Якою була атмосфера на Донбасі напередодні війни 2014 року? Як почалася окупація Луганщини? Як з'явився та розвивався партизанський рух на окупованих територіях? Як зараз ведеться боротьба за звільнення військовополонених? В рамках проекту "Інтерв'ю без кордонів" гостем телеканалу Ukraine World News став Герой України, луганський партизан Володимир Жемчугов.
І ось що він розповів
Суспільство на Донбасі напередодні війни 2014 року було поділено на дві категорії – його поділила "Партія регіонів". Я б не сказав, що більшість була проросійською, скоріше продонбаською за принципом "Донбас – це Донбас, а Україна – це Україна". Всіх інших, хто був "не за Донбас", називали Західною Україною. На цьому почала ґрунтуватися ідея приєднання до Росії.
Росія розпочала підготовку до окупації у 2004 році. На Луганщині відкривали російські культурні центри, приїзжджали хори казаків, танці тощо. Ростовська область запрошувала до себе різні делегації з Луганської області. ФСБ активно намагалася наводити контакти з луганськими правоохоронцями.
Все почалося з Козіцина
Про партизанську війну ще навесні 2014 року ніхто з нас взагалі не думав. І про війну взагалі. Все почалось з того, коли 4 травня 2014 року наш кордон разом зі своїми солдатами перетнув генерал Козіцин. Після цього ми побачили "русский мир" в обличчі бандитизму.
Ті, хто підтримували росіян, ті хто стояли на блокпостах за гроші, – це були просто звичайні люди, алкоголіки або криміналітет якийсь. Їм вже дали зброю і "русский мир" у нас почався в Антрациті із бандитизму.
Росіяни зі зброєю зупиняли автівки, забирали ті, які сподобалися, грабували банки, у них вже були списки заможних людей, які підтримували Україну.
До цих людей приходили вночі, катували, забирали коштовності, могли змусити переписати своє майно на бандитів, а потім розстріляти та закопати.
Коли російни прийшли, половина поліції перейшла на бік Росії, інша просто розійшлася по домам, і в нас просто почалася анархія.
Ми чекали українську армію, була оголошена Антитерористична операція, але українська армія до нас дійшла тільки наприкінці вересня, і тоді вже Путін дав команду і зайшли вже не козачі отряди, а регулярні російські війська.
Першою нашою зброєю стала російська, вона потрапила нам в руки влітку 2014 року. Ми її отримали від самих же російських козаків.
Козіцин на початку АТО просто роздавав автомати бажаючим з місцевих, він робив в кожному місті, селі, районі козачий загін і роздавав великі арсенали зброї, яку ніхто не рахував.
Влітку, коли вже грабувати було нікого, козаки почали торгувати зброєю. Автомат Калашникова міг купити будь-хто за 200 доларів, кулемет коштував 300 доларів, найдорожче коштував пістолет Макарова – 700 доларів.
Першу вибухівку ми зібрали на полях, де були великі бої, – там було розкидано багато невикористаних снарядів, мінометних мін тощо.
Більшість тих людей, кого я знав і кому я довіряв, – це були старі зв’язки, набуті ще 10 років тому за часів Помаранчевої революції.
В 2014 році ми просто зібралися, ми не були агентами спецслужб – це просто був громадський спротив. Я був ініціатором, за мої гроші було куплено більше зброї, і ми почали самостійний рух.
Дехто казав, що я підбиваю їх на заборонені речі. Я відповідав: "А що робити?"
Вони приходять по ночах, катують, грабують, вбивають – ми що, будемо чекати? Ми потім будемо пояснювати, що це був самозахист, іншого шляху немає. Де була поліція, де армія – нікого не було.
Ми бачили, що чинять російські солдати, як вони знущаються над пораненими українцями.
Я пам’ятаю нашу першу операцію, коли Житомирська бригада відступила і росіяни ховалися та боялися вступати. Ми знайшли такий табір біля міста Красний Луч і розстріляли його вночі з автоматів.
В 2015 році ми вже приєдналися до ЗСУ. Я був командиром і нам дали завдання знеструмити або пошкодити вежі на військовому аеродромі в Луганську, щоб неможливо було перекинути літаки із Ростова в Луганськ на цей аеродром.
Ми тоді вже знали, що таке МГБ, ФСБ, були вже катівні. Ми знали, що таке полон, і коли я підірвався на мінному полі біля військового аеродрому, наступивши на розтяжку, я відчував, що я не загинув. Я розумів, що вони прийдуть, заберуть, заарештують і я потраплю до тих же катівень. Я розумів, що може статися, тому я тоді на мінному полі вирішив, щоб не потрапити в полон, покінчити з собою. Вночі виповз на дорогу, щоб мене просто переїхала чергова колона, яка вночі їздила за снарядами.
Мене все одно побачили і я потрапив в полон
Жорстокість – сутність російського менталітету. Вони відчувають себе безправними на території Росії, і коли вони прийшли до нас в Україну, побачили нашу свободу – це їх дратувало. По-друге, якщо вони в Росії не могли себе проявити і захистити себе та свої якісь права – вони виміщали на нас цю злобу. Ця жорстокість, мабуть, іде звідти, з часів їх участі в складі татаро-монгольського ханства.
Я пам’ятаю, що росіяни підбурювали тих місцевих, що перейшли на їхню сторону. Треба було доводити лояльність. Чим більш ти був жорстокий, тим більше тобі давали влади.
На мене психологічно давили
Казали, що моя дружина мене кинула, вона вже за тебе не бореться, що ти вже не потрібен Україні, тебе ніхто не обмінює. Ми повідомили українську сторону, що в нас є така людина і тебе не включили в списки на обмін і ти нікому не потрібен. Ти здохнеш тут в такому стані, якщо не підеш на співпрацю з нами.
В перші дні в мене був шок після важких поранень. Я психологічно готувався до полону, я розумів, що можу загинути або потрапити в полон.
Якщо чесно, я не був готовий до таких тяжких поранень, про це також треба було замислюватися, але потім, коли відійшов від шоку і зрозумів свій стан. Я просто не знав, виживу чи ні.
Мій лікар сказав, що я єдиний в його практиці, хто з такими тяжкими пораненнями вижив. Мені зробили три тяжкі операції, ампутували руки, зашивали очі і було дуже багато осколків в животі, але я вижив. Росіяни вже потім поводилися зі мною трохи по-іншому – через чотири місяці, як я не підкорився їм. Дехто, особисто з місцевих, навіть поважали мене за те, що я не здався.
Вчора я повернувся з Європи
У нас була така адвокатська місія, ми проїхали три країни – Чехію, Францію і Бельгія. В нас була кампанія і ми – колишні полонені, як військовополонені так і політв’язні зібрали платформу "Звільнення політв’язнів" і проїхались по цих країнах.
У нас була запланована зустріч з політиками, з державними діячами, з громадськістю, журналістами в цих країнах. Ми відвідали Європарламент і назвали нашу адвокацію як голоси окупації, що ми люди, які звільнені з окупації, ми за тих людей, які зараз знаходяться в полоні.
Ми від їхнього імені зверталися до політиків, щоб допомогли у звільненні, хоча б звільненні цивільних – це ж окупанти повинні їх звільнити без обмінів. Росія це не робить, вона відмовляється повертати цивільних.
Ми намагалися знайти якісь інструменти, щоб Євросоюз і політики, керівництво країн допомогли нам в цьому.
Європейські політики бачать цю проблему, але вони кажуть, що не можуть нічого зробити. Було цікаво слухати цих дуже поважних людей, які використовують такі метафори, що справедливість – це потяг, він завжди затримується.
Я трохи не тримався і на одній зустрічі сказав політикам, що взагалі ви можете припинити цю війну хоч завтра. Росія може зупинитися завтра, якщо ви це захочете, але ви цього не робите.
Це повністю наша громадська ініціатива, ми колишні полонені, які були звільнені за останні дев'ять років, ті, хто найвідоміший і хоче щось зробити. Ми об’єдналися в платформу "Звільнення політв’язнів" і ведемо цю громадську діяльність.
Росіяни не відпускають цивільних, тому що це заручники. Росія – це азіатська країна, яка завжди, вже багато століть використовувала цивільне населення як заручників. Їм потрібен обмінний фонд, вони хочуть таким шляхом залякати громадян України, змусити цивільних не проявляти свою громадянську позицію.
Вже перевірено. Якщо людина дивиться російське телебачення, на якому по 40 разів на день кажуть, що прийдуть бандерівці і вас вб’ють, то людина за дев'ять років, мабуть, починає вірити в це. Люди живуть думками з телебачення.
Підготовка партизанів
Я розробляв курси на YouTube, в соціальних мережах, щоб люди на окупованих територіях могли взяти якусь інформацію, основи конспірації, основи інформаційної безпеки, можливості використання звичайних снарядів, які залишаються, гранати для виробництва саморобного вибухового пристрою, як можна підірвати залізницю тощо.
Я проводив навчання тут в Києві для місцевих, для Територіальної оборони і основи партизанських знань, які можливо дати цивільному населенню.
Диверсії на території Росії – це ініціатива української сторони
Те, що роблять зараз на російській території, – це етнічні українці, які вже давно живуть на території Росії, мають громадянство Росії, а також громадяни Росії, які проукраїнсько налаштовані і борються проти режиму Путіна. Неможливо на території Росії знайти, купити ті спецзаходи, радіокеровані міни, дрони-камікадзе, це все ми передаємо з території України. Але більшість роблять громадяни Росії.
Дві частини партизанського руху
Ми називаємо один одного ті, хто взяв в руки зброю, партизанами, ті, хто без зброї, але чинить акції як саботаж, інформаційні акції, розклеювання листівок, патріотичні графіті – підпілля, рух спротиву просто.
Ці люди теж ризикують – за листівки також саджають, також катують, але є такі люди, які важають, що вони таким чином проявляють свою громадянську позицію.
Ми продовжуємо спілкуватися з підпіллям, я теж маю інформацію з перших вуст, що росіяни шоковані, що вже другий рік війна повномасштабна, "нам оголосили, що це Російська Федерація", а тут листівки, графіті і ми не розуміємо, де ми – на території Росії чи на території України. Це на них дуже психологічно тисне. Вони відчувають себе окупантами і озираються, вони не ходять по одному на вулицях – вони всі ходять зі зброєю навіть відпочивати, мінімум по три людини зі зброєю, вони відчувають, що на чужій території.
Статус партизанів та підпільників
Минулого року наша влада прийняла закон, який називається "Основи національного спротиву", де фактично був легалізований рух спротиву. Тобто дозволили цивільним громадянам використовувати мисливську зброю, трофейну зброю для нападу на громадян Росії, російських окупантів. Був прописаний механізм створення партизанських загонів, загонів Територіальної оборони і юридично порівняно з 14-м роком дуже багато було врегульовано.
Цього року всі, хто чинить спротив, входять в якийсь із підрозділів. Ті, хто підтримує партизан, – це або військова розвідка, або СБУ, або Сили спеціальних операцій, або Територіальна оборона. Вони всі стоять на обліку і мають статус.
