Ми їх поборюємо кожного дня і ми вже переможці.
Були моменти, коли наших талановитих людей пробували кудись заманити, пропонували контракти. Ти ж теж мала можливість кудись поїхати працювати...
В мене таке прізвище, в мене таке коріння. Я настільки українка... Мій дід – викладач української філології в "червоному" університеті. Саме він прививав любов до української мови Юрію Рибчинському – це його учень і Ніни Матвієнко. Це учні мого діда.
Я назавжди залишаюся в Україні. В мене було багато можливостей поїхати. Я настільки люблю Київ, і я дуже багато чого від початку, з 99-го року, робила і роблю саме для розвитку українського шоубізнесу, української культури. Тоді не модно було співати українською, але в мене вже з'явилася пісня "Місяць", а до неї із Рибчинським пісня "Самота".
Тобто всі свої перші кроки я робила не забуваючи українську культуру, українську мову, настільки наскільки це було можливо тоді на початку.
Знаєш, яка в мене мрія є? Якщо ти зайдеш в інтернет зараз і напишеш: "Хочу послухати українські народні пісні", ти знайдеш що завгодно, крім того, що співали наші бабусі і наші батьки. Ти знайдеш переробки хіп-хопу, щось ще, якісь сучасні варіанти, сучасні оркестри, або дуже старомодна філармонія 60 років тому записана фальшиво і погано для себе на диктофон.
Щоб якісно, так як співали наші бабусі, щоб сльози потекли, щоб в кайф, ти не знайдеш. Моя мрія, моя мета – просто подарувати Україні саме такий класичний альбом в класичному виконанні без понтів – дивіться, я хіп-хоп-виконавець, в моєму стилі хіп-хопу я зробила вам "Чом ти не прийшов", а просто для людей, так як вони були народжені, як ми звикли їх чути.
