Ахтем Сеітаблаєв – український та кримськотатарський актор та кінорежисер. Його фільм "Мирний-21", який розповідає про події на сході України у 2014 році і розкриває тему довіри на прикладі Луганського прикордонного загону, який окупанти марно намагаються змусити зрадити свою країну, увійшов у топ-10 на Netflix.
В лютому 2022 року Ахтем не вагаючись приєднався до війська і в складі ТрО захищав Київ, а потім виконував бойові завдання на Миколаївщині. Зараз він художній керівник ТрО-медіа і разом з колективом, зібраним з інших військових частин, працює над створенням документальних фільмів про героїв нашої війни. А також активно займається волонтерською роботою.
Ми обговорили з Ахтемом події десятирічної давнини, так званий референдум в Криму, чи можна було не допустити окупації півострова, які є шляхи звільнення Криму від окупантів. Також Ахтем розповів, чому деякі кримські татари залишились на території окупованого Криму і що відчуває, коли воює проти зрадників, що перейшли на бік ворога.
З моменту так званого референдуму в Криму пройшло 10 років. Що ви пам’ятаєте з тих подій?
Безпосередньо під час референдуму я не був в Криму, виїхав 5 березня. І на той час майже постійно вже мешкав в Києві. В Крим приїхав наприкінці лютого, це було 27 лютого. Коли приїхав в Крим, пам’ятаю відчуття безпорадності і безсилля, тому що фізично почував себе тоді набагато складніше, ніж зараз. Я тоді приблизно рік заново вчився ходити, була операція на хребті, я впав на зйомках власного фільму з коня. Це співпало з часом Майдану 2013-м початком 2014 року, окупацією Криму. Коли спостерігав це все, розумів, що нічого не можу зробити. Тому що просто не можеш, сам ледь ходиш, я ненавиджу це почуття безпорадності і безсилля.
Тому, коли 24 лютого 2022 року розпочалася широкомасштабна навала, я почував себе вже інакше, особливих роздумів, приєднуватися чи не приєднуватися до Сил оборони не було. Багато емоцій було, багато було такого, що ти не хотів в себе впускати, цю реальність, яка була навколо і яка казала, що, скоріш за все, і окупація Криму, і все те, що відбувається, – це надовго. Не хотілося в це вірити, хоча розум підказував, що, скоріше за все, так воно і буде.
В який момент ви зрозуміли, що все йде до окупації?
Це було зрозуміло давно. Кримськотатарський народ, на жаль, має величезний досвід потрапляння під цей молот. Так само як і український народ, так само як і багато народів, з тих, які мешкали в СРСР і потрапили під молот побудови комуністичною партією так званого "суспільства рівних людей". Але ж насправді вони будували "гомо совєтікус", щоб всі були однакові, щоб ніякої індивідуальності не було, і гасили цю відповідальність в будь-яких проявах.
Тим більше якщо це стосувалося будь-якої незгоди, тим більше якщо це цілий народ, який не сприймав і не збирався сприймати ту модель співіснування, громадянського, суспільного, яку влаштовувала партія. Вони, з одного боку, скасовоючі віру в Бога, руйнуючи церкви, будували іншого Бога – Леніна, потім Сталіна, потім комуністичну партію як таку і робили це так, як вважали за потрібне. За потрібне вони вважали будувати це на крові, на страху, на приниженні, на вбивствах, на депортаціях, на штучно створених голодоморах. І тому досвіду в тому контексті, що нічого хорошого не може вийти з того, що, наприклад, в Криму така величезна присутність так званого руського міра в усіх його проявах, особливо культурологічних. Якщо загальноосвітніх шкіл там було близько 600, то з українською мовою викладання було дві, кримськотатарських – 12, але до середніх класів.
Тобто брехня скрізь – ніхто ніколи до цього не забороняв українську мову та і зараз йдеться не про заборону російської мови, йдеться про відмову від російської мови. Тому що ніхто так багато для того, щоб російська мова менше існувала в Україні, не зробив, як Путін. Чому? Тому що його теза "там, де російська мова, там руський мір", що таке "руський мір" – всі знають добре. І тому, якщо він в такій конотації будує своє уявлення про світ, що там, де розмовляють російською мовою, там "руський мір", окей – тут не буде "руського міру".
І у кримськотатарського нараду величезний досвід розуміння того, що такий сусід, з таким уявленням про життя про співіснування, який протягом всього свого існування, починаючи з Московії, Російської імперії, Радянського Союзу, нинішньої Росії, нічого доброго не несе і не принесе. Я не знаю такої країни, яка б стала жити краще після того, як туди ступив чобіт російського солдата.
Є багато розмов про те, що якби 10 років тому влада діяла жорсткіше, то, можливо, ми б змогли уникнути окупації Криму. Як вважаєте ви, ми б могли утримати Крим?
Думаю, що ні. Чисельність контингенту, який вже на той час був в Криму, Януковичем була продовжена Угода про перебування Чорноморського флоту РФ в Криму. Я не військовий, це в моїй компетенції казати, як правильно було б зробити, але з того, що я знаю на сьогодні, навряд чи це було б можливо в той момент. І чисельність російського контингенту, присутнього на той час в Криму, і ставлення до своєї армії, української, для руйнування якої тим самим Януковичем було зроблено багато чого, і відсутність розуміння того, що культура, в самому широкому сенсі цього слова, є міцним підґрунтям до того, щоб своєю чергою ставлення до власної армії і фінансування, і повага, власне її розбудова, а не розпродаж всього, що було на той час в Україні. Це стосуються ракет тощо.
Нам тоді на широкий загал розповідали, що є Будапештський меморандум, який мав би, як парасоля, захищати Україну. Потім з’ясувалося, що ніякого меморандуму як такого не було. І до того ж будь-який жоден договір з Росією не вартує паперу, на якому він підписаний. Немає жодного прикладу в історії, коли б вони дотримувались свого слова. Все, що вони кажуть, – суцільна брехня.
Напевно, всім нам потрібно було пройти цей трагічний урок, щоб зрозуміти прості речі: хто справжній друг, а хто – ні.
Історію пишуть переможці, і тому та історія, яку вивчали ми, і я в тому числі в школах, вона написана здебільшого не українцями і не кримськими татарами, а написана вона, я зараз більше про наратив радянський, комуністичний, імперський, російський, де українці і кримські татари одвічні вороги, або поляки, українці і кримські татари – одвічні вороги.
Якщо подивитися на історію, не тільки радянського або російського джерела, то в історії цих трьох народів або чотирьох, то саме Велике князівство Литовське. Я прихильник цієї тези – побудувати великий союз Литва, Латвія, Польща, Білорусь коли-небудь, Україна. В історії Польщі і України було багато трагічних сторінок, але було і багато звитяжних, в історії кримських татар і України були непрості сторінки, але, наприклад, жодна битва, де українці і кримські татари воювали разом, не була програна. Це говорить про те, що коли ми разом, ми об’єднані, а не роз’єднані, перемогти нас неможливо. Вбити можна, перемогти – ні.
Вони погано знають історію, жодну Кримську війну Російська імперія не вигравала. Жодну. Микола І навіть помер після програшу в Кримській війні. Вони все своє існування намагались вбити і знищити що українців, що кримських татар, що поляків. Московії немає – ми є, Російської імперії немає – ми є, Радянського Союзу немає, а ми є. І цих теж не буде, а ми будемо.
У лютому 2014 року Меджліс скликав величезний мітинг, це був емоційний прояв?
І свідомий, і емоційний. Емоційний, тому що кримські татари ніколи не мовчали. Але треба додати, що ніколи не робили терористичних актів. Це завжди був мирний рух задля повернення на історичну батьківщину в тому числі і, особливо 18 травня, коли відзначається День геноциду кримсько-татарського народу. І як раз цей рух відрізняється тим, що це ненасильницький спротив, але в той момент, можливо, і треба було довести справу до кінця. Під час того мітингу. В цьому контексті і тоді б війська доєдналися. Росіяни недарма обрали той момент, коли хитке становище української влади, коли один "президент" втік, а з ним і очільники силових відомств, був симбіоз багатьох речей, який навряд дозволив би військовим шляхом відстояти Крим.
Після референдуму 1991 року, коли навіть в Криму більше ніж 80% проголосували за незалежність України. Вони зробили висновки з того. Тому всі наступні роки вони проводили експансію через культуру, в тому числі працювали з молоддю, з літніми людьми – це і телебачення, і театр, і кіно.
Під час "референдуму" в Криму Росія намалювала 97% на підтримку цього самого "референдуму". На вашу думку, який реальний відсоток підтримки був?
Думаю, відсотків 50 підтримки з тієї кількості, яка прийшла. Давайте дивитися правді в очі. Якщо ми будемо кокетливо казати "ні", це буде ознака того, що ми закриваємо очі на те, що мало чого було зроблено для того, щоб Крим дійсно відчував себе частиною України перед початком війни у 2014 році. Натомість ворогом було зроблено дуже багато для того, щоб мешканці Криму, ті хто прагнув цього або сумнівався, прагнув в Росію, щоб такий наратив – приєднатися до Росії – був присутній.
Після окупації в Криму залишилося чимало татар. В тому числі ваша мама, світла їй пам'ять, відмовилася виїжджати
Вони і до того казали, і зараз кажуть: "Не для того ми боролися, щоб виїжджати, хай виїжджають вони". А батько там, поруч з ним є онуки і моя сестра. Він вже майже не бачить, але чує добре. Іноді мені каже: "Ну коли ви вже прийдете?"
Ваші родичі відчувають тиск з боку росіян?
Коли була можливість перетинати так званий кордон, мої діти, які приїжджали, казали, що їм на кордоні росіяни постійно передають мені вітання. Я знаю, що моїм родичам постійно нагадують про мене. І через службу, і через творчість, через все разом.
Коли почалася окупація Криму, Міністерство інформаційної політики робило промоційну акцію, що Крим – це Україна, в рамках якої деякі вихідці з Криму – Джамала, я, ще багато діячів, були на величезних бігбордах, світлини з нами. Моє обличчя було на кордоні між Кримом і материковою Україною, і всі мої друзі фотографувалися з цим бордом і надсилали мені, мовляв, привіт. І зі своєю громадянською позицією я давно визначився, і я дякую моїм родичам і друзям, що вони мене в цьому підтримують, хоча через це інколи виникають у них дуже складні ситуації.
Інколи чую, що хтось отримав громадянство, російський паспорт, і я тоді кажу: для того, щоб так казати, засуджувати, потрібно там жити. Я кажу, якщо вони не збираються виїжджати з Криму, отримайте цей аусвайс і розглядайте його як аусвайс і розглядайте його як можливість, не давати зайвої причини, важелю вас заарештовувати і потім у слідчому ізоляторі або у в’язниці чинити на вас тиск. І розглядати його потрібно саме як аусвайс. Для того щоб засуджувати тих, хто знаходиться на окупованій території, в контексті того, отримувати чи ні російські документи, потрібно там бути, а потім вже мати право не засуджувати.
Крим можна повернути не військовим шляхом?
Якщо всі країни Європи, Азії, Китай, Індія відмовляться від російської нафти і газу, якщо будуть введені персональні санкції проти Путіна, заарештовані всі його активи по всьому світу, такий шлях може бути. Хоча не впевнений. Він КДБшник, він не рахує життів свої людей. Навіть кількість вже тут загинувших так званих російських солдатів істоту з хоча б якимись людськими рисами вже зупинила б. Для них ні, 400 тисяч…. Там логіка "баби ще нарожають". Йому не шкода нікого і він розуміє, що війна – це єдине, що дозволяє йому залишатися президентом Росії.
В цьому випадку, якби був такий економічний тиск, оскільки той, що є, я б назвав його "злегка вагітний", а так не буває. Він або є, або немає. Витрачаючи дуже багато грошей на війну, він не перестав заробляти на нафті і газі. І деякі західні діячі не бачать нічого поганого в тому, що продовжують вести бізнес з Росією.
А якщо говорити про військовий шлях повернення Криму, є думка, що коли наші війська підійдуть до півострова, окупанти самі втечуть. Як ви ставитесь до такої гіпотези?
Хтось втече, але точно не всі. Будуть і ті, будуть чинити опір першою чергою російські військові. Давайте не будемо думати, що ми воюємо зі слабким, абсолютно боягузливим ворогом. Так, мотивація у українців та росіян різна. Але ми воюємо із сильним, підступним, хитрим, озброєним ворогом. Я думаю, що побіжать не всі. Зрадники, колаборанти, деякі військові, можливо, навіть більша частина озброєних формувань і в тому числі кадрових військових теж залишать свої позиції. Але я б не створював таку хибну думку, що прям всі побіжать. Ні, будуть стріляти. І будуть знищені.
Як воювати проти тих кримчан, які перейшли на сторону ворога?
Так само як і воювати проти ворога. На жаль. Недарма, ще з початку широкомасштабної навали існує, в тому числі підтримуваний державою заклик, форма "не воюйте, переходьте!". Є ціла програма, різні канали, щоб не воювати проти своїх громадян. Звичайно, це не просто, навіть сам перехід, але він існує.
Якщо людина воює проти тебе зі зброєю в руках – він твій ворог.
Як ви оціните ситуацію на фронті?
Важка. Якщо подивитися на політичну карту і порівняти розміри України і Росії – це взагалі ще одне диво, звичайно, за допомогою партнерів та друзів, які надали сучасну зброю, але ж ми тримаємось. Вони хотіли за три дні захопити Київ, а ганебно бігли, коли їх розтрощили. І ми все одно переможемо, у нас немає іншого виходу.
Або вони нас знищать – у них мета не просто захоплення території, а саме знищення. Тому вони нищать цивільні об’єкти, об’єкти інфраструктури. Вони зрозуміли, що їм тут не раді. Вони думали про Харків, що Харків – російськомовне місто, але отримали там таких люлєй. І Харків і довів, і доводить, що це українське місто. Так, є і колаборанти, і ждуни.
Розкажіть про ваші творчі проєкти?
Я майже і не припиняв, декілька місяців зупинки, поки на початку був у батальйоні в Миколаєві. Потім, вже трошки пізніше, наш командир, начальник служби зв’язків з громадськістю сил ТрО, зібрав наш колектив з багатьох військових частин і створив ТрО-медіа, художнім керівником якого я є.
Над чим працюєте?
Важко сказати, над чим не працюємо. Це і антологія створення сил Територіальної оборони, про кожну бригаду – документальний фільм, а також документальні стрічки про героїв цієї війни, про людей, їх портрети, це імерсивні вистави, в тому числі з посольством Литви дуже щільно працюємо.
Це діяльність Кримського дому – презентація книжок, зустрічі, майстер-класи, реабілітаційні деякі заходи, де бійці і їх родичі спілкуються і один з одним, і з психологами, або через перегляд окремого контенту набувають знань або отримують трошки реабілітаційного ефекту. Багато їздимо, знімаємо, багато співпрацюємо з військовими частинами і з цивільними організаціями.
Є проєкт "Кіно заради перемоги", амбасадором якого я є, за вісім місяців 1700 кінопоказів по всій країні – шпиталі, міста, містечка. Охопили 70 країн світу за неповний рік. В минулому році об’їздили всі столиці країн Європи, починаючи з Брюсселя і штаб-квартири НАТО в тому числі закінчуючи Страсбургом, з показами всередині Палацу Ради Європи. Зараз з показом стрічок збираюся у Варшаву.
