Яким був перший день повномасштабного вторгення РФ у Київській області? Як готувалась до нього влада? Що Україна може запропонувати Європі? Що зараз з децентралізацією та якою має бути Україна майбутнього? Як нашу державу вже змінила війна?
У гостях Андрія Булгарова в рамках проєкту "Інтерв'ю без кордонів" був Олексій Рябикін – радник заступника керівника Офісу президента Олексія Кулеби.
Перший день великої війни. Що відбувалося в Київській області, яка фактично одна із перших прийняла удар на себе?
На початку п’ятої (години, – ред.) надійшло сповіщення, що почалися бойові дії. Першим до обласної адміністрації, вона ще не була на той момент військовою, приїхав Олексій Кулеба, правоохоронний блок, військовий блок.
Від тієї дати до моменту звільнення Київської області, до початку квітня цей день був як один суцільний день. Не було розподілу на якісь дні, дати, дні тижня – це все було якийсь один час, коли потрібно було вирішувати дуже складні і дуже нагальні питання і досвіду, як ці питання вирішувати, особливо не було.
Але разом з тим була надзвичайна відповідальність, тому що кожне рішення, кожна дія тягла за собою наслідки. В тому числі це стосувалося в першу чергу життя і безпеки людей.
Тобто ви готувалися і розуміли, що може початися?
Підготовку можна розподілити на кілька складових: в першу чергу це військова складова, військові готувалися, були розіслані відповідні накази, конверти, які необхідно було відкрити в певний час, там був певний алгоритм дій. Своєю чергою цивільні адміністрації також мали плани дій.
Було розуміння того, але разом з тим була надзвичайна відповідальність, тому що ці алгоритми, механізми, вони вперше втілювалися в життя, не було вже досить тривалий час досвіду, як це відбувається.
Давайте поговоримо про церкву, я знаю, що ви певною мірою опікуєтеся цими питаннями. Чи можна сказати, що на сьогодні в нас немає конфесійного конфлікту і УПЦ – це не є церквою релігійною, це все ж таки є представники просто країни-агресорки, яка висуває певні політичні наративи?
Насправді питання церкви весь час від відновлення Україною своєї незалежності є таким болючим і чутливим.
По-перше, ми мали розділення церкви, що, власне, тягло за собою певне розділення суспільства на цьому тлі. Але разом з тим я хочу сказати, що, слава Богу, тоді відбувалося формування національної церкви: не національної церкви як етнічної церкви, а церкви, яка не керується з якихось політичних центрів, які знаходяться поза межами України.
Водночас паралельно існувала дійсно та структура, яка називається Українська православна церква Московського патріархату, і я хочу сказати, що, на жаль, дуже багато її представників проявили себе і сепаратистами, і колаборантами, і це насправді дуже болюча історія.
Найбільш болюче те, що багато людей одурманені цією брехнею про якусь канонічність чи не канонічність, що в них якийсь Бог більш автентичний чи правильний. Вони відійшли трохи від християнського віровчення і замінили його якимось вченням, яке в Росії називається "руській мір", але в Бога немає національності, він для будь-якої національності один, він Бог.
Я думаю, що особливо після того, що відбулося в Одесі, коли в кафедральний собор Спасо-Преображенський Одеської єпархії УПЦ МП потрапила ця ракета, митрополит Агафангел, він завжди був таким дуже серйозним потужним сторонником "руського міра", що він зараз говорить? Він говорить про геноцид українців, він говорить про війну Росії проти України, тобто відбувається певний сюр, і навіть ті апостоли "руського міра" під тяжінням тих подій, які відбуваються, змінюються. Я вважаю, що церква має бути точно поза політикою.
Як держава має впливати на церкву, коли починається війна, коли якась церква починає антидержавну діяльність? Ми знаємо, що багато прихожан ходять саме до УПЦ МП, що з цим робити?
Тут насправді все просто. Що таке держава, що вона робить? Держава – це певний апарат, який встановлює закон і має силу, аби забезпечити його виконання. Якщо ми говоримо, що церква проповідує якесь віровчення, якусь концепцію моральну і при цьому вона не порушує українського національного закону, держава не має до неї стосунку, тому що вона знаходиться в правовому полі цієї держави. Якщо ця церква починає порушувати цей закон і виходити за межі цього правового поля, держава має всі підстави і можливості карати за це порушення.
Яким ви бачите майбутнє України?
Я хочу сказати, що Україна буде вже точно іншою, ніж була до війни.
Чутливість суспільства до дій влади надзвичайно посилилася, вся влада абсолютно – місцева чи центральна – дуже обережно дивиться щодо тих чи інших питань, навіть, якщо робляться десь якісь помилки, суспільство не мовчить, воно відразу на це звертає увагу і це дуже важливо. Це, власне, і є контроль громадянського суспільства за діяльністю влади будь-якого рівня – це перший момент.
Другий момент – так чи інакше ми маємо ставати ефективними, тому що ми маємо зайняти своє місце в глобальному світі. Війна поставила на паузу якісь інші речі, ми зараз в основному займаємося своєю обороною і відновленням, того, що було зруйновано, але разом з тим ми маємо вже зараз вирішувати, де наше місце в глобальному світі, що ми пропонуємо світові.
Я хочу однозначно сказати, що світові ми пропонуємо цінності, які об’єднали і Європу і додали нового змісту діяльності НАТО. Це перш за все цінності свободи, демократії, гідності людської, це те, що за поребриком не цінується, там людське життя не цінується, там демократія не цінується, там треба цар.
Зараз ми стоїмо на захисті цих цінностей, на жаль, платимо за це надзвичайно велику ціну – життям наших громадян, захисників. Тому однозначно, що ми маємо пропонувати світу – це безпека, наші воїни, захисники, я багато чув рефлексій з того приводу, як наші воїни їздять в європейські країни, наприклад навчатися, бувають випадки, коли вони вже навчають тих, хто хоче навчити їх. Це те, що ми можемо пропонувати світові.
Ми маємо по великому рахунку унітарну країну, але при цьому місцеві органи самоврядування мають багато повноважень і іноді, як ви правильно зазначили, їх навіть не можна контролювати, ба більше, зняти того мера, який погано працює, який крадій, який не подобається тим, хто його обрав. Навіть нормального механізму не існує, яким чином його відізвати, – це є з одного боку захищеність цих людей, а з іншого – проблема, це треба вирішувати вже.
Так, але я хочу нагадати, що того мера чи міського, селищного, сільського голову вибирали люди, члени громади на виборах через демократичні процедури – це перша позиція.
Друга позиція – треба посилювати громадський контроль за діяльністю того мера чи депутата, чи ради – 100 відсотків. Зараз, до речі, над цим законопроєктом іде робота, аби посилити механізми громадського контролю за діяльністю місцевої влади.
Я хочу сказати, що насправді місцеве самоврядування відіграло досить серйозну роль у відсічі збройної агресії Росії – це приклад не тільки Київської області, це приклад багатьох областей, які з цим стикнулися. Дуже багато представників місцевого самоврядування проявили свої найкращі якості в цей час і, до речі, наявність ресурсу на місцях дозволило оперативно створити мережу блокпостів, завад всякого характеру, забезпечувати пальним, евакуація, багато дуже речей, деякі голови дійсно проявили себе геройським чином – це громади досить сильно оцінили.
На вашу думку і взагалі Офісу президента, якою ми бачимо далі країну, ми будемо посилювати місцеве самоврядування після війни, після того як почнеться процес відновлення? В нас прибрали смт, залишили тільки чомусь селище, але селище – це неприродньо для української мови, має бути містечко, напевно, теж треба щось з цим зробити?
Це конституційні зміни, так чи інакше. Насправді на момент початку повномасштабної війни місцеве самоврядування вже було сильним, у 20-му році відбулися перші вибори в місцеві органи самоврядування вже по новому закону, вже після об’єднання населених пунктів у громади і, відповідно, максимальне число повноважень, ресурси їм уже було передано. Зараз, якщо ми говоримо і повертаємося до децентралізації, то по суті залишилось тільки одне – те, що вимагають від нас європейські партнери, – це забезпечити законність ухвалених рішень місцевими радами, місцевими органами влади.
Яким чином має бути забезпечена законність ухвалення рішень? Як має виглядати нагляд з цього приводу?
Це не прокуратура, раніше прокуратура забезпечувала цей нагляд, зараз пропонується, аби місцеві державні адміністрації перетворилися в адміністрації префектурного типу, тобто такі, які мають право на певний час зупинити рішення місцевої влади.
Цей процес досить тривалий, він пов’язаний з процесом децентралізації, коли розмежовувалися повноваження. Є така думка, що всі рішення приймаються на Банковій, але це несправедливо до інших органів влади України, які, власне, є законодавчі, виконавчі, судові, є відповідно парламент, Кабінет міністрів України, суди.
Зараз війна і верховним головнокомандувачем Збройних сил України є президент, на ньому є ключова відповідальність за те, що відбувається в країні, і ця відповідальність має певні формати. Наприклад, Ставка верховного головнокомандувача – це такий спеціальний орган, утворений для воєнного стану, який забезпечує координацію всіх оборонних зусиль країни, є Рада національної безпеки і оборони України, куди входять багато топчиновників нашої країни, – це колегіальний орган, який також відпрацьовує ключові для країни рішення, які впливають і на безпеку, і на обороноздатність, і на розвиток країни, тому що він не зупиняється навіть попри війну.
Тому якраз у зв’язку з воєнним станом трошки переформатувалася влада, тобто не змінився конституційний лад, але війна вносить свої корективи і вона перерозподіляє згідно з Основним законом певну відповідальність між ключовими особами в державі, тому може скластися таке враження.
Хочу зазначити, що Верховна Рада регулярно збирається, ухвалює закони, постанови, Кабінет міністрів регулярно проводить засідання, ухвалює відповідні постанови, рішення, всі інші гілки влади, правоохоронні органи також працюють у відповідному законному режимі.
На вашу думку, ми дійсно вже не змінимося, ми дійсно вже не повернемося у те життя, яке було, і не будемо толерувати такі питання, як корупція, нечесність, непорядність?
Я буваю у різних місцях країни, регіонах країни і хочу сказати, що залежно від регіону, від безпекової ситуації там, суспільство місцеве відповідно себе і поводить, де є сильні безпекові виклики, де є бомбардування і таке інше – там люди більш згуртовані, вони чутливі, вони співчутливі, з іншої сторони, там, де цього немає, там більше відчувається свобода, якогось такого звичайного ритму життя, тому мені здається, що ми маємо всі пам’ятати, що йде війна, – це перше. Кожна наша дія, кожне наше слово впливає на результат – або перемога наближається, або вона віддаляється, це дуже важливо пам’ятати, що ми всі маємо продовжувати бути згуртованими, що війна нікуди не поділась, де б ти не знаходився. Що стосується неповернення, я впевнений, що ми точно змінилися, але наскільки ці зміни стануть частиною нашої життєдіяльності, ми будемо бачити це в ретроспективі.
