Квітень 2022-го. Найвідоміші видання світу пишуть про невелике місто Буча на Київщині. Та на обкладинках не картинка процвітаючого українського населеного пункту. На перших шпальтах трупи: чоловік на велосипеді, жінка, яка щойно зробила манікюр, хлопчик на могилі матері. Коли Збройні сили України звільнили Бучу, відкрилося істинне обличчя росіян: зґвалтування, знущання, катування, масові захоронення. Нелюди не жаліли нікого.
Вперше Дмитро Пустовіт потрапив до Бучі 4 квітня як фіксер італійської журналістики Франчески Маноккі. "Ми бачили дуже багато горя і дуже багато страждання. Була жінка, яка розповідала про регулярні випадки зґвалтувань, вона розповідала історію, що російські військові прийшли до неї в будинок і сказали: "Ми будемо тут у тебе жити". Але вона жила з донькою, і вони домагалися до доньки. Тоді ця жінка сказала: "Не чіпайте мою доньку, я все зроблю за неї". І вони ходили до неї регулярно і робили це стільки, скільки хотіли, і так, як їм хотілось", – згадує Дмитро Пустовіт.
Одними з перших у підвалі знайшли 18 понівечених тіл убитих чоловіків, жінок і дітей, на них виявили сліди катування: вирвані зуби, відрізані вуха. Згодом міський голова заявив про братську могилу, де лежали тіла 280 українців. За офіційними даними, загинуло щонайменше 420 місцевих. Насправді точна цифра і досі невідома. У Бучі немає того, хто б не втратив когось, або чогось.
Родина Чекмарьових вирішила евакуюватися із Бучі, їм вже знайомо, як це покидати домівку. У 2014-му вони втікали з рідної Донеччини, та війна знайшла сім’ю і на Київщині.
"Я свою родину намагався врятувати двічі. Мені вдалося вивезти їх з Донбасу, але не вдалося вивезти з Бучі. 5 березня ми виїхали, і як тільки я припаркувався, почався обстріл, загорівся автомобіль. Я подивився назад і побачив мертвих дітей і дружину, а я сам був поранений. Не відчував ногу, вона трималася тільки на шкірі і на джинсах. Як казав лікар, який мене врятував: "На тебе у Бога ще є плани, якщо він лишив тебе в цьому житті", – розповідає Олександр Чекмарьов.
Підрозділ Росгвардії "Вітязь", 76-та десантно-штурмова дивізія із Пскова і щонайменше три чеченські підрозділи – саме вони коїли злочини та вбивали цивільне населення в окупації. Згодом на допитах росіяни зізнавалися: була команда – розстрілювати усіх. Так само як відкрили вогонь по родині Чекмарьових, під обстріл потрапила і Наталія Волинська разом із чоловіком та друзями.
"О 7:30 ми виїхали по вулиці Пушкінській і побачили розстріляну машину. Бачимо, стоїть за клумбою танк і чотири солдати з автоматами, вони вийшли і почали в нас стріляти, кулі потрапили в лобове скло, у колеса, радіатор, двері. Ми почали їхати назад – в’їхали в уже розстріляну машину, від удару нас кидає в кювет, ми там і залишились. Коли ми з чоловіком ходили по дрова, побачили БТР, який не зупиняючись їхав на нас, і ми від нього тікали. Ці люди не зупиняться ні перед чим, вони будуть продовжувати знищувати. Підсвідомо переживаємо, що вони знову можуть повернутися", – розповідає Наталія Волинська.
Вулиці, що бачили смерть, на найжахливіших кадрах, де тіла бучанців розкидані прямо по дорозі, їх переважно дві: Яблонська та Вокзальна. На останній зроблено знамените фото із розбитою російською колоною.
Після розмінування та деокупації нині і не скажеш, що саме ці сімейні сповнені життям вулиці росіяни умили українською кров’ю. Бучанці не забули, люди, які там живуть, не з чуток знають, що таке пекло.
"Ми це все спостерігали з першого ряду, буквально за 50 метрів бійня відбувалася. У сусідньому будинку ми почули перше "не стреляй!". Це був дідусь, він кинув коктейль Молотова, зупинив бензовоз, і почалася бійня. Ми ховалися у ванній, але коли не залишилося вже нічого живого від квартири, ми втекли у під’їзд, сиділи там під сходами. Коли ми виїжджали, на нас виїхав танк, на кожному повороті стояв кулеметник. Наша родина завдячує своїм життям сусіду. Ми не встигли заправитися до війни, а у нього в гаражі була бочка бензину, і він всім сусідам поблизу роздав і позаправляв повні баки", – згадує пані Юлія – вона живе на вулиці Вокзальній.
Ворог зруйнував та пошкодив у Бучі 861 приватний будинок, 122 багатоквартирних та 875 господарських будівель, а загальний збиток, який російські військові завдали місту, – понад 5 мільярдів гривень. Вседозволеності окупантів не було меж: ховалися за цивільними, розміщували військову техніку у дворах, під дулом виселяли людей з їх домівок на вулицю.
Вода та їжа в окупації були важкодоступні, водонапірну башту зруйнували, магазини не працювали, російські снайпери ховалися в багатоповерхівках та відстрілювали людей за пересування по вулиці. Бучанці витримали завдяки один одному, герої, обличчя яких ви не бачите у ЗМІ, ходять вулицями цього міста.
Попри все горе, яке військові РФ принесли у місто, в українців є талант, який не знищити жодною зброєю: здатність вірити у краще і навіть у темряві народжувати світло.
"Аліса народилася 7 березня 2022 року. Я не хвилювалася, я намагалася думати тільки про краще, бо я розуміла, якщо я буду думати тільки про погане, то це може погано вплинути на дитину. Я дізналася, що у нас в будинку живе лікар-терапевт, познайомилася з нею і розповіла свою ситуацію. Це Людина з великої літери. І не дивлячись на те, що в неї було троє дітей, яким ще не було 18 років, вона сказала: "Я нікуди виїжджати не буду, поки не прийму в тебе пологи"", – розповідає Анна Тимченко, яка народила в окупації.
А ця сама лікарка, Ірина Язова, каже, що ніяк не готувалася до пологів, просто читала літературу, коли навчалася.
Видихнути бучанці змогли 2 квітня, коли ворог остаточно пішов з Київщини. Тоді до міста прийшло старе життя, але… Ті ж обличчя, але з іншими думками, ті ж вулиці, але з інакшими спогадами, ті ж сусідські будинки та часто без власників. До міста прийшло "після".
"Після" буде і в інших міст і містечок. Ми знімемо фільми про Маріуполь, Бахмут, Луганськ та інші, де ворог намагається знищити нашу незламність. Найголовніше, що їх "після" буде обов’язково українським!